Історія Вірменії

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.

Назви країни Arminia і народу Armina уперше зустрічаються в клинописах перського царя Дарія I, який правив у 522-486 рр. до н.е. Згадані арміни, названі у Геродота "арменами", були, як вважає одна з гіпотез сучасної науки, індоєвропейським народом, який переселився на нову батьківщину з Європи через Малу Азію. Приблизно у XII ст. до н. е. індоєвропейські предки сучасних вірменів, разом з родинними їм фрако-фрігійськими племенами, переселилися з Фракії у Малу Азію і близько шестисот років жили тут поруч з хеттськими народами. Потім вони рушили на схід і затвердилися у західних і південно-західних областях Вірменського нагір'я.

Зміст

[ред.] Давні часи

Історія перших чотирьох століть нової ери для Вірменії - це історія поступової втрати самостійності і розподілу Вірменського царства між двома могутніми сусідами - Римською імперією і царством персів, які замінили у ІІІ столітті державу парфян. До середини першого століття на вірменському престолі перемінився цілий ряд правителів, які були бажаними для Риму і підтримували з ним васальні відносини. У другій половині століття римський вплив у Вірменії починає уступати парфянському і на вірменський престол зійшов Трдат - засновник нової, Аршакидської династії. У відповідь на це Нерон послав на Схід свої легіони.

Боротьба між Римом і Парфією тривала протягом усього другого століття, Вірменія остаточно затвердилася в тісних межах власне вірменських областей і відмовилася від домагань на спадщину Тиграна Великого.

301 рік - важлива дата в національній історії, Вірменія прийняла християнство однією з перших у давньому світі, тоді ж християнство стало її державною релігією. Престол Католикоса усіх вірменів у 1441 році був влаштований у монастирі Ечміадзин (переклад цього слова означає місце, куди "зійшов першородний").

Протягом V-VІ століть Вірменія залишалася розділеною між Східно-Римською імперією (Візантією) і Персією. У цей важкий період вірмени зберегли себе і свою культуру завдяки мужності і стійкості народу. Величезною допомогою у цьому послужив великий винахід початку V століття - створення вірменським ученим Месропом Маштоцем національної писемності у 405 році. Феодальний лад проникнув до обох частин роздробленої Вірменії, поступово вона розпалася на безліч князівств, до кінця VІІ століття їх нараховували вже близько п'ятдесяти.

У V-VІ століттях спалахнув ряд повстань народу. Це був протест проти спроб викорінити в країні християнство й асимілювати вірменський народ. Найбільш значний бій відбувся 26 травня 451 року на Аварайрській рівнині, очолив його полководець Вардан Мамиконян, якому вдалося зібрати 66 тисяч воїнів. У цьому бою, за словами історика й очевидця Егіше, "квітучі поля були залиті кров'ю" і "серце людини розривалося побачивши купи убитих". Девізом бою стали віщі слова: "Смерть усвідомлена - це безсмертя". Знаменита Аварайрська битва була програна, однак, зустрівши завзятий опір, перси змушені були відмовитися від зазіхань на релігію і самобутність вірменського народу.

[ред.] Середньовіччя

У XII ст. у північній частині історичної Вірменії почало світати світло самостійного життя. До 1122 року християнська Грузія настільки зміцніла, що її цар Давид IV (Будівник) зміг відбити у мусульман Тифліс, а в 1124 році - й Ані. При цариці Тамарі уся Північна Вірменія була звільнена від іноземців, було створене велике князівство Закарідів, на чолі якого стояли видні воєначальники і державні діячі Закаре й Іван Закаряни та інші представники цього знатного роду.

У цю епоху (XII-XIV ст.) Ані залишався центром вірменської культури на півночі. Залежність від Грузії була номінальною. Ряд прекрасних споруд в Ані виник саме в цей період. Були побудовані нові церкви, оновлено міську стіну, зведено вежі, споруджено прекрасний одноарочний міст, неподалік міста була заснована Академія. Найбільших розмірів місто досягло у XIII ст. - в ньому нараховувалося, зі слів історика, понад сто тисяч жителів і більше десяти тисяч будинків.

Тяжкий удар процвітанню Ані й надіям інших земель древньої Вірменії нанесло монгольське нашестя, те саме, яке на Русі призвело до татарського ярма. У 1236 році полчища монголів оточили місто, взяли його приступом і завдали жахливого розгрому, від якого воно вже не змогло оправитися. Але життя в Ані й ряді інших кутків Вірменії тліла ще майже сто років, поки у XIV ст. усією Азією не прокотилася нова хвиля загарбників під предводительство Тамерлана (Тимура). Вірменія вступила в один з найпохмуріших періодів своєї історії.

Остаточне знищення останніх проблисків самостійності у Вірменії було зроблено турками-османами і новими перськими завойовниками.

Сполучною ниткою для всього розкиданого і розсіяного вірменського народу в ті темні століття була Вірменська церква і її патріархи - "Католикоси усіх вірменів", престол яких у 1441 році був перенесений з Киликии в Эчмиадзин.

[ред.] Новий час

У XVІІІ столітті Росія розпочинає свої походи в Закавказзя.

У 1804 році почалася війна Росії з Персією, що тривала, з невеликими перервами, до 1813 року. У жовтні 1812 року генерал Котляровский у вирішальному бої при річці Араці розбив війська спадкоємця перського престолу Аббаса-Мірзи.

Підсумком цієї перемоги став Гюлистанський договір 1813 року, відповідно до якого до Росії була приєднана частина споконвіку вірменських областей. Інші вірменські області - ханства Ериванське і Нахічеванське, разом з містом Ечміадзином, перейшли до Росії після другої війни з Персією в 1826-1828 роках, згідно з Туркманчайським договором 1828 року, що остаточно закріпив приєднання до Росії Східної Вірменії. У межі Росії тоді ж переселилося більш ніж 90 тисяч чоловік з областей, що залишилися за Персією.

Російсько-турецьку війну 1828-1829 років вели на Балканському і Кавказькому фронтах.

Західна Вірменія, у якій у другій половині XІ сторіччя проживало близько трьох мільйонів вірменів, залишилася під ярмом імперії Абдул-Гамида. Тут вірменський народ був на межі моральної і фізичної загибелі. Відповіддю на розбій турків були збройні повстання вірменського населення в Зейтуні (гірської області в Кілікії) влітку 1862 року, у провінції Муш у 1863 році, у місті Ван у 1872 році.

Наприкінці XІX століття зросла торгівля хлібом, тільки з Єреванської губернії щорічно вивозили близько 32 тисяч тонн зерна. Швидкими темпами зростало виробництво вин, коньяків і спирту. Коньячний завод К. Африкяна, заснований у 1887 році (пізніше перекуплений Л. Шустовим), дав початок виробництву відомих на весь світ вірменських коньяків.

Статистика стверджує, що наприкінці століття 62 відсотка підприємств торгівлі і промисловості Тбілісі належали вірменському капіталу, його частка в обороті складала 73 відсотка. Вірменські меценати засновували в Закавказзі і за його межами школи, друкарні, благодійні суспільства і лікарні.

[ред.] XX вік

Геноцид вірмен в Туреччині відбувся у 1915. У січні 1918 року Туреччина розпочала наступ на Закавказзя. Наступ супроводжувала різанина вірменського населення. Турецький уряд, порушивши перемир'я, укладене з незалежною Республікою, у травні 1918 року знову почало наступ військ, що вийшли на підступи до Єревана, але вірменське народне ополчення і регулярні війська розбили турків. Восени 1918 року, після поразки у світовій війні Німеччини і її союзників, Туреччина звільнила зайняті нею території Східної Вірменії, були відновлені кордони 1914 року.

29 листопада 1920 року влада у Вірменії перейшла в руки більшовиків.

З тих пір Вірменія, яка офіційно вважалася незалежною, керувалася з Москви. Жорстке уведення радянських порядків, що супроводжувалося насильницькими реквізиціями майна заможних громадян, привело до антирадянського повстання 8 лютого - 13 липня 1921 р. 13 грудня 1922 р. Вірменія об`єдналася з Грузією й Азербайджаном, утворивши Закавказьку Соціалістичну Федеративну Радянську Республіку (ЗСФРР), що увійшла до складу СРСР.

У 1922-1936 рр. у Вірменію було репатрійовано 40 тис. біженців з колишньої Османської імперії. В економічній програмі республіка ставила на індустріалізацію, хоча при цьому доводилося рахуватися з майже повною відсутністю енергетичних ресурсів і обмеженістю водних ресурсів. Вірменія була змушена будувати ГЕС на мілководних, але швидких річках. Одночасно прокладалися зрошувальні канали: у 1922 р. в Ечміадзині був споруджений канал ім. Леніна, а через два роки на півночі республіки був зданий в експлуатацію Ширакський канал. Перша ГЕС була побудована у 1926 р. на р. Раздан поблизу Єревана. Однак широке використання водних ресурсів для виробництва електроенергії, потреб промисловості і сільського господарства почалося у 1929 р.

При Сталіні в країні була встановлена диктатура, супроводжувана форсованою колективізацією сільського господарства та індустріалізацією, швидкою урбанізацією, жорстким переслідуванням релігії та встановленням офіційної "партійної лінії" в усіх областях життя - від літератури до генетики рослин. Була уведена жорстка цензура, будь-яке інакодумство переслідувалося і піддавалося репресіям. У 1936 р. у Середню Азію було депортовано близько 25 тис. вірменів, які виступали проти політики колективізації. Того ж року ЗСФРР була ліквідована, а Вірменія, Грузія та Азербайджан були проголошені самостійними союзними республіками у складі СРСР.

Хоча Вірменія і не була ареною бойових дій в роки Другої світової війни, у лавах Червоної Армії служило близько 450 тис. вірменів. З них 60 стали генералами; троє - адміралами, Ованес (Іван) Баграмян став маршалом Радянського Союзу, а Сергій Худяков (Арменак Ханперян) - маршалом авіації. Незважаючи на важкі втрати під час війни, приріст населення Вірменії тривав: в середньому він складав 18,3 на 1000 жителів.

З 1945 по 1948 роки на батьківщину повернулося близько 150 тис. вірменів, в основному з країн Близького Сходу і небагато - з країн Заходу. У подальшому багато з них були репресовані. В червні 1949 р. була проведена масова депортація вірменської інтелігенції разом з сім`ями у Средню Азію, де більшість з них загинули.

Після смерті Сталіна у 1953 р. почався хоча й повільний, але стійкий підйом добробуту народу. У 1960-ті роки Вірменія з переважно сільскогосподарської перетворилася в індустріальну країну з високим рівнем урбанізації.

За керівництва М.С.Горбачова (1985-1991 рр.), який проголосив програму проведення радикальних реформ, населення Вірменії відкрито висловило бажання об`єднати країну з областю компактного проживання вірменів - Нагірним Карабахом, який волею Сталіна у 1923 р. був переданий Азербайджану. У лютому 1988-го в республіці виникли масові демонстрації.

Критична ситуація посилилася сильним землетрусом у грудні 1988 року, який забрав 25 тис. життів і близько 100 тис. осіб залишив без даху. Були зруйновані міста Спітак, Ленінакан і Кіровакан. Незабаром у республіку ринуло близько 200 тис. вірменських біженців з Азербайджану.

23 серпня 1990 р. законодавчий орган Вірменії (тоді Верховна Рада Вірменської РСР) проголосив суверенітет республіки, проголосував за нову офіційну назву - Республіка Вірменія і відновив раніше заборонений "ерекгуйн" (триколор з червоної, блакитної та оранжевої смуг) у якості національного прапора. 23 вересня 1991 р. Республіка Вірменія проголосила незалежність, а 21 грудня того ж року приєдналася до Співдружності Незалежних Держав (СНД). До кінця 1991 р. близько 80% оброблюваної землі було передано тим, хто її оброблював. 25 грудня 1991 р. Республіка Вірменія була визнана США, а 22 березня 1992 р. прийнята в ООН.

Навесні 1992 р. напіввійськові формування Вірменії встановили контроль над Нагірним Карабахом. У 1993 р. збройні сили карабахських вірменів атакували позиції азербайджанців, з яких ті обстрілювали Карабах і села, розташовані на сході Вірменії. У травні 1994 р. за посередництва Росії було укладено угоду про припинення воєнних дій.

У 1994 р. почалося спорудження сучасного мосту через р.Аракс, що з`єднує Вірменію з Іраном поблизу м. Мегрі, завершене у 1996 р. Влітку 1996 р. укладено торговельну угоду зі США, виконання якої, однак, пов`язувалося з припиненням війни у Нагірному Карабаху.

Перший Президент Вірменії Тер-Петросян став особливо непопулярним, коли запропонував сміливе компромісне рішення карабахського конфлікту і узяв за основу план міжнародної спільноти, згідно з яким Нагірний Карабах формально залишається у складі Азербайджана, але отримує повну автономію і самоуправління. Навіть найближчі політичні соратники відвернулися від Тер-Петросяна, і йому довелося піти у відставку у лютому 1998 р. Після виборів президентом Вірменії став Роберт Кочарян, колишній керівник Нагірного Карабаху. Політика Кочаряна у карабахському питанні виявилася менш гнучкою, але уряд вирішив взятися за викорінення корупції і налагодження відносин з опозицією (партія Дашнакцутюн знову була легалізована).