Грушевський Михайло Сергійович
Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Грушевський Михайло Сергійович (29 вересня 1866, Холм (нині Польща) – 25 листопада 1934, Кисловодськ (Росія)) — український історик, організатор української науки, політичний діяч і публіцист, голова Центральної ради (1917—1918), академік, автор понад 2000 наукових праць.
Зміст |
[ред.] Біографія
Виріс на Кавказі — спочатку в Ставрополі, а потім у Владикавказі. Навчався у Тифліській гімназії, Київському університеті (історико-філологічний факультет). В університеті працював під керівництвом Володимира Антоновича. Уже на третьому курсі Грушевський пише наукову роботу «История Киевской земли от смерти Ярослава до конца XIV века», яку 1890 було удостоєно золотої медалі.
1890-1894 — професорський стипендіат Університету Св. Володимира. У травні 1894 захистив магістерську дисертацію «Барское староство. Исторические очерки».
1894-1914 — професор Львівського університету, голова НТШ, головний редактор «Літературно-Наукового Вісника». Засновник і голова Українського Наукового Товариства.
На початку першої світової війни Грушевський приїхав до Києва. Влада була вороже настроєна до вченого — засилає його до Симбірська як українського сепаратиста і «мазепинця». Волю принесла Лютнева революція в Петрограді.
4 березня в Києві утворюється Українська Центральна Рада, головою якої заочно обрано Михайла Грушевського. Викликаний телеграмою, 12 березня він повертається з Москви до Києва.
Центральна Рада діяла протягом 14 місяців. Першим Універсалом було проголошено автономію України в складі Російської федеративної республіки. Третім Універсалом Центральна Рада проголосила Українську Народну Республіку, а 22 січня 1919 Четвертим Універсалом — повну політичну незалежність України від Росії.
29 квітня 1918 в Києві вже відбувся державний переворот і влада перейшла до рук гетьмана Павла Скоропадського.
Після падіння Центральної Ради Грушевський перебував деякий час у Кам’янці-Подільському, де редагував газету «Голос Поділля», пізніше — у Празі, Відні, Женеві.
1923 був обраний академіком ВУАН. У березні 1924 із сім’єю приїжджає до Києва. Через шість років його обирають дійсним членом Академії наук СРСР. У 1924-1931 очолював історичні установи ВУАН.
Від 1931 змушений був жити в Москві. У січні 1934 Володимир Затонський виступив на сесії ВУАН, зробивши основний акцент на критиці академіка Грушевського. Близькість до російських кадетів, орієнтація на німецький імперіалізм у боротьбі з «навалою більшовизму», звинувачення у дворушництві, сумнівність наукової порядності — далеко не повний перелік «грiхiв», які посипалися на вченого.
Наприкінці 1934 Грушевський відпочивав у одному з кисловодських санаторіїв і несподівано захворів на карбункул. Втрутилися хірурги. Однак хвороба тільки посилилася, оскільки лікування було некваліфіковане. Грушевський помер.
Наступного дня газета «Вісті» від Ради Народних Комісарів УСРР вмістила повідомлення про смерть. У постанові Раднаркому зазначалося: «Зважаючи на особливі наукові заслуги перед Радянською Соціалістичною Республікою академіка Грушевського М.С., Рада Народних Комісарів УСРР постановила: Поховати академіка Грушевського М.С. в столиці України — Києві. Похорон взяти на рахунок держави. Для організації похорону утворити урядову комісію в такому складі: тт. Порайко (голова), Богомолець, Палладін, Корчак-Чепурківський. Призначити сім’ї академіка Грушевського М.С. персональну пенсію 500 крб. на місяць».
[ред.] Міф про президентство Грушевського
У спадок від української зарубіжної історіографії сучасній українській спільноті дістався міф про Грушевського — президента УНР. Запроваджену Дмитром Дорошенком ще в 1930-х легенду, напрочуд легко сприйняли на віру. Міф міцно прижився не тільки в публіцистиці, політикумі, а й у науковій літературі.
Лише у середині 1990-х, коли стало зрозуміло, що документи Української Центральної Ради не підтверджують цей факт, міф починає руйнуватися. Зокрема, у виданій до 130-річчя від дня народження Грушевського хроніці його життя, в передмові та переліку подій 29 квітня 1918 дані про обрання Грушевського президентом не наводяться. Серйозний удар по міфу завдано і на державному рівні. Ні на стелі біля зведеного 1999 пам’ятника Грушевському, ні в промові Президента України при його відкритті про «першопрезидентство» Грушевського не йшлося.
З погляду формального, юридичного, а відтак і наукового, Грушевський не був президентом Української Народної Республіки. Такої посади в УНР не існувало, не передбачала її й ухвалена в останній день функціонування Центральної Ради Конституція. Невідомий жодний акт, учинений Грушевським як президентом УНР.
Водночас кваліфікація Грушевського «президент Ради» була тоді досить поширеною, особливо в газетних публікаціях. Сам Грушевський послуговувався візитною карткою французькою мовою «President du Parlament D'Ukraine» (президент парламенту України), а також пізніше підписувався «бувший презідент Української Центральної Ради». Хоча в протоколах засідань Ради він називався лише головою.
За доби Центральної Ради Грушевський був вищою посадовою особою УНР, якщо й не харизматичним, то найавторитетнішим лідером українства. За влучним висловом М.Ковалевського, він виконував «верховну функцію репрезентанта держави». Можливо, саме це дало підстави А.Жуковському назвати Грушевського «першим некоронованим президентом української держави».
Найповніший реєстр усіх, хто титулував його президентом, склав історик П.Усенко у праці «Чи був Михайло Грушевський президентом України?». Однак старий міф і далі живе. Тільки у вересні–жовтні 2004 чимало друкованих і електронних ЗМI знову розтиражували «президентство» Грушевського.
[ред.] Праці
[ред.] Про Грушевського
- М.Грушевський (УКРОП)
- Рідне місто М.Грушевського
- Р. Я. Пиріг. Проблеми пiдготовки наукової бiографiї Михайла Грушевського
![]() |
Це незавершена стаття з політики. Ви можете допомогти проекту, виправивши або дописавши її. |
Голови українських державних утворень з 1917 року | ![]() |
---|---|
![]()
|