Гвіздівці
Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Гвіздівці - село Сокирянського району Чернівецької області.
Гвіздівці розташовані за 9 км. на південний захід від райцентру Сокиряни. Населення 2595 чол. Місцевість нинішнього села заселялася здавна. Археологічними розкопками виявлено поблизу села, в урочищі Гнила Річка, рештки трипільської культури (десь 5500 років до н.е.), а в центрі села, на правому березі річки Вілії та в урочищі Студена Криниця - рештки ранньослов'янського поселення черняхівської культури. Перша згадка про Гвіздівці датується 1432 роком, коли молдавський воєвода Олександр подарував село боярам Івашку Владиченку та Петру Іордашку.
Тяжкою була доля селян. Гвіздівці багато разів перепродувалися. Лише в ХІХ-му сторіччі сім разів змінювалися його володарі. Село майже не зростало. У 1771 році у ньому налічувалося лише 34 двори. Після приєднання Бессарабії до Росії населення помітно збільшується за рахунок втікачів. Саме так в селі з'явилися родини Кучерявих, Москалюків тощо. У 1859 році в Гвіздівцях було вже 160 дворів і 597 мешканців .
Кріпацтва в Гвіздівцях, як і у всій Бессарабії, за часів Російської імперії не було, але і землі у селян також було дуже мало. В 1823 році жителі, озброєні косами, відібрали частину землі в сусіднього сербичанського поміщика Ф.Сандулякі, забрали у нього 20 возів, завантажили їх хлібом та вивезли. Справа розглядалася в суді 6 років .
Під час реформи 60-х років ХІХ-го ст. селяни Хотинського повіту одержали найнижчі в усій Бессарабії наділи - по 1,9 десятини в середньому на ревізьку душу. Грошова повинність з однієї десятини на користь поміщика була найвищою в усій Бессарабії - 2 крб. 50 коп.
У 1870 р. під час впровадження уставних грамот і відведення селянам земельних наділів жителі села відмовилися виконувати відробіткові повинності. До села прибув член Сокирянського волосного правління, щоб втихомирити непокірних та заарештувати призвідників. Але марно! Працювати на панське поле селяни не пішли і не дозволили арештів. Всією громадою вони з'явилися у волосне правління, вимагаючи скасувати відробіткову повинність та перевести її у грошову. Власті викликали військову команду. Заворушення було придушене, але в квітні 1871 р. селяни знову відмовилися від сплати оброку. Поміщиками тоді були Самсон і Самсоніха. Після смерті Самсона залишилася лише його дружина, яка була дуже жорстокою. В село прибув батальйон Празького полку. Це заворушення було першим з найбільших у Бессарабії у відповідь на реформу. На вимогу командуючого каральними загонами генерала Рауха в травні 1871 року в селі розквартирувався батальйон царських військ . Реформа прискорила процес соціального розшарування селянства. Вже у 1883-84 роках 250 з 1416-ти мешканців села залишилися без землі. Зовсім не мали худоби 30 господарств, 15 господарств мали лише по одній корові, 18 сімей не мали власної хати. Сорок дев'ять дворів (225 чол.) відійшли до так званих дарчих селян - заборгувавши поміщикові, вони були змушені із свого наділу (7 десятин на двір) 4 віддати панові, а решту одержали без викупу. Вони також не одержували ні сінокосів, ні випасів. 80% з них здавали свою землю в оренду, бо не мали робочої худоби. З 49-ти господарств 26 здавали поміщиці у довготривалу оренду частину своєї землі, а 7 дарчих товариств здавали всю свою землю. Близько двох третин дорослого населення Гвіздівців були змушені шукати заробітків за межами села. На початку ХХ ст. землі у селян залишилося ще менше. В 1910 р. в Гвіздівцях було 411 господарств, в яких налічувалося 2443 душі. Їм належало лише 1850,8 десятин землі - менше, ніж по 0,8 дес. на душу. А поміщик володів 750-ма десятинами орної землі і такою ж кількістю лісу.
У 1883-84 р.р. на 2416 чол. Населення було лише 4 письменних. Один з них – Филип Кучерявий. Тільки у 1890 р. відкрили початкову земську школу. Але навіть у 1901 р. з 186-ти дітей шкільного віку школу відвідували лише двадцять чотири . У 80-х роках 19-го сторіччя у селі було побудовано дуже гарну церкву, яка стоїть і до цього часу. Побудував її власним коштом поміщик, якого це зобов’язав зробити суд – як покарання (чи це була така на той час одна з умов звільнення від покарання) за значний злочин: поміщик начепив на свої коні якісь особливі дзвоники, які було можна чіпляти лише на коні великокняжих осіб. У 1911 р. в селі зареєстровано біля 200 випадків захворювань на дифтерит, коклюш, скарлатину.
На початку ХХ-го ст. у Гвіздівцях вів революційну пропаганду вчитель О.Костенко, за що його було заслано до Сибіру . Восени 1905 року селяни спалили хліб на панському тоці. Значна кількість селян проходила строкову військову службу. Деякі з них брали участь у Російсько-японській війні 1905 року. Селянин Єфим Кучерявий (син Філипа Кучерявого) повернувся з цієї війни Повним Георгіївським Кавалером. У роки І-ої Світової війни теж багато селян було призвано до війська. Є.П. Кучерявий мав право не служити далі (до армії був призваний його брат Порфірій Кучерявий), але такі пішов на фронт добровольцем, сказавши на прощання рідним: "Или грудь в крестах, или голова в кустах!". З цієї війни він не повернувся. Гвіздівці опинилися в прифронтовій смузі, почалися реквізиції, примусові мобілізації гужового транспорту. Порфірій Кучерявий воював у Галичині, попав у полон, двічі тікав, але його ловили. Третя втеча, вже після лютневої революції стала вдалою.
Після лютневої революції, влітку 1917 року у Гвіздівцях були розквартировані окремі частини 8-ої армії, солдати якої були революційно настроєні. 25 жовтня 1917 р. жителі села разом з солдатами вчинили самовільну порубку панського лісу. Власті виявилися безсилими. Після жовтня 1917 року селяни захопили маєток поміщика Бібера, якій втік за кордон, поділили землю. До речи, цього поміщика селяни рахували не поганим, добрим чоловіком. У січні 1918 р. було проголошено в селі радянську владу. Але наприкінці лютого 1918 р. австро-німецькі війська захопили Гвіздівці. Після розпаду Австро-Угорщини у листопаді 1918 року село загарбала боярська Румунія. Розпочалися кривавий терор, нещадне пограбування, примусові реквізиції. Спалахнуло Хотинське повстання.
8 січня 1919 р. селяни, на чолі з М.І.Ткачем, А.М.Швецем, М.П.Кострижем, озброєні сокирами, вилами, косами, напали на жандармів, захопили декілька гвинтівок. Вони перепинали румунські обози з награбованим майном, повертали його населенню. Румуни обстрілювали село з броньовиків, з під лісу, спалили 25 будинків, в тому числі хату Порфірія Кучерявого, який разом з багатьма селянами також брав участь у повстанні. Шість чоловік було розстріляно, Костріжа та Швеця засуджено до 10-15 років ув'язнення. Вони відбували покарання у зловісній тюрмі "Дафтана". Вісімнадцять учасників повстання переправилися через Дністер та увійшли до бригади Г.І.Котовського. В їх числі Марко Шеремет, якій став командиром підрозділу, Г.Ю.Олійник, який воював розвідником дивізіону , Федір Филипович Кучерявий (третій брат Єфима) служив у бригаді ковалем, а його племінник Яків Гаврилович Кучерявий - рядовим бійцем. Після закінчення Громадянської війни Кучерявий Ф.Ф. та Кучерявий Я.Ф. залишилися жити на лівому березі Дністра – в с. Єржово Рибницького району (нині - Придністров'я). Яків згодом, за сталінських часів, був репресований та загинув у таборі. Його нащадки досі живуть в Єржово.
За часів румунської окупації знову тяжке життя через безземелля. У 1919 році на 2445 жителів села було 1415 десятин землі - менше, ніж по 0,6 десятини на душу . Поміщик Бібер, який повернувся з румунами, володів 70,5 десятинами орної землі, сільський піп - 12-ма, куркулям належало 79,5 десятин. Лише незначна частина селянських дітей могла навчатися у 4-класній школі. Навчання здійснювалося винятково румунською мовою. Під час навчання румунські вчителі щоденно застосовували тілесні покарання за найменші провини. Діти часто через це кидали навчання в школі. Багато дітей залишали школу через те, що мусили допомагати батькам вести господарство.
Тривалий час з початку румунської окупації на території Хотинського повіту діяла гайдамацька група Поліщука і Буди, які зухвало грабували поміщиків, представників румунської влади і евреїв, які прислуговувалися окупантам. Майже все награбоване Поліщук і Буда роздавали селянам. Про них складали легенди, та навіть пісню молдовською мовою. Поліщук – колишній унтер-офіцер царської армії, грамотна людина. Йому вдавалося навіть, переодягнувшись у форму румунського генерала, вишикувати перед собою румунських жандармів, що як раз проводили інструктажі селян щодо піймання гайдамаків, як те було одного разу у сусідньому селі Романківці. Буда був неграмотним селянином, але не менш відчайдушним. Владам декілька разів вдавалося заарештовувати гайдамаків, але вони весь час тікали і продовжували свою боротьбу. Неодноразово вони завітали і у Гвіздівці. У гвіздівецькому лісі жандарми навіть влаштували облаву на Поліщука. На облаву зібрали багато селян. Гайдамаку, який сховався на дереві побачив Кучерявий П.Ф., але не видав. У ночі Поліщук, якій невідомо як узнав, хто саме його бачив і не видав, завітав до Порфірія Филіповича, та подякував йому сумою у 100 румунських леїв. Але все ж, через деякий час, жандарми у черговий раз піймали Поліщука і щоб позбутись, спровокували йому втечу, під час якої застрілили. Буда сидів у тюрмі, був звільнений радянськими військами, воював і героїчно загинув на фронті.
Наприкінці 20-х років у селі створюється комуністична організація з 4-х підпільних груп. Її засновником і беззмінним керівником був С.С.Грушецькій. З 1929 р. він був членом Румунської комуністичної партії. Відважними підпільниками були М.П.Матковський, І.А.Видиш, П.С.Тимчук. Напередодні 1 травня 1932 року Грушецький з товаришами розповсюдив у селах Романківці, Гвіздівці і Клокушна понад 1000 листівок із закликами боротьби проти гніту окупантів. Так само 1 серпня 1932 року. У 1934 році за допомогою агентів жандарми викрили комуністичні осередки в Гвіздівцях та інших селах. У вересні в Чернівцях судили 150 комуністів.
Мешканців села румунська влада призивала на службу до армії, але зброї їм не довіряли - вони завжди прозивали сельчан більшовиками. Гвіздівчани проходили службу в якості денщиків, як наприклад Кучерявий Микола Гаврилович (згодом жив у м. Омську), Бойко Микола Афанасович, а також їх використовували на інший господарській армійській службі. Про життя, яке було в радянській України, в ті часи у Гвіздівцях мало що чули. В основному це були жахалки офіційної румунської пропаганди. Особливо незрозумілим для селян був колгоспний устрій. Вони складали про колгоспне життя задністрів’я частушки, як наприклад: "Стоїть Ленін над горою, та й показує рукою - от туди йдіть за мукою!". Також: "Мала баба одну козу, одну козу, та й ту дала до колхозу. А ще добре Сталін знає, що та баба цапа має!" Сам Сталін популярністю серед селян не користувався: гвіздівчани, якось так повелося, завжди себе рахували росіянами і їм було не зрозуміло, як це могло статися, що великим російським народом керує виходець з Кавказу.
Все ж, 28 червня 1940 року село радо зустрічало радянських воїнів. На той час у Гвіздівцях проживало 3210 чоловік (3201 українців, 6 молдован, 1 росіянин і 2 інших національностей). Селянам належало 2191,89 дес. орної землі і пасовиськ. Сільрада розподілила поміщицьку, попівську та частину куркульської землі. Поміщицький будинок було передано під школу. В селі відкрили клуб, бібліотеку. Люди вперше побачили кіно. Створюється комсомольська організація. Її фундаторами стали вчителі-комсомольці В.С.Копійка, С.Н.Кумейко. Першими комсомольцями стали О.С.Грушецька, О.В.Гуцул, М.П.Голяк, О.П. Кучерява, Г.Ф.Кучерява, Н.К.Груба, Н.С.Грушецька, В.О.Кучерявий, М.М.Видиш, М.С.Ткачук.
Почалася Велика Вітчизняна війна. Багато селян були призвані до армії та направлені на фронт. Пішов на фронт і вчитель В.С.Копійка. Він героїчно загинув. У липні 1941 року Гвіздівці захопили румунсько-німецькі окупанти. Відступаючи, червоноармійці підірвали на станції Сокиряни, яка була відрізана німецькими передовими частинами, потяг з продовольством. Військова команда ешелону відступала через село, та переказали селянам, щоб йшли до станції, збирали продукти. Вибухом розкидало не лише продовольство, а ще і ящики з толом, який селяни сприйняли за мило та понабирали дуже багато. Коли розібралися, що воно таке, позакопували у городах. Там він і досі лежить, бо конкретні місця ніхто вже не пам'ятає. Німці лише зрідка проходили через село, практично не зупиняючись. Мешканців села вони ніколи не чіпали, рахуючи їх румунським населенням. Навіть був випадок, коли під час короткочасного привалу взводу вермахту у селі німецький солдат вкрав у селянина гуся. Потерпілий пожалівся офіцерові. Той відразу вишукував взвод, зробив впізнання, набив винному солдатові пику, сплатив селянинові за гуся досить значну суму грошей і увів свій загін далі. Але румунськими владами в перші дні окупації після тортур були приговорені до смертної казні П.С.Тимчук, М.П.Матковський та І.А.Видиш. До складу суду входив місцевий піп. Після суду румунські жандарми, які все ж такі були не дуже схильні до реального застосування смертної кари, відпустили приговорених додому без варти, нібито щоб ті переодяглися перед розстрілом. Але всі вони, побоюючись за родину, з'явилися назад у призначений час та були розстріляні. Заарештували і хотіли розстріляти також комсомольців, але за них вступився інший піп, який не брав участі у суді.
Румуни вивезли всі товари з державних крамниць, у селян позабирали 40 возів, 100 коней, 100 голів великої рогатої худоби, 5 тис. пудів зерна, вимагали здати продовольство, яке селяни зібрали на станції Сокиряни після підриву радянського ешелону. Але здано було дуже мало. Окупанти також знищили сільську бібліотеку.
Під час перших років війни через село румуни неодноразово проганяли колони євреїв. Великі колони охороняли по декілька румунів з гвинтівками, але євреї навіть не намагалися тікати. Їх гнали у Сокиряни, де був створений концентраційний табір. Мешканці села кидали в колону хліб, румунські вартові для вигляду кричали на них та погрожували гвинтівками. Біля 200 євреїв розстріляли поряд з Гвіздівцями, під лісом в урочищі Марицина Яма. Декілька єврейських родин ховалися майже всю війну у мешканців села. Дві родини переховувалися у господарстві Кучерявого П.Ф.
24 березня 1944 р. Червона Армія визволила Гвіздівці. Передова піхотна частина військ Першого Українського фронту входила в село колонами по всіх вулицях з боку молдовського села Клокушна. Входячи в село, червоноармійці відразу разом гримнули "Розпрягайте хлопці коні!". Всі вони були обірвані, вкриті пилом доріг та пороховим гаром, обмотані бинтами, але всі були дуже веселі. Гвіздівчани з великою радістю зустрічали радянські війська. Всю ніч йшла гулянка селян з вояками. Бійців годували всім, що мали, в тому числі ще тими макаронами, які позбирали біля підірваного ешелону на початку війни. Лилася річкою горілка, до ранку не затихала стрілянина: стріляти у повітря бійці давали навіть дітям. Ранком ця частина пішла далі. 25 березня 2005 р. про звільнення села навіть було об’явлено у сводці Совінформбюро. В подальшому мешканці села підвозили військам боєприпаси, продовольство, постачали продукти госпіталям. Ще багато гвіздівчан були призвані на фронт. Значну кількість з них надіслали у склад козацьких частин і майже без підготовки кинули у бій, що призвело до великих втрат. Всього на фронтах воювали 173 мешканця села. Понад 90 з них загинуло. Серед фронтовиків є учасники оборони Ленінграда, Сталінграда, визволителі Варшави, Праги, ті хто штурмував Кенігсберг та Берлін.
20 березня 1946 р. у селі створено перший колгосп ім. 1-го Травня. Головою артілі обрали Я.О.Швеця. До складу правління увійшли П.В.Голяк, Г.Ю.Олійник, М.В.Пижевський, М.А.Кучерявий.
Влітку 1946 р. територія колишньої Бесарабії (у тому числі і Сокирянщина) опинилася у важкому становищі. Вже в липні стало ясно, що велика частина площ ранніх і пізніх культур загинула, а що залишилася - дасть незначний врожай. Забій худоби через недолік кормів доходив до його масового винищування. Незважаючи на це, були розпочаті хлібозаготівлі, які були розраховані раніше на середньостатистичний врожай і які складали майже 3/4 фактично зібраного. Ситуація, що склалася в сільському господарстві ігнорувалася керівництвом республік, як України, так і Молдови, хоча партійні і радянські органи на місцях в основному реально оцінювали обстановку і неодноразово порушували питання про необхідність значного скорочення обсягів хлібозаготівель. Голод вразив і інші регіони країни, що постраждали від посухи, - більшість районів України, областей Центрального Черноземья, Нижнього Поволжя, Приморського краю. Настали страшні часи голодомору. Селян в де якій мірі спасав майже небувалий ні до того, ні після того врожай грибів, ягід, навіть жолудів. Багато мешканців їхали за жомом на Західну Україну. Далеко не всі з них повернулися. В селі люди пухли з голоду, ходили селом як тіні, падали, вмираючи на ходу. Люди стали байдужими до решти, навіть до родичів. Багато мешканців села вмерло. Багатьох спас від голодної смерті голова колгоспу Павло Голяк.
Улітку 1947 р. найбільш важкі наслідки посухи були переборені. Восени був отриманий непоганий врожай — у чотири рази більший, ніж у 1946 році. Врожайність зернових практично досягла довоєнного рівня . Не мало людей в післявоєнні роки вмерло від тифу. Цією страшною хворобою перехворіло майже все село.
13 серпня 1947 р. в селі було створено 2-й колгосп - імені Котовського, який очолив І.О.Барчук. 13 серпня 1950 року колгоспи об'єдналися у єдиний колгосп ім. Котовського, який згодом мав 2485 га землі (1797 га орної, 179 га пасовиськ, 60 га садів, 6 га виноградників, 6 га шовковиці). Село славилося своїми кавунами.
Електроенергія в селі вперше з’явилася у середині 50-х років. Одними з перших "енергетиків" села стали Михайло Васильович Мафтуляк (нині директор Сокирянської музичної школи, композитор) та Петро Парфенійович Кучерявий (потім працював в міліції, у 80-х роках став начальником Управління карного розшуку Молдавської СРС, нині – пенсіонер МВС), які для забезпечення цієї події поцупили електричний провід в колгоспі с. Ломачинці. Багато мешканців села виїхали на освоєння цілинних земель, працювали на шахтах Донбасу.
У 1967 р. в колгоспі було 20 тракторів, 11 автомашин, 12 комбайнів, електростанція на 60 кВт. Колгосп було згодом перетворено на радгосп (радянське господарство).
Гвіздівці – одне з не багатьох сіл Сокирянщини, в якому ніколи не закривали церкву.
З 1991 року село стало прикордонним, адже воно впритул граничить з молдовським селом Клокушна. На краю села спочатку було встановлено спільний пост прикордонників і міліції, а згодом прикордонно-митний пост, в самому селі розташувалася прикордонна застава.
[ред.] Джерела
- "Історія міст і сіл Української РСР. Чернівецька область", К., 1969.
- Також використані інші зазначені джерела та реальні розповіді мешканців села.