Красносілля (Гощанський район)
Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
|
|||
Область | |||
Район/міськрада | Гощанський район | ||
Рада | |||
Основні дані | |||
---|---|---|---|
Населення | |||
Поштовий індекс | |||
Телефонний код | +380 | ||
Географічні координати | |||
Адреса місцевої ради | |||
Красносі́лля — центр однойменної сільської ради, до якої входять Чудниця та Витків. Село розташоване за 7 км від районного центру смт. Гоща та за 30 км від обласного центру м. Рівне. У селі є 155 дворів, де мешкає близько 500 осіб. В селі розташовані: адміністративне приміщення Красносільської сільської ради, загальноосвітня школа І-ІІ ст., Свято-Дмитрівська церква (пам'ятка архітектури XVIII ст.), молитовний будинок ЄХБ, фельдшерсько-акушерський пункт, клуб, відділення зв'язку, відділок (тваринницька ферма) агрофірми «Мир».
За ознаками знахідок у верхніх шарах ґрунту (при будівництві приміщень та твердого покриття вулиць) різноманітних виробів з кременю, каменю, паленої глини можна вважати, що на теренах цього села появилися люди дуже давно. І безпосередньо вони мали причетність до давніх знарядь війни, полювання на хижих звірів, обробітку земель. Не виключено, що першопоселенці, а, можливо, і після них ще довго місцеві люди промишляли також риболовлею. Цьому сприяла хоча й не широка, але завжди повноводна притока Горині з назвою Карпилівка (в інших документах — Озерці). Не виключено, що у ній, як ніде по сусідству, так вдало водилися коропи (ще й досі у цій та прилеглих територіях коропів називають «карпами»). Звідси й назва річки. Перша згадка про Красносілля знаходиться у актовій книзі Житомирського міського уряду кінця XVI століття та в «Словнику географічному Королівства Польського й інших країв слов'янських», датована 1577 роком. Тобто згадка припадає на час правління польського короля Стефана Баторія, який посилив колонізацію України, ув'яз у (1558—1583) Лівонській війні з Московською державою. Тоді й роблено перепис земель та поселень, аби знати кільки можна взяти податі, місцевих багатств і живої сили для війська. . Найімовірніше, що назва походить від захоплення тих, хто вперше побачив село, що знаходилося на березі річечки з чистою водою, оточеного дрімучими лісами. Цю благодать й поціновано — «красне село» — традиційне найменування, основане на словосполученні, що, ймовірно, символізує прегарні поселення (тобто гарне, ошатне, захищене, багате село) і місцину. Тим паче, що, мабуть, поселенці і справді утримували його в чистоті та порядку. Деякі дослідники схильні вважати, що неподалік знаходилося кілька озер, а річечка, котра живилася їх джерелами, називалася Озерці. Так це було чи ні, але одне очевидно, що ті озера додавали краси селу і його мешканцям. Пізніше село стало називатися Красносілля, згадувалося так і в 1855,1890 роках та й наступних періодах. Красносіллям володіли князі Острозькі, магнати Гойські, Іпохорські-Ленкевичі, Валевська, поміщик Ісаков. У різний час тут, крім сільськогосподарського виробництва, діяли дрібні та середні підприємства: дві кузні, гончарний цех, невеличкі фабрики з випуску валянків з шерсті та сукна.
У 1783 році збудовано з дерева Свято-Дмитрівський храм з дзвіницею (з 1988 року є пам'ятником архітектури). Будова церкви схожа на корабель.
Храм капітально підправлявся селянами у 1866 році. Ця споруда залишилася недоторканою до наших днів. Приход навіть на той час був порівняно невеликим. Бо навіть на 1892 рік в Красносіллі було 34 двори з населенням у 487 душ. Тоді воно було приписаним до Гощанської волості, Острозького повіту. Пізніше територіально підпорядковувалося Ізяславському намісництву, Волинській губернії. Заколоти, бунти й революції, що хвилювали великі міста, починаючи з 1905 року, село обходили боком. Про себе дала знати лише війна 1914 року, на яку було забрано 7 рекрутів. Радянську владу встановлено 1918 року. Не обминула Красносілля і Громадянська війна. Тут кіннотники Червоної армії Семена Будьонного у 1920 році зустрілися з уланами польського відродженого війська Юзефа Пілсудського. Бої були жорстокими і кровопролитними з великими пожежами у селянських садибах. І з цього року майже два десятиріччя в селі уже хазяйнувала польська влада.
Як свідчать документи та розповіді старших людей, ще в 20-х роках далекого XIX століття в Красносіллі була школа. Це була старенька хата, де заняття проводив єврей Хаєм. Навчалось кілька десятків учнів. За панської Польщі тут діяла однокласна церковнопарафіяльна школа. 1935 року, наприклад, у ній навчалося близько 70 дітей. Навчання проводилось польською мовою, але вивчали і українську, математику, Божий закон. Як правило, діти там навчалися лишень взимку, а весною, з початком робіт у полі, прилучалися до господарських справ. З приходом радянської влади у 1939 році було відкрито початкову школу.
А вже в 1940 — пройшла перша акція створення колгоспу, що продовжилася і наступного. На весну 1941 року зібрано 20 заяв про вхід до сільгоспартілі. Звичайно, під великим тиском з боку властей. Лише частину усуспільнених земель засіяли. Врожаю там не встигли зібрати — почалася війна німців з Радянським Союзом. З перших її днів органи радянської влади забрали більше десяти хлопців та чоловіків на фронт. Німецькі окупанти вдерлися в село в липні 1941 року. Окупація була важкою і неспокійною. Проти гітлерівців спершу виступили українські підпільники. Вони всіляко перешкоджали збирати худобу та хліб для потреб чужої армії, розганяли староство у селі. Тут активно діяв з своїм загоном чудничанин Дмитро Шевчук за псевдонімом Очмана. Він безстрашно мстив за смерть своєї родини, яку заподіяли німці. Так що влада окупантів в Красносіллі, як і в інших сусідніх селах, була лише тоді, коли тут перебував великий їх загін.
Таким був час. Німці приїжджали в село вдень, а бандерівці, червоні партизани наганяли страху на людей вночі. Ось так люди жили, кожен день можна було чекати смерті собі і своїм близьким. Практично безвладдя тривало до самого приходу Радянської армії.
У першій половині січня 1944 року головні сили 13-ї армії розпочали визволення Рівненської області. Німці відступали, а люди знову втікали з села, ховалися. Німці підпалювали хати запальними кулями. Горів хутір Діброва, хати, клуні селян. Село було визволене 21 січня 1944 року. На Водохреща, в суботу, в село в'їхали два вершники. Після них три дні нікого не було. Аж потім село зайняли радянські війська. 10 березня 1944 року знову розпочалася мобілізація до війська. Тож разом у лавах Радянської армії проти гітлерівців воювало 84 жителі села, 17 з них не повернулося додому. Бойових нагород удостоєно 37 фронтовиків. На честь загиблих в селі встановлено обеліск. Нелегко населенню видалося і в перші роки після війни, коли сталінські каральні органи взялися виловлювати українських підпільників та їх спільників. У таких акціях загинуло більше 30 патріотів, майже 20 сімей вислано на каторгу у необжиті краї Росії та Казахстану.
Село Красносілля мало свою місцеву владу: голова сільради — Петрук Василь, секретар — Малярчук Дмитро Маркович. У той період поновлено колгосп, що мав назву ім. ХІ з'їзду ВЛКСМ, який очолював Олексій Семенович Новак. Люди неохоче віддавали землю, господарський реманент, худобу. Деякі сім'ї залишалися одноосібними ще до 1951 року, хоч платили з поля контингент — податок зерном державі. Для жителів села були чорні дні. Люди боялися. Сталінські закони були жорстокими, часто несправедливими. Село мусило коритися. Держава відбудовувалася після війни. Селяни обкладалися податками: на кожну хату, на кожну душу, на кожне дерево був податок. Здавали і м'ясо, і зерно, молоко і яйця.
Всі роботи виконувалися вручну або кіньми. Сіяли, орали, скородили, збирали врожай. Техніки як такої не було. Пашню косили косами і жниварками, до коней чіпляли лафети, звозили зернові в скирту. Була в колгоспі молотарка — німецька машина. Молотили, а солому — волоком відтягували і скирдували. Селянам було дуже тяжко. Жінки працювали нарівні з чоловіками: жали, ходили за сівалками (кінними), копали, молотили ціпами і виконували багато іншої роботи вручну. У 1950—1952 роках на полях колгоспу сіяли схожу на кульбабу рослину кок-сагиз, з якої виготовляли гуму. На той час було 15 ланок. Жінки обробляли буряки, вручну пололи, грузили, їздили зверху на машині з буряками в Бабин на цукровий завод. Там руками і розвантажували машини. Для сільської малечі процес копання і перевезення солодких коренів був справжнім святом. Було великою радістю принести буряка додому і щоб мати спекла в печі або в грубі. Духмяний, солодкий, медовий запах ішов від печеного буряка. То були справжні ласощі. А які добрі пироги з буряковою начинкою та з сушаниною! Частина селянок працювали в городній бригаді, де бригадиром був Шамандрук Михайло. Вирощували капусту, огірки, помідори, кавуни. Овочі возили в Гощу на заготівельний пункт. Жінки та чоловіки працювали, а діти гралися тут же, на полі. За роботу ставили трудодні, за 1 трудодень давали 200г зерна. Грошей у селян практично не було. Всі зароблені гроші у людей позичала держава. У 1950—1951 роках була найбільша державна позика. Які гроші заробили за рік в колгоспі — забрала держава. Позика була і в 1952, аж по 1956 рік. За ці гроші давали облігації. Потім після грошової реформи в 1961 році гроші повертали — погашали облігації. Були випадки, що на облігації можна було виграти досить велику суму.
У 1952 році голова районної ради Федір Шевченко запровадив у районі сільськогосподарські виставки. Для розміщення павільйонів колгоспів у Гощі було закладено паркову зону, яку називали Комсомольською. Було організовано змагання за кращий павільйон, а тому вони здебільшого нагадували казкові легкі відкриті будиночки, у яких виставлялися дари полів, городів, садів, пасік, лісів, розміщувалася племінна худоба, птиця, різноманітні вироби Із зерна, картоплі, конопель, льону, дерева, яловичини, свинини. Такі свята щедро насичувалися виступами колективів художньої самодіяльності і багатим застіллям. Гуляння було масовим і тривалим. Ці районні сільськогосподарські виставки припинилися з другою територіально-адміністративною реформою в грудні 1962 року. В роки колективізації у селі було багато дітей, які хотіли вчитися, але старенька хата не могла помістити всіх бажаючих. Тому в 1950 році розпочали будувати нову школу, а в 1952 році 1 вересня школа почала працювати. Першим директором школи був призначений Павло Савович Башинський. В 1956 році був перший випуск семирічної школи.
В 1952—1953 роках колгосп на Поліссі купив хату. Її перевезли, поставили в центрі села. В перевезеній хаті відкрився дитячий садок. Перша завідуюча — Надія Гордіївна Бондарець. У дитячому садку була велика кімната, де стояли 14 маленьких дерев'яних ліжечок. Були ще кухня, їдальня, коридор. В кімнаті висіли ще колиски, бо приймали грудних дітей з 5 — 6 місяців. Їхні мами працювали і через певний час приходили годувати малят. Дітей тримали в чистоті, перемотували, мили. Оглядати дітей приходила і лікарка. В 50-х роках в хаті Дмитра Васильовича Строїнського, якого вивезли в Сибір, знаходився ФАП. Там працювала перша лікарка-акушерка Некрасова. Пізніше, в 1952—1953 роках, стала працювати Корба Анастасія. Акушерці допомагали місцеві повитухи. Це Шамандрук Христя і баба Гощанка, Гуменюк Мотрона Лукашівна — народна лікарка, мала 300 названих онуків. Була повитухою і шептухою, знала зілля. До неї приходили люди лікуватися, приводили дітей.
У 1956 в селі з'явилася нова акушерка Олена Пивовар. Родом вона з Донбасу з міста Слав'янська. Мала років із тридцять. Була заміжньою. Мала дві дочки Аллу і Зою. Чоловік, Микола Олексійович Пивовар, був вчителем початкових класів, вмів гарно грати на скрипці. Жила акушерка при медпункті. Отримувала по 60 карбованців заробітної плати. За стаж додавали по 5 крб. за 5 років роботи. Подружжя тримало корову. Щороку було близько 30 породіль.
Молодь села, хоч жилося досить бідно, та любили пісню і щире, веселе слово. Ще до колективізації в одній із хат організували «Просвіту». Там збудували сцену, зробили декорації і ставили виставу: «Мартин Боруля». Пізніше з тих хат, господарі яких були вивезені на Сибір, збудували сільський клуб. Завідував клубом Пилип Гуменюк. Вечорами Микола Гуменюк грав на гармошці. Коля Власюк робив дерев'яні драпаки, Фаїна Кур'ят пошила на швейній машинці стрічки і виходили босоніжки. Багато дівчат в саморобних босоніжках-драпаках виглядали свою долю.
У клубі збиралася молодь, співали, танцювали, готувалися до вистав. Постановник вистав — Пилип Гуменюк. Вистави «Наталка-Полтавка», «Сватання на Гончарівці», «Назар Стодоля», «Лимерівна» бачили і односельчани, і жителі інших сіл, куди їхали кіньми, везучи на возах декорації. Нерідко в повоєнний час ці поїздки були пов'язані з ризиком для життя самодіяльних артистів. Наприклад, в Коростятині (тепер Малинівка) під час вистави до клубу кинули гранату, стався вибух. А в Бабині під час показу вистави почали стріляти через вікна. На щастя, обійшлися лише переляком.
Був при клубі і духовий оркестр, створений у 1954 році. Керівник -Дмитро Іванович Петрук — сам грав на корнеті, був ще царським музикантом. Духовий оркестр запрошували грати і на весілля.
В центрі села Красносілля знаходиться млин-вітряк, який був збудований на купленій (близько гектара) землі чехом Іваном Клічніком у 1895 році. У повоєнні роки вітряк перейшов у власність колгоспу. Вітряк використовували для переробки зерна на борошно, в тому числі, вищого ґатунку, на корм для худоби — дерть. Узимку вітряк був завалений зерном. Мельник днював і ночував у вітряку, забезпечуючи людей хлібом.
Сьогодні млин-вітряк практично в робочому стані оберігається як пам'ятка старовини. Згодом, у 1954 році красносільський колгосп було з'єднано з колгоспами сіл Чудниця й Витків. Спільну артіль назвали імені Горького. На почату 60-х років, коли в колгоспі розгорнулося широке будівництво приміщень виробничого, культурного та соціально-побутового призначення, у Красносіллі на давньому глинищі побудовано цегельню. Вона працювала, видаючи продукцію до початку 80-х років. Пізніше, як стали відчутними кризові явища, при яких значно подорожчало вугілля, електроенергія, технічні засоби, цегельню закрито і розібрано.
Починаючи з 60-х років, Красносілля майже повністю перебудувалося. Виросли приміщення загальноосвітньої школи, будинку культури, дитячого садка, сільської ради, тваринницької ферми, забруковано, а пізніше й заасфальтовано центральні й деякі бічні вулиці. У роки незалежності України село є, як і раніше, бригадою реорганізованого в агрофірму «Мир» господарства з центром у Чудниці. Люди передали наділи розпайованих земель у оренду агрофірмі. Мають роботу і заробітки, одержують дивіденди на прожиття. Незважаючи на труднощі 1990-х років, красносільці не тільки зберегли раніше зведені приміщення, створені зручності для праці, а й примножили їх. У 1990 році побудовано новий фельдшерсько-акушерський пункт. Понад 30 років надавала медичну допомогу односельцям фельдшер Валентина Володимирівна Біль.
Дбають і про духовне. З прадавніх часів існує повір'я, що оберегом кожного села є фігура у вигляді розп'яття. Вона встановлювалась на перехресті доріг. Тому у 1994 році покрай перехрестя вулиць Шевченка та Яблуневої зробили насип і встановили дану споруду. В 2001 році на честь 2000-ліття Різдва Христового в селі побудована капличка. Освятив капличку Архієпископ Рівненський та Острозький Варфоломій та настоятель церкви Святого Дмитра отець Олександр.
Побудований в 1973 році поруч з чудовим парком дитячий садок, в який довозили дітей також з Чудниці та Виткова, працював до 1992 року. Згодом, коли в селі Чудниця відкрилася установа «Школа — дитячий садок», дітей перевели туди. А приміщення реконструювали, добудували і 1 вересня 2005 року для учнів, вчителів та й усіх жителів села стало не тільки святом першого дзвоника, Днем знань, а й святом відкриття новозбудованої школи. Вітаючи зі святом, директор школи Віра Василівна Кривинська подякувала будівельникам, керівникам району та області, місцевому керівництву за такий довгожданий і чудовий подарунок. Кожне благе діло потребує Божого благословення. Настоятелі церков освятили будову, побажали розуму дітям, мудрості, терпимості у нелегкій праці вчителям. З 2005 року село газифікується. Тепло і нові зручності для життя і праці отримали понад 80 відсотків сільських осель, школа, сільрада, ФАП.
![]() |
Це незавершена стаття з географії України. Ви можете допомогти проекту, виправивши або дописавши її. |