Ідилія
Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Іди́лія (грец. eidyllion — замальовка, невелика віршова пісенька; зменш. від eidos — образ; мовою александрійських учених — поетичний твір) — одна з основних форм буколіки, невеликий, переважно віршовий твір, в якому поетизується сільське життя.
Назву запровадив давньогрецький поет Теокріт (3 ст. до н.е.), написавши збірку «Ідилія» — переважно гекзаметрами. Його ліричний герой — представник пастушого простолюду — контрастував із зіпсованим городянином, характеризується надмірною чутливістю та статечністю. Традицію Теокріта продовжили в тогочасній Греції поети Мосх та Біон (2 ст. до н.е.), в Римі — Вергілій, Кальпурній (1 ст. до н.е), Немесіан (3 ст. н.е.).
В новоєвропейській літературі ідилія поширилася завдяки руссоїстській концепції «повернення до природи», особливо після появи «Ідилій» С. Геснера у 1756. Основні мотиви — безтурботне, щасливе життя дітей на землі, їхнє гармонійне світовідчування.
В українській поезії першим до цього жанру звернувся Л. Боровиковський («Подражаніє Горацію»), відтоді він викликав інтерес не тільки ліриків, а й прозаїків та драматургів:
- Верби гойдались над ставом і тихо дзвонили в повітрі.
- М'яко котили хвилі над полем у злотому морі,
- Коник дзюрчав у волошках, і сивий старенький корівник
- Десь на леваді в сопілку, пасучи корову, дударив.
- Раптом прийшло, зашуміло, мов буря осіння у пущі,
- Й птиця, жар-птиця залізна майнула… Ревіли корови,
- Плакали верби і вже не дзвонили в повітрі,
- Плакало лунко сопілка — в сумі сивенький дударик (О. Влизько).
[ред.] Література
- Літературознавчий словник-довідник / Р.Т. Гром’як, Ю.І. Ковалів та ін. — К.: ВЦ «Академія», 1997. — с. 301