Закарпатський говір

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.

ЗАКАРПАТСЬКИЙ ГОВІР, середньозакарпатський говір, підкарпатський говір, південнокарпатський говір — один з арх. говорів карпатської групи діалектів південно-західного наріччя.

Зміст

[ред.] Межі

Поширений у долинах південних Карпат і правого берега р.Тиси.Основний масив говору — в межах Закарпатської області на захід від р.Шопурки та нижньої течії р.Кісви (Рахівський район) до кордону з Словаччиною, а далі — в межах Східнословацького краю Словаччини до р.Ціроки.Говірки цього типу функціонують у деяких українських селах Румунії — в долинах річок Вишави та Руськови. На сxоді межує з гуцульським говором, на півночі — з бойківським говором, на заході — з лемківським говором,на півдні — з румунською,угорською та словацькою мовами. Характеризується збереженням ряду давніх елементів фонетики, граматики, лексики. Закарпатський говір ділиться на кілька великих говіркових груп, що найбільше різняться континуантами етимол. о, є в новозакритому складі. Це східнозакарпатські говірки — тересвянсько-річанські, або східномарамороські (о > у, є > і, ‘у: кун’, ôс’ін’, прин’ýс «приніс»), центральнозакарпатські — надборжавсько-латорицькі, березькі (о > ÿ, є > і, у: кун’, ôс’ін’, прин’ýс), західнозакарпатські — ужансько-лаборецькі, ужанські й східноземплинські (о — у, є — і, ‘у: кун’, ôсін’, прин’ýс), північнозакарпатські, або верховинські (кін’, л’ід, прин’іс).

[ред.] Фонетичні особливості закарпатського говору

1. Фонема заднього ряду “ы” < “ы” “сын”, < “ъ” у сполуці після “р”, “л” у слабкій позиції “дрывá «дрова»“, на місці давнього “ъ” перед й < и “зыйти́”. На більшості ареалу Закарпатський говір “ы” зберігається й після задньоязикових приголосних (гынути, ломаґы «ломаки», кьíснути, хьíтрый).

2. Континуант давньої фонеми “і” є передньо-середня фонема “и” “ми́лый”.

3. Континуант “і” давньої “Ђ” “д’íло, т’ін’”.У деяких говірках в позиції перед у фонема “і” < “Ђ” переходить в “ÿ” (лабіалізований і) “д’ÿўка, хл’ÿў”.

4. Континуант “і” етимологічного “е” в новозакритому складі “óс’ін’, піч”, але в деяких позиціях, зокрема в складах, після яких занепав давній “ъ”, виступають ‘у, ‘ÿ “мн’ут «мед», т’ýтка, прин’ýс, привйýх «привів»; мн’ÿт, т’ÿтка, прин’ÿс, привÿх”.

5. Континуанти етимологічного “о” в новозакритих складах: “у” в сxідних та західних говорах “вус «віз»“, “ÿ” в центральних “вÿс”.У крайніх північних говорах, перехідних до бойківських, “о” в новозакритих складах перейшов в “і” “віс”.

6. Збереження “а” після м’яких приголосних та шиплячих “т’агнýти, йáвур / йáвÿр; час”.

7. Відкритий характер фонеми “о” перед складами з голосними о, а, є “óко, корóва”; перед голосними і, ÿ, у та м’якими приголосними виступає її позиц. варіант закритий /ô/ “ÿ óц’і, óгÿрок, кôжýх”.

8. Звуження є в и, незалежно від наголосу, перед голосними і, ÿ, и та м’якими приголосними “пéршый, -а; пи́рші — множині, пи́ршÿў «першій»; дин’ «день»“.

9. Асиміляція “и” до “і”, без пом’якшення поперед. приголосного “си́н’ый — сін’і”.

10. Перехід початкового наголошеного “о” в у, ў “на ўрíс’і «горісі»“.

11. Збереження в багатьох словах “и” на початку слова “иглá”.

12. Приголосний “г” на місці “д” у праслов’янських сполуках тл, дл > гл > ґ у дієслівних формах минулого часу “пл’уг, пл’ÿг «плів», мйуг «мів», привйýг, привÿг «привів», збÿг *sъbodъ > «поколов рогами, пободав»“.

13. Збереження м’якості приголосних “р” та “ц” в усіх позиціях “р’абьíй, типи́р’ «тепер»“; в частині говірок, зокрема центральних, “ц”, “р”, “з”, “с” диспалаталізувалися перед і < Ђ, є “цільíй, рíпа, сíм, на нôзí”.

14. Збереження м’якості “ч” в більшості центр. та захід говірок “ч’ýти”.

15. Приголосний “л” має препалатальний характер — л. («європейський л») перед усіма голосними “л.ипа”.

16. Відсутність протетичних приголосних у багатьох говірках “ýлиц’а, ôрíх”.

17. Вторинний “н” після історично м’якого “м” перед а < є “с’імн’а”.

18. Вторинний “л’” після історично м’якого “в” > “у” “здорóўл’а”.

19. Занепад ў < в перед у, ÿ < о в новозакритому складі “вуц’á, (в)уц’á «вівця»“.

20. Замкнений характер “н” перед к, ґ “мали́ŋ’кый”.

21. Наявність у багатьох говірках асимілятивний змін приголосних: н’с’к > н’ц’к “пáн’ц’кый”, рл > лл “челлéный «червоний»“, дл > лл “пÿллый «поганий»“, дн > нн “пуннимáти «піднімати»“, бм > мм “уммьíти «обмити»“.

22. Іменники с. р. з давнім формантом -ьjе характеризуються чергуванням приголосних в основі, відсутністю їхнього подовження, безвинятковим переходом є > і у дериватах від дієслів із суф. -и-, кінцевим -’а “вôжін’а «возіння», хôжін’а”.

[ред.] Морфологичні особливості закарпатського говору

1. Слабка диференціація флексій за твердістю — м’якістю основ, а в багатьох говірках повна відсутність її “вôдôу — зимлôў, волóви — кôн’óви, колачови; волóм — кôн’óм”.

2. У род. в. множини іменників флексія -и “кóни, л’уди́”.

3. У І відміні ім. ж. р. в м’якій та мішаній групах — давня флексія -и в дав. “земли” та місц. “на земли” відмінках. В ім. ч. р. І відміни в багатьох говірках — паралельні флексії II відміни або тільки ці останні: в дав. “стáрôс’ц’і, стôростови, Вôлôд’ови”, ор. “стáрôстоў, стáростом”, місц. “на стáростови, Вôлôд’ови” одн., в дав. “стáрôстÿм”, зрідка — наз. “старостóве” і місц. “на стáрôс’т’іх” відмінках множини.

4. В ім. II відміни в дав. в. одн. — флексія -ови (-’ови, -еви) (чôлôвíкови), зрідка -у (-’у) “чôлôвíку”. У дав. в. зберігається континуант давньої флексії -омь > -ум, -ÿм, -ім (вôлум, вôлÿм, вôл’ім).

5. Давня флексія -ы в ор. в. множині твердої групи II та IV відмін “з вóльí, пуд ворóты”, а в місц. — -ix < -Ђхъ “на вôл’іх, на вôрôт’іх, на тил’áт’іх”.

6. У м’якій групі II відміни множині деяких ім. у дав. в. флексія -ом “л’уд’ом, дви́р’ом”, в місц. — -ох “на кôн’ох, л’ýд’ох, грýд’ох”.

7. В ім. IV відміни в ор. в. одн. закінчення -’ат’ом, -’атом “тил’áт’ом, тил’áтом”.

8. У наз. в. множини частково збереглась флексія -ове “сынове”. Елемент -ов- зберігається у непрямих відмінках “старостôвÿў; старôстôвÿм, кумóвам; з кумóвами”.

9. Іменники III відміни у верхньонадборжавських говірках у род. в. одн. мають арх. закінчення -е “сóле, цéркве, л’убвé”.

10. Арх. флексія -е давніх основ на приголосний “кáмене, тил’áте дне”.

[ред.] Прикметники (й пасивні дієприкметники) у минулому часі с. р.

1. Зберігають нестягнену форму -ойе “дóбройе”, а в басейні р.Ужа -ой (редукція е) “дóброй”.

2. Вищий ступінь порівняння твориться за допомогою суфікса-флексії -’ый (-’ий) < -jь (ширьíй, молóжый < молóджий). У частині півночі, багатьох центральних і в сxідних говірках вищий ступінь порівняння твориться за допомогою ненаголошеної частки май “май вели́кый”, а найвищий — за допомогою наголошеної “мáйвеликый”. У цих же говірках ступенюються за значенням іменники та дієслова “май жонá «краща, працьовитіша, добріша і т. д. жінка», май рôбл’у «працюю більше»“. У системі числівників поширені форми йедéн, дві (ж. і с. р.), структури диўйаддс’ат «дев’яносто», двíста, двíсто, двáсто тощо, особово-чоловічі форми двайє́, трийé, чотырé (центральні і сxідні говірки), двóме, тр’óме, чотыр’óме та ін. (західні). Поширені дробові числівники типу пу(ў) четверта, пÿ(ў) четверта «три з половиною». Займенники характеризуються енклітиками род. (с’а «себе»), знах. (н’а < мн’а «мене», т’а «тебе», го «його», йі «її», на ню «на неї») та дав. (ми «мені», ти «тобі», му «йому») відмінків. Функціонують питальні займенники тко, ко «хто», што.

[ред.] Основні особливості дієслів

1. Збереження давніх інфінітивів та -ти “говори́ти” і -чи “печи́”.

2. Чергування “д” з “ж” у сxідних і центральних говорах “хôжу” та “дж” у західних і північних “си́джу”.

3. Асимілятивний перехід “й” у “в” в 1-й ос. одн. і 3-й ос. множини теперишнього часу слів з основою на -а- “знáву, дýмавут’” в центральних і західних говірках.

4. Стягнені форми (-айе- > -ае- > -а-) 2-ї “дýмаш” і 3-ї “думат’, думат” особи.

5. У 3-й ос. однині і множині теперишнього часу, 2-й ос. нак. сп. виступає закінчення -т у сxідних,північних та окремих центральних говорах “хóдит, хôд’ат, ход’íт” і -т’ у решті.

6. У 1-й ос. множини теперишнього і простого майбутнього часу закінчення -ме “беремé”.

7. Особові частки в 1-й і 2-й ос. однини і множини в минулому часі (модифіковані форми давнього перфекта) “ходи́в-им, ходи́в-ем, ходи́ла-м; ходи́в-ис’, ходи́в-ес’, ходи́ла-с’; ходи́ли-сме, ходи́ли-с’ме, ходи́ли-сте, ходи́ли-с’те”.

8. Творення форм умов. сп. за допомогою особливіх часток “писáў бим, бым; писáў бис’, быс’; писали бисме, быс’ме тощо”. В центральних говірках у 1-й ос. вживається частка быхъ (даў быхъ).

[ред.] Синтаксис

Для синтаксису характерні паратактичні конструкції “будешж го сто рас просити и (та) ни пÿде; кýпл’уц’ц’а д’іти тай сóнце ни грíйе”, вираження присвійності за допомогою особ. займенників у формі дав. в. “óтиц’ ми «мій батько», мáти ти «твоя мати», д’íдик нам, сус’íдÿў нам «нашого сусіда», мáтери сôбі «твоїй матері»“, знах. в. з інфінітивом “чуў го с’мійáтис’а «чув, як він сміявся»“, конструкції з прийменником на зам. по “иду на вôду, на гри́бы”, порівн. конструкції з спол. ги “май высóкый /ги ути́ц’ му”, вживання дієприслівників для вираження умови, причини явища “мôзôл’í ми с’а начинили, дрывá рубáйучи” тощо.

[ред.] Лексика

У лексиці Закарпатського говору помітне місце займають архаїзми та запозичення з сусідніх мов. Як і в іншіх карпатських діалектах, у закарпатському говорі є елементи, що мають паралелі в південнослов’янських мовах, в ареалі балканського мовного союзу.

[ред.] Формування говору

Основний риси закарпатського говору сформувалися до кінця 16 — початку 17 ст. Писемні пам’ятки, у яких відбивалися риси закарпатського говору, збереглися від початку 15 ст. Внаслідок історичних причин закарпатський говір творили деякі письменники, як, наприклад, поети В. Довгович (1783 — 1849), М. Нодь (1819 — 62). Закарпатський говір був об’єктом обробки граматистів М. Лучкая, А. Волошина та ін., лексикографа Л. Чопея. Протягом 19 ст. ареал закарпатського говору зменшився на користь сусідніх мов. Закарпатський говір досліджували мовознавці І. Фогорашій, І. Верхратський, О. Брох, 1. Панькевич, Г. Геровський, С. Бевзенко, Й. Дзендзелівський, В. Добош, К. Галас, В. Лавер, П. Лизанець, В. Німчук, І. Пагіря, І. Сабадош, П. Чучка та ін.

[ред.] Джерело

В. В. Німчук.Енциклопедія Української Мови Київ 2000