Властолюбність

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.

Властолю́бність — інстинкт паразитаризму, використовування здатностей і сил інших людей на задоволення власних цілей; згубна прикмета людського роду, що веде до диктатур, війн і різних злочинів.


Зміст

[ред.] Неморальність влади заради влади

Якщо людина намагається здобути владу, то луже рідко керують нею ідеальні мотиви служби, коли влада приходить не як здобуте силою право, а як важкий обов'язок. Балтійський філософ Кайзерлінг писав: "Ніяка земна влада не встановилася без злочину, ніяка не втрималася без насильства, — закон її диявольський, не Божий... Коли людина віддається духові властолюбности, вона робиться сатанічною..." ("Подорож філософа" II, ст, 352-53).


[ред.] Застереження християнства щодо влади

Тому й Христос навчав: "Більший між вами нехай буде вам слугою. Хто ж нестиметься вгору, принизиться, а хто принизиться, піде вгору" (Матв. ХХІТІ, 11 - 12). "Коли хто хоче першим: бути, нехай буде зі усіх останнім і всім слугою". (МаІгка, IX, 35)

І християнський філософ Бердяєв писав у своїй книжці: "Нове Середньовіччя": "Всяка властолюбність — гріх. Властолюбність Людовика XIV чи Миколи І такий же гріх, як властолюбність Робесп'єра або Леніна. Влада — це обов'язок ( який накладається достойнішому й найвідданішоїму, Є.О.), а не право, і влада буває справедлива тільки тоді, коли її здобувають не у власному імені, а в імені Бога, в імені Правди..." (ст. 153).

[ред.] Властолюбність як характеристика Московії

Автор "Історії Русов", ( з кін XVIII ст.) так описував устами Менґлі-Гірея московську властолюбність, що від неї стільки натерпілась Україна: "...Пригадати слід причепливість їх (москалів, Є. О.) за самі дрібниці та вигадки, за які вони вели безглузду й довголітню чвару й війну з шведами... Пригадати треба жадобу їх до властолюбства та домагань, за якими вони привлащують навіть самі царства..., імперії Грецьку й Римську, укравши на той кінець державний герб царств тих, себто орла двоголового, що у спадщину, буцімто князеві їхньому Володимирові, зятеві царя грецького Константина Мономаха дістався, хоч той Володимир був направду князь руський, київський а не московський... Пригадаймо, натешті несталість правління царського і винищування самих царів, що з них кількох вони самі злочинно замучили, а одного продали полякам на заріз. А доведено вже, що де немає сталої релігії і добрих звичаїв, там і правління сталого бути не може, і русаки ваші плазуватимуть між москалями, як вівці між вовками... (ст. 182-83). Так, ніби відмовляв Менґлі-Гірей Богдана Хмельницького від злуки з Москвою.

[ред.] Джерела