Власні назви

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.

Власні назви, оніми — індивідуальні найменування окремих одиничних об’єктів.

Належність одиниці — провідна ознака власної назви. Десятки тисяч Олен та Сергіїв, що живуть в Україні, не поєднуються в поняття «Олена» й «Сергій»: кожній особі її ім’я належить індивідуально, незалежно від наявності чи відсутності тезок. Натомість, скажімо, назви сортів черешні Ярославна, Францис та ін. належать сукупностям одиниць, що об’єднуються відповід. поняттями, і тому не є власними назвами всупереч своїй орфографії. Звідси другою ознакою, яка розрізняє власні та загальні назви (апелятиви), є відношення до поняття: загальні назви — носії понять, а власні назви включають усю відому мовцеві інформацію про свої денотати, без певних узагальнень, і тому пов’язуються з поняттями лише тією мірою, якою вказують на різновид об’єктів, до яких належать їх денотати. Так, власна назва "Київ" указує на те, що її денотат — місто, а власна назва "Перун" — на те, що вона належить поганському божеству. Тому власні назви, не будучи носіями понять, включають їх у свою семантичну структуру, утримують на рівні сем: у семантичну структуру власної назви "Київ" входить сема «місто», яка виражає поняття «місто», і т. д.

Розглядаючи відношення слів "місто" і "Київ", "Львів", "Одеса", "Харків" та "ріка" і "Дніпро", "Дністер", "Дунай", "Прут", можна констатувати, що загальні назви об’єднують, узагальнюють однорідні об’єкти, а власні назви, навпаки, їх розрізняють, диференціюють. Тобто загальні назви виконують генералізуючу функцію, а власні назви — диференційну.

Існують й інші розбіжності між власними та загальними назвами (за підрахунками І.Ковалика, їх 28).

Розмежування власних і загальних назв стосується лише іменників (чи словосполучень, що виконують роль іменників, пор. сердите море - Чорне море). Набуваючи функцій іменників, генетично власні назви можуть виходити з різних частин мови - пор. Котляревський (прикметник), Звенигород (поєднання дієслова з іменником), кличка собаки Стрибай (дієслово), персонаж М.Коцюбинського Ох (вигук).

Власні назви з’являються тоді, коли індивідуальне розрізнення набуває суспільної значущості. За денотатами розрізняють такі класи власних назв:

  • особові імена людей (антропоніми)
  • назви космічних об’єктів (космоніми)
  • найменування божеств, міфічних істот (теоніми, міфоніми)
  • клички тварин (зооніми)
  • назви організацій, виробничих і громадських об’єднань (ця група власних назв позначається терміном ергонімія і включає величезну кількість найменувань — від партій, товариств, заводів, вузів до кінотеатрів, кооперативів, магазинів, фірм тощо)
  • назви окремих предметів (хрематонімія, що включає власні назви матеріальних предметів — кораблів, ураганів, алмазів тощо та витворів духовної культури — заголовки творів, назви музичних п’єс, творів живопису, кінофільмів та ін.

Сукупність усіх власних назв мови становить її ономастичний простір.

Власних назв дуже багато. В Україні одних топонімів кілька мільйонів. На мільйони, очевидно, треба рахувати також ергоніми й особливо хрематоніми української мови. Безмежна кількість заголовків худож. творів тощо. Однак у лексичному запасі окремої людини загальних назв значно більше, ніж власних. Одні власні назви відомі всім мовцям (Київ, Дніпро, Шевченко, Чумацький шлях, «Заповіт»), інші — лише частині мовців, нерідко дуже невеликій. Через це складається хибне враження, що й у мові в цілому більше загальних, а не власних назв. Загальні назви є, безперечно, центральним шаром лексики, а власні становлять її потужну периферію з дуже різною сферою поширення. Загалом же у мові на одну загальну назву припадає до кількох сотень власних назв.

Власні назви належать до мовних універсалій — вони існують в усіх мовах світу. Але в кожній мові власні назви мають свої специфічні ознаки.

[ред.] Література

  • Ономастика. - К., 1966
  • Питання сучасної ономастики. - К., 1976
  • Имя нарицательное и собственное. - Москва, 1978
  • Словник гідронімів України. - К., 1979
  • Ономастика. Типология. Стратиграфия. - Москва, 1988
  • Міжетнічні зв’язки в укр. антропонімії XVII ст. - К., 1989
  • Питання істор. ономастики України. К., 1994
  • Скрипник Л.Г., Дзятківська Н.П. Власні імена людей. - К., 1996
  • В'ячеслав Васильченко. Українські прізвища