Києво-Житомирська дієцезія

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.

Києво-Житомирська діецезія - римо-католицька єпархія на Київщині.

Зміст

[ред.] Історія

[ред.] Князювання Ольги

Початкі Київо – Житомирської дієцезії сягають X ст. Княгиня Ольга яка була християнкою в 959 році вислала до німецького імператора Оттона І посольство з проханням о єпископа місіонерів. Виконання цiєї мiсiї було доручено монаховi з Могунцького монастиря св. Альбано отцю Лiбутiю, якого традицiйно називають першим Київським єпископом. Однак о. Лiбутiй несподiвано номер в 960 роцi, навiть i не вирушив в дорогу. Одразу ж було призначено на його мiсце монаха Адальберта з Трiрського кляштору св. Максимiлiана.

[ред.] Князювання Святослава

Прибув новий єпископ на днiпровськi схили лише в 961 роцi, коли полiтична ситуацiя в Києвi вже значно вiдрiзнялася вiд умов дворiчної давнини. Державою керував син Ольги князь Святослав, абсолютно неприхильний до християн латинського обряду. Мiсiонери змушенi були покинути країну, аби врятувати власне життя. А єпископ Адальберт впродовж наступних 20 рокiв (961—981) буде очолювати Магдебурзьку кафедру. Цiкаво, що в 961 р., напередоднi вiдрядження на Русь. Цей київський єпископ виконав обряд миропомазання над юним Войцехом Славнiковичем (бл.956—997, канонiзований в 999 р. Сильвестром II, патрон католицькоi Церкви в Польщi) в мiстечку Лiбiце i надав йому друге iм’я — Адальберт.

[ред.] Князювання Ярополка

В 974 роцi Київським князем став Ярополк (974—980), син Святослава. Вихований княгинею Ольгою в християнському дусi, вiн одразу ж вiдрядив послiв до Оттона ІІ. На сеймi в присутностi iмператора вiдбулася зустрiч посланцiв з архiєпископом Адальбертом, ще пам’ятаючим сивий Днiпро. Вiн зацiкавив новою ситуацiєю в Київськiй Русi та молодим князем Ярополком Апостольську Столицю. Саме через його наполегливiсть в 977 роцi перший раз в iсторiї Русi-України посли папи Бенедикта VII вступили на українську землю. Хто саме з католицьких iєрархiв очолював цю мiсiю, зараз з’ясувати дуже важко, але вiдомо, що тодi ж вiд одного з єпископiв – мiсiонерiв прийняв Святе хрещення князь Ярополк. В лiтургiйних календарях Луцько – Житомирської єпархii (1890, 1898, 1913) можна зустрiти iнформацiю що в 977—979 рр. таким єпископом був св. Бонiфацiй.

[ред.] Князювання Володимира

Через декiлька рокiв, правдоподiбно в 1005—1007 рр., на Русi—Українi працював єпископ св. Бруно, який однак не спромiгся довго утриматися (скорiш за все з причин мовних) i, незважаючи на толерантнiсть Володимира, був змушений залишити країну (не пiзнiше 1008 р.). Щодо бiографiї цього священика. Св. Бруно народився в Нiмеччинi в 974 р. в замку Кверфуртi в графськiй родинi. В 995 р. призначений канонiком кафедрального костьолу в Магдебурзi. Через два роки разом з Отгоном III вiдвiдав Рим, де вступив до ордену бенедиктинiв на Авентинi та отримав iм’я Бонiфацiй. Вiдмовився вiд свiтського життя i в 999 р. склав чернечу обiтницю. Особисто знав св. Войцеха i гаряче пiдтримував його. Допомагав Болеславовi Хороброму в створеннi католицької iєрархiї в Польщi, вiдвiдував з мiсiями Прусiю та сучасну Прибалтику. Вiд папи Сiльвестра II отримав Єпископську сакру (бл.1002 р.). В 1002—1005 рр. працював в Польщi, Нiмеччинi та Угорщині. Враховуючи знання слов’янськоi мови, займався мiсiонерською дiяльнiстю в Київськiй Русi (не виключено, що це було доручення папи Йоана ХVIII (1003—1009). Не пiзнiше 1008 року повернувся до Польщi i почав реалiзовувати плани навернення ядзвiнгiв (територiя Вармiнiї, Мазур).

[ред.] Князювання Святополка і Ярослава

Пiсля смертi Володимира (1015) його старший син Святополк звернувся до папи Бенедикта VIII з проханням вiдрядити в Київську Русь латинського єпископа. В 1018 роцi на цю посаду iменовано болгарина Олексiя, чоловiка великоi побожностi та самовiдданностi. Ним була зроблена спроба створити першу Київську єпархiю, цiлком вiдповiдно до канонiчного права. Але вiдчуваючи постiйне вороже ставлення з боку нового володаря держави князя Ярослава (1019—1054), вiн також був змушений в 1021 роцi залишити українську землю.

З тiєї пори католицьких єпископiв не було на Українi понад 200 рокiв, аж до 1232 року. Якщо давати загальну оцiнку становищу католицизму в перiод раннього середньовiччя, вiд євископа Лiбутiя до Олексiя, то треба признати, що органiзованої єдиної церковної структури створити в Киiвськiй Русi цим видатним мужам не вдалося. Їх дiяльнiсть носила яскраво виражений мiсiйний характер.

[ред.] Київська римо-католицька єпархія в часи Великого кязівства Литовського і Речі Посполитої

За єпископа Стефана знову гостро повстало питания про єпископство Руське. Київськi i полiськi католики почали наполягати на призначеннi для себе окремого пастиря. Їхнє клопотання мало успiх i в 1320 роцi Стефан, користуючись привiлеєм, наданим Апостольським Престолом i який дозволяв єпископам Любуським iменувати власною владою єпископiв для територiй вiд схизми навернутих, висвятив домiнiканина о. Генрiха, монаха з поморської – Камiнської єпархiї i скерував його на Київську Русь. Консекрацiя вiдбулася 15 грудня 1320 року. Очевидно, i о. Генрiх, i, в першу чергу, єпископ Стефан намагалися утворити на Сходi велику церковну провiнцiю, нову католицьку єпархiю. Вони чудово побачили гостру потребу українцiв в словi Божому i пiдтримцi Святої Столицi в тогочасних iсторичних умовах полiтичної нестабiльностi i постiйних вiйн. Хоча о. Генрiх отримав титул єпископа Київського, але скорiш за все вiн мав повноваження суфрагана єпископа Любуського. Папа Иоан ХХII (1316—1334) не став суперечити появi католицьких єпископiв на Русi-Українi, але був не згоден з фактичною юрисдикцiєю Любуського єпископа над цими землями. Про це говорить листування i вiзити в Святу Столицю Стефана впродовж 1321—1327 рокiв, де йшлося про подальше самостiйне iснування нової єпархiї. Перший Київський єпископ виконував свої обов’язки до останнiх днiв житгя i помер у вереснi 1334 року. Так, з благословення папи Григорiя ХI i при пiдтримцi польського єпископату на українських землях в 1375 роцi повстала римсько-католицька церковна iєрархiя. Все це слiд розглядати як iсторичну неминучiсть долi переможеноi країни i вiдноситися до цього виважено i толерантно. В склад новоствореноi Галицької митрополiї увiйшли однойменна архiєпархiя, Володимирська. Львiвська, Перемишльська i Холмська епархiї, а згодом, також, i Кам’янецька, утворена папою Урбаном VI (1378—1389) в 1378—1386 рр. Приблизно в 1400—1404 роках з iнiцiативи Ягелло (1386—1434, пiд час хрещення в католицьку вiру прийняв iм’я Владислав) повстала i отримала фiнансове забезпечення Київська римсько-католицька єпархiя (в складi Галицької митрополiї). Якщо ранiше титул Київського єпископа носив скорiш умовний, почесний характер, i людина, яка його отримувала, нiколи не мешкала на схилах днiпра, то вiдтепер ситуацiя змiнилася. Були створенi правовi i економiчнi умови, аби в Києвi з’явилась повноцiнна церковна органiзацiйна структура з постiйно дiючим єпископом. Першим таким iєрархом було призначено перед 1405 роком представника францисканського Ордену монаха о. Божислава. Його наступником обрано домiнiканина о. Фiлiпа (1405—1410). Можна припустити, що в нових суспiльно-полiтичних умовах вони активiзували мiсiйну дiяльнiсть i могли за пiдтримки князiв проводити богослужiння в Києвi, Сiверську, Чернiговi. 19 листопада 1410 року висвячено Київським єпископом домiнiканина Михайла Трестку (1429), що до цього перебував з мiсiсю на Литвi. Одразу ж, як тiльки-но прибув до Києва, вiн розпочав з органiзацiї церковних структур в єпархiї, фактично вiдродив душпастирську дiяльнiсть. Правдоподiбно, йому допомагали i товаришували домiнiкани-мiсiонери. Повiльно, крок за кроком, католицька Церква почала поширювати чисельнiсть своїх прихильникiв. В 1411 роцi в мiстi, яке налiчувало тодi лише З тисячi мешканцiв, на узгiр’ї, званому Киселiвка, вiдремонтували i значно розбудували дерев’яний костьол в iм’я св. Миколая, що був одночасно i парафiяльним, i кафедральним. Зараз тяжко з’ясувати, коли саме був зведений цей перший католицький храм в Киевi, однак ще в 1396 роцi володар мiста князь Володимир Ольгердович (1398) висловлювався про опiку костьолу та монастиря отцiв-домiнiканiв. В 1411 р. його син Олелько Володимирович пiдтвердив власною грамотою фiнансову пiдтримку на користь домiнiканського конвенту та костьолу св. Миколая. Тодi ж було закладено i резиденцію єпископа. 28 серпня 1412 року папа Йоан ХХII оголосив буллу , на пiдставi якої Львiвська єпархiя була пiднесена до рангу архiспархiї i столицею нової митрополiї визнавався Львiв замiсть Галича. Вiдтепер, на наступнi 386 рокiв, Київська єпархiя увiйшла до складу Львiвської митрополiї.

[ред.] Київська римо-католицька єпархія в часи Російської імперії

Особливо слiд згадати єпископа Яна Самуеля Ожгу (бл.1680—1756). Народився в родинi львiвського вченого. Навчався у Львовi в єзуїтському колегiумi, де його рiдний брат Андрiй був преором. Висвячений в 1704 р. (Львiв). 25 серпня 1706 р. призначений прелатом-схоластиком холмського капiтулу. Почесний канонiк (1712) та препозит (1718) львiвського капiтулу. Пiсля смертi єпископа Теодора Вольфа обраний 5 травня 1712 р. адмiнiстратором Холмської єпархiї (до 20 серпня 1713 р.). Настоятель костьолу в Уханях (1713), Сокалю та Наброжах (1722). 7 грудня 1722 р. вiд короля Августа II отримав номiнацiю на київську кафедру. 27 вересня 1723 р. висвячений єпископом Київським (зi збереженням за собою препозитури львiвськї, настоятельства в Сокалю та Наброжах). Одразу ж енергiйно взявся до вiдродження релiгiйного життя в єпархiї, вiдвiдав всi приходи, вивчив стан справ з наявнiстю постiйних душпастирiв, спiвпрацював з представниками орденських мiсiй. Прийняв рiшення про заснування в Житомирi єпископськоi кафедри. Правдоподiбно, що вже в 1724 роцi вiн збудував в мiстi власну резиденцiю, а в 1726 р. i мешкання для складу капiтулу. Факт перенесення капiтулу до Житомира пiдтвердив та закрiпив папа Бенедикт ХІ. Штат капiтулу: 7 прелатур та 9 канонiй. Створив фонд для колегiума вiкарiiв (26 тис. злотих). Збiльшив кiлькiсть приходiв з 7 до 21 i затвердив новий розподiл територiї єпархiї на деканати: житомирський, овруцький, фастiвський. Завдяки його самовiдданостi та наполегливостi на мiсцi вєтхого приходського костьолу в першiй половинi ХVIII ст. повстав кафедральний красень-собор святої Софii. Зараз бiльш детально про обставини розвитку католицизму в мiстi Житомирi.В 1569 р. до Польщi iнкорпорованi новi землi (Пiдлясся, Волинь, Київщина) i вiдповiдно утворенi 4 нових воєводства: Брацлавське, Волинське, Пiдляське, Київське. Останнє подiляється на три повiти — Київський, Житомирський та Овруцький. В духовному вiдношеннi — це все територiя Київської єпархiї Львiвської митрополiї. Але за умовамй Андрушiвського миру (24 сiчня 1667 р.) мiсто Київ спочатку тимчасово на 2 роки передасться пiд владу Росiї, а остаточно вiдпадає вiд Польщi в 1686 роцi (Гжимултовський трактат). З цiєї причини з’являються два Київських повiти, Перший — росiйський, який став часткою намiсництва Київського, охоплював землi на лiвому березi Днiпра та мiсто Київ з округою до р.Iрпiнь та р. Стугна. другий — польський. Це була решта колишнього Киiвського повiту, який увiйшов до Киiвського воєводства зi столицею в Житомирi 3 1667 року Житомир отримав статус адмiнiстративного мiста. І не випадково, оскiльки на Житомирщинi мешкав в тi часи найбiльший вiдсоток вiруючих католикiв в порiвняннi з iншими мiсцевостями Волинi. Перехiд Києва пiд контроль Росiї обумовив перенесення до мiста земського суду, сейму, iнших органiв управлiння та влади. Однак засiдання сейму часом вiдбувалися i в Овручi, а з кiнця 90-х рокiв ХVII ст. аж до 1701 року взагалi в Володимирi-Волинському, з приводу нестабiльноi полiтичноi ситуацiї i можливостi захоплення Житомира козаками. В 1775 роцi Житомир визнаний польською конституцiсю першим столичним мiсто пiсля Кракова. До складу Сейму включено житомирського та овруцького каштелянiв. В 1798 році указом Павла І Полісся увійшло в луцьку епархію і єпископом призначено Каспара Цецішевського. Декрктом „De Apostolicae Potestatis” припинялося існування Київської єпархії і на її місці створювалося дві нові структури – Київський архидеконат і Луцько – Житомирська Епархія. В 1849 р в києві єпископом Головинським консекрований костел св. Олександра. В 1627 роцi Януш Типкевич, воєвода київський i староста житомирський, потрапивши в полон пiд час чергової сутички з татарами, вирiшив побудувати церкву в iм’я Божої Матерi i монастир на випадок, якщо зможе звiльнитися з неволi. Невдовзi так i сталося. Вже перебуваючи в липни 1630 року в Люблiнi, в державних справах, Тишкевич випадково вiдвiдав мiсцевий костьол босих кармелiтiв. І був вражений побаченим. Наче повернувся сон трирiчної давнини, пiд час полону — вівтар з образом Матерi Божоi в оточенi монахiв i промова з неба про щасливе визволення з полону. Дотримуючись власного слова, воєвода одразу ж звернувся до о. Яна, генерального вiзитатора кармелiтiв i о. Мiхала, провiнцiала Ордену в Люблiні, з пропозицiєю побудувати для отцiв-кармелiтiв костьол i монастир. 19 липня 1630 року Тишкевич зробив iсторичний запис про передачу власного палацу-твердинi в Бердичевi пiд майбутнiй храм i монастир. У власнiсть майбутнього кляштору надав також i село Снiгурiвка (суч. Київська обл.). Це рiшення затвердив в Чудновi 10 листопада 1630 року київський єпископ Богуслав Радошевський. 2 березня 1634 року єпископ Андрiй Шолдрський поклав нарiжний камiнь в будову святинi. Праця тривала майже 8 рокiв i нарештi, 22 линия 1642 року, вiдбулося висвячення нижньоi церкви в iм’я Непорочного Зачаття ПДМ. Тодi ж вiдбулася i передача Образа Божоi Матерi, родинної релiквiї Тишкевичiв, пiд опiку отцiв-кармелiтiв. Ця ікона, вже тодi вiдома численними ласками Божими, була копiєю образа Пресвятої Дiви Марії Снiжної з римськоi базилiки св. Марii. За перiод 1643—1648 роки зафiксовано 77 випадкiв оздоровления за посередництвом Матерi Божої Бердичiвської. Через те, єпископ Київський Станiслав Заремба Калiновський, сам одужавши пiд час молитов перед Образом, наголосив його 23 транвя 1647 року Чудодiйним. Пiд час лихолiття 1648—1649 рр. монастир був пограбований, а Чудодiйна Ікона вивезена до Львова в жiночий кармелiтський монастир. Громадянська мiжусобиця кiнця ХVII сторiччя була головною причиною того, що лише в 1712—1714 рр. кармелiти повертаються до Бердичева. Образ Матерi Божоi повернувся зi Львова в 1721 роцi. Пiд керiвнвцтвом архiтектора Гжегожа Тарнавського (i 1737) почалася вiдбудова монастиря. В 1739 роцi настоятелем обителi став о. Фердинанд i який був палким прихильником будiвництва нового, верхнього костьолу. В цьому ж роцi розпочалася ця будова, якою керував Ян де Вiтте (в 1749—1764 рр. архiтектор i керiвник будiвництва домiнiканського храму Божого Тiла у Львовi). Нова святиня мала з гори вигляд хреста i сягала висоту близько 50 метрiв. Висвячена єпископом Київським Каетано Iгнатiєм Солтиком в 1754 роцi. Щодо Образу Матерi Божої, то в 1751 роцi за наказом єпископа Київського Самуеля Ожгi була створена спецiальна комiсiя, яка щiльно дослiджувала кожен випадок виявлення чуда. На пiдставi незаперечних фактiв 7 травня 1752 року Образ Божоi Матерi Бердичiвської був визнаний Чудодiйним. Папа Бенедикт ХIV, враховуючи прохання вiруючих, декретом капiтули базилiки св. Петра в Римi вiд 28 сiчвя 1753 року дозволив коронувати цей Образ. Разом з золотими коронами св. Отець прислав тiло св. Теодора, мученика-солдата i частку хоругвi св. Георгiя. 30 жовтня 1753 року вiдбулося урочисте перенесення папських корон з кафедрального храму в Житомирi до Бердичева. З приводу ше тривалих робот в монастирi на будiвництвi верхньої церкви, безпосередньо сам акт коронацiї вiдбувся лише 16 липня 1756 року за участю єпископа Каєтано Солтика. На пiдставi рiшення iмператора Павла І вiд 3 листопада 1798 року всi чернечi Ордени на територiях єпархiй пiдпорядковувалися єпископам. Тому єпископ Луцько—Житомирський Цецiшевський призначив II березня 1800 року провiнцiалом Анджея Цорсiнi, а преором монастиря — отця Климентiя. В 1831 роцi золотi корони з Чудодiйного Образу було вкрадено. Але мешканець липовецького повiту Юзеф Дзiховський власним коштом зробив новi, якi висвятив єпископ Михайло Пiвницький в 1844 роцi. 14 жовтня 1832 року пiсля скасуванвя кляштору кармелiтiв в Вишнiвцi i вiкарiату в Купiнi, отцi i брати подалися до Бердичева. Але майже через 10 рокiв i сюди сягнули царськi репресiї. 15 травня 1842 року держава вiдiбрала у монахiв нерухоме майно в Бердичевi, а також села Скригальовку i Скоморохи, фактично позбавивши їх коштiв для iсвування Ось чому спископ Боровський енергiйно втрутився в справу монастиря і наполегливо намагався вiд уряду повернути, хоча б частково, права отцiв ¬кармелiтiв. В цей час, очевидно пiсля 1846 року, вдруге було ограбовано Чудодiйну ікону i вже папа Пiй IХ надсилас з Риму новий комплект золотих корон. Урочиста коронацiя вiдбулася в липнi 1856 року пiд керiвництвом єпископа Боровського, в соту рiчницю першої такої подiї. Втручання єпископа, як ми нище зазначили, в якiйсь мiрi допомогло монастирю, але становище залишалося дуже хитким, залежало вiд суб’єктивної волi того чи iншого керiвника в губернiї. Виходячи з цього генерал Ордену кармелiтiв видає в Римi 24 липвя 1862 року наказ про передачу монастиря пiд адмiнiстративну владу єпископовi Боровському. Зараз ця святиня є єпархіальним санктуарієм Києвсько – Житомирської єпархії, Матір Божа Бердичівська є головною патронкою.

[ред.] Київська римо-католицька єпархія в часи СРСР

Але поступово, влiтку 1917 року Україну опановує хаос. Анархiю несуть вiдступаючi бiйцi Пiвденно-Захiдного та Румунських фронтiв, в груднi починасться вiйськове протистояння з бiльшовиками. Пiсля тимчасового перебування у влади в Києвi бiльшовикiв (лютий-березень 1918), Україна окупована нiмцями, якi спочатку пiдтримали повернення Центральноi Ради, а потiм, 28 квiтня 1918 року розiгнали. Влада переходить до гетьмана Скоропадського, потiм в листопадi 1918 р. до самопроголошеної директорії. І все це в умовах практично бесперервної громадянської вiйни! Пiсля повернення бiльшовикiв в лютому 1919 року в Київ притистояння спалахує з новою силою. Часом вже неможливо було зрозумiти, хто бореться проти кого. Захiднi регiони (Луцьк, Львiв) зайняли польські вiйська, а по Центральних (Житомирщина, Проскурiв, Черкащина) влiтку 1919 прокотилися не баченi за своєю жорстокiстю петлюрiвськi погроми. Здаєтьсящо лише пiсля приходу регулярних польських вiйськ на бiльшiсть Правобережної України (станом на серпень 1919 р. це Захiдне Подiлля та Волинь по р. Случ, а на веснi 1920 року ще Полiсся та Київ) i домовленностi Варшави з керiвництвом УНР про допомогу в пiдтримцi та захистi демократичних iнститутiв влади, на цiй багатостраждальнiй землi заблищав промiнь надiї на мирне житгя, а отже, i на подальший розвиток католицької церкви В цей важкий i сумний час багато священикiв залишалося в своїх приходах i Словом Божим пiдтримували людей в таку лиху годину. І тодi ж з’явилися першi жертви громадянської вiйни та бiльшовицького терору — священики Михайло Дзендзик (1866 р., св. 1889, настоятель в Межибожi Летичiвський деканат), Семен Бабарський (1867 р., св. 1895, адмiнiстратор в Волочиську Старокостянтинiвського деканату), Кароль Баран (1882 р., св. 1906 р., адмiнiстратор в Турiйську Ковельського деканату), Казимир Мазур (1889 р.. св. 1914 ), Теофiл Шептицький ( 1871 р.н., св. 1907 р., адмiнiстратор Уланова Лiтинського деканату) 239 29 червня 1920 року єпископ Дубовський перебував в колегiатському костьолi м. Олика, де очолив урочистостi з приводу закiнчення чергового навчального року єпархiальної семiнарiї. Однак в той же день всiм викладачам i вихованцям на чолi з єпископом довелося евакуюватися до Гнезна, оскiльки бiльшовики вже перебували в м. Цумань на вiдстанi декiлькох кiлометрiв. На початку 20-х рокiв, мешкаючи в Луцьку, єпископ ще намагався якось керувати дiяльнiстю тiєї частини єпархiї, яка залишилася пiд владою СРСР. Вiдродив життя духовнї семiнарiї i в 1920—1922 рр. дозволив декiльком вихованцям (Романовський, Дунiн-Вонсович, Словiнський, Ловейко, Котвицький, Чабан та iн.) нелегально повернутися в Україну для душпастирської роботи. В 1923 роцi клопотав про отримання дипломатичного паспорту з метою вiзитацiї власноi єпархiї. Однак Iзольованiсть бiльщовицької держави вiд зовнішнього свiту зростала, підтримувати зв’язки зi священиками в СРСР стало практично неможливо. Враховуючи такi обставини, в 1925 роцi єпископ Дубовський вiдмовився вiд керiвництва єпархiєю i, залишившись почесним єпископом Philippopolis in Аrabia, переїхав на запрошення Пiя ХI на постiйне мешкання до Риму. Помер 10 березня 1953 року i похований в Римi. Пiдбиваючи пiдсумок життєдiяльностi Житомирської єпархiї в 1920—1940 роках можна однозначно констатувати, що вона, ях органiзацiйна структура єдиної римсько-католицькоi Церкви була знищена i de facto припинила своє iснування. Однак de iure будь-якi документи Апостольського Престолу про скасування єпархiї нiколи не приймалися. З початком агресiї фашистської Нiмеччини проти СРСР в червнi 1941 року i встановленням на Українi тимчасового окупацiйного режиму з’явилася певна надiя на полiпшення становища католицької Церкви. В багатьох мiстах та селах з дозволу нiмецькоi адмiнiстрацii знов були вiдчиненi храми, вiдновили житгя релiгiйнi громади. Одразу ж гостро повстало питания наявностi священикiв. Луцький єпископ Адольф Шельонжек (1865—1950) приймасє рiшення про вiдрядження на територiю Житомирської єпархiї декiлькох молодих i енергiйних душпастирiв – мiсiонерiв. В 1967 роцi житомирська єпархiя складалася лише з 8 приходiв i налiчувала бiля 6 тисяч вiруючих. Всi цi осередки християнської вiри знаходилися на теренi житомирської областi. Богослужіння вiдбувалися в Житомирi (храм св. Софiї настоятель кс. Щипта С.Й.), Бердичевi (приватний дiм. настоятеля кс. Яура Н.С.), Покостiвцi (каплиiця Преображення Господнього, настоятель кс. Янковський Р.В.), Новому Заводi (костьол Непорочного Зачятгя ПДМ, без настоятеля), Слободi Чернецькiй (костьол св. Станiслава, без настоятеля), Михайлiвцi (костьол св. Ангелiв-Заступникiв, без настоятеля), Новоградi-Волинському (приватний дiм, без настоятеля), Iванополi (б. Янушпiль, приватний дiм Томашевської Тетяни Миколаївни. Як бачимо, душпастирськi обов’язки виконують лише три священники — Щипта, Янковський та Яура. 1 серпня 1977 року до них приєднався прибулий з Латвiї кс. Ян Пурвiнський. В 1981 р. призначений єпископським вiкарієм України i Молдавiї. В 1983 р. отримав почесне звання капелана св. Отця. Пiсля смерті ксьодза Станiслава Щипти зайняв посаду настоятеля кафедрального храму. 16 сiчня 1991 року Папою Иоаном Павлом II призачений єпископом вiдродження Житомирськоi Єпархiї. Консекрацiя вiдбулася 4 березня 1991 року в Житомирi в соборi св. Софiї. Від 1999 року є єпископом Київо – Житомирської єпархії

Читайте також Житомирська духовна семінарія.