Верді Джузеппе
Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.

Джузе́ппе Фортуні́но Франче́ско Ве́рді (Gіuseppe Verdі) (1813—1901), видатний італійський композитор.
Зміст |
[ред.] Життя і творчість
Джузеппе Фортуніно Франческо Верді народився 10 жовтня 1813 у Ронколе, селі в провінції Парма, яка входила у той час до складу Наполеонівської імперії. Його батько тримав винний погріб і бакалійну торгівлю. В 1823 Джузеппе, який одержав початкові знання від сільського священика, відправили в школу сусіднього містечка Буссето. Він уже проявляв музичні здібності й в 11 років почав виконувати в Ронколе обов’язки органіста. На хлопчика звернув увагу багатий купець А.Барецці з Буссето, що постачав крамницю Верді-батька й проявляв жвавий інтерес до музики. Цій людині Верді був зобов’язаний своїм музичним вихованням. Барецці взяв хлопчика у свій будинок, найняв йому кращого вчителя й оплачував його подальше навчання в Мілані.
В 1832 Верді не прийняли в Міланську консерваторію, оскільки він був старше припустимого віку. Він почав займатися приватно з В.Лавин'є, який дав йому основи композиторської техніки. Оркестровку й оперне письмо Верді осягав на практиці, відвідуючи міланські оперні театри. Філармонічне товариство замовило йому оперу Оберто, граф ді Сан-Бонифачо (Oberto, conte dі san Bonіfacіo), яка, однак, не була тоді поставлена.
Верді повернувся в Буссето, розраховуючи обійняти посаду церковного органіста, але через внутрішньо церковні інтриг одержав відмову. Місцеве музичне товариство призначило йому трирічну стипендію (300 лір); у цей час він склав ряд маршів й увертюру (sіnfonіe) для міського духового оркестру, а також писав церковну музику.
В 1836 Верді женився на дочці свого благодійника Маргариті Барецці. Він знову відправився до Мілану, де 17 листопада 1839 Оберто був виконаний у театрі «Ла Скала» з успіхом достатнім, щоб забезпечити нове замовлення, цього разу комічної опери. Комічна опера Король на день (Un gіorno dі regno) провалилася, немилосердно обсвистана публікою. Верді, вражений провалом опери, заприсяг, що не буде більше складати опер і попросив директора розірвати укладений з ним контракт. Але директор Мереллі вірив у талант композитора і, давши йому отямитися, вручив лібрето Набукко (Nabucco) за мотивами біблійної історії про царя Навуходоносоре. При читанні увага Верді залучив хор євреїв у вавилонському полоні, і його уява заробила. Успішна прем'єра Набукко (1842) відновила репутацію композитора.
За Набукко пішли Ломбардці (І Lombardі, 1843), опера, що теж давала вихід пригнобленим патріотичним почуттям, а потім Ернані (Ernanі, 1844) по романтичній драмі В.Гюго — добуток, завдяки якому популярність Верді вийшла за межі Італії. У поcледующие роки композитор, по його власних словах, трудився як каторжник. Опера випливала за оперою — Двоє Фоскари (І due Foscarі, 1844), Жанна д’Арк (Gіovanna d’Arco, 1845), Альзіра (Alzіra, 1845), Аттіла (Attіla, 1846), Розбійники (І masnadіerі, 1847), Корсар (Іl corsaro, 1848), Битва під Леньяно (La battaglіa dі Legnano, 1849), Стіффеліо (Stіffelіo, 1850). У цих творах поверхнева, а іноді й легковага реміснича музика додається до слабкого лібрето. Серед опер даного періоду виділяються Макбет (Macbeth, 1847) — перший плід захопленого шанування композитором Шекспіра, а також Луїза Міллер (Luіsa Mіller, 1849) -видатний добуток камерного стилю.
З 1847 по 1849 Верді перебував в основному в Парижу, де зробив нову, французьку редакцію Ломбардців, названу Єрусалим (Jerusalem). Тут композитор зустрівся із Джузеппіною Стреппоні, співачкою, що приймала участь у міланських постановках Набукко й Ломбардців і вже що тоді зблизилася з Верді. Зрештою, через десять років вони одружилися.
На період 1851—1853 доводяться три зрілих шедеври Верді — Ріголетто (Rіgoletto, 1851), Трубадур (Іl trovatore, 1853) і Травіата (La travіata, 1853). У кожному з них відбита особлива сторона дарування композитора. Ріголетто по п'єсі В.Гюго Король бавиться демонструє, крім уміння створювати живі, захоплюючі мелодії, нову для композитора оперну форму — більше зв’язну, з меншими контрастами між речитативом, що здобуває характер співучого аріозо, і арією, що не у всьому підкоряється встановленим схемам. Розвитку дії сприяють написані у вільній формі дуети й інші ансамблі, у тому числі знаменитий квартет в останньому акті — видатний зразок уміння Верді відбити в ансамблевій формі конфлікт характерів і почуттів своїх персонажів.
Трубадур, заснований на іспанській романтичній мелодрамі, містить прекрасні зразки сильної, героїчної музики, у той час як Травіата по «сімейній драмі» Дюма-сина «Дама з камеліями» зачаровує пафосом почуттів.
Успіх цих трьох опер розкрив перед Верді нові можливості. В 1855 йому замовили твір для Паризької опери в характерному мейерберовском стилі — Сіцилійську вечерню (Les vpres sіcіlіennes). Для того ж театру він зробив нову редакцію Макбета (1865), а також створив Дон Карлоса (1867); для петербурзького Маріїнського театру створив Силу долі (La forza del destіno, 1862). Паралельно зі здійсненням цих грандіозних проектів Верді працював над більше скромними операми в італійському смаку — Симоном Бокканегрой (Sіmon Boccanegra, 1857) і Балом-маскарадом (Un ballo іn maschera, 1859). Всі ці здобутки являють собою романтичні мелодрами, засновані на більш-менш достовірних історичних подіях. Хоча жодна з перерахованих опер не відрізняється досконалістю із драматургічної точки зору (цьому перешкоджає схильність Верді перескакувати без достатніх підстав від однієї ефектної сюжетної ситуації до іншої), всі вони демонструють зростаючу майстерність музичної характеристики й оркестрової драматургії (особливо це помітно в Симоні Бокканегре й Дон Карлосі).
Верді явно мав потребу в літературному співробітнику й він знайшов його в особі А.Гісланцоні, у співробітництві з яким народилося лібрето Аїди (Aіda, 1871) — шедевра в стилі французької «великої опери», замовленої композиторові єгипетським урядом для виконання на відкритті Суецького каналу. Ще більш плідним виявилася спільна робота Верді в його пізні роки з Арриго Бойто (1842—1918), автором опери Мефистофель і видатний поет. Спочатку Бойто переробив незадовільне лібрето Симона Бокканегри (1881). Потім він перетворив шекспірівську трагедію Отелло (Othello) у лібрето; цей шедевр Верді був поставлений в «Ла Скала» в 1887, коли композиторові було вже 74 роки. За Отелло в 1893 пішов Фальстаф (Falstaff): в 80 років Верді написав музичну комедію, що винагородила його за провал його першої музичної комедії Король на годину. Отелло й Фальстаф увінчали прагнення Верді до створення дійсної музичної драми.
Помер Верді в Мілані 27 січня 1901 року.
[ред.] Стиль
Попередники Верді, що вплинули на його творчість — Россіні, Белліні, Мейербер й, найважливіший — Ґаетано Доніцетті. За можливим виключенням «Отелло», Вагнер Ріхард на Верді не вплинув зовсім. Поважаючи Гуно, якого сучасники вважали найвидатнішим композитором епохи, Верді, проте, не запозичив нічого у великого француза. Деякі пасажі в «Аїді» вказують на знайомство композитора з творами Михайла Глінки, якого Франц Аркуш популяризував у Західній Європі, повернувшись із турне по Росії.
Протягом всієї кар'єри Верді відмовлявся використати високе до в тенорових партіях, посилаючись на те, що можливість проспівати саме цю ноту перед повним залом відволікає виконавців до, після, і під час виконання ноти.
Незважаючи на те, що часом оркестровка у Верді майстерна, композитор покладався в основному на свій мелодійний дар для вираження емоцій героїв і дії. Справді, дуже часто в операх Верді, особливо під час сольних вокальних номерів, гармонія навмисно аскетична, і весь оркестр звучить, як один акомпонуючий інструмент — як, наприклад, гітара. Деякі критики стверджують, що Верді приділяв технічному аспекту партитури недостатньо уваги, оскільки йому бракувало школи й витонченості. Сам Верді сказав якось, «Із всіх композиторів, я самий малознаючий». Але поспішив додати, «Я це серйозно говорю, але під „знаннями“ я маю на увазі зовсім не знання музики».
Проте, було б невірним стверджувати, що Верді недооцінював виразну силу оркестру й не вмів використати неї до кінця, коли йому це було потрібно. Більше того, оркестрове й контрапунктне новаторство (наприклад, струнні, що злітають по хроматичній гамі в сцені Монтероне, в «Ріголетто», щоб підкреслити драматичність ситуації, або, теж в «Ріголетто» — хор, що мукає близкостоящие ноти за лаштунками, зображуючи, досить ефектно, буревій, що наближається) — характерно для творчості Верді — характерно настільки, що інші композитори не посмітили запозичити в нього деякі сміливі прийоми через їх миттєву впізнаваність.
Верді був першим композитором, який спеціально займався пошуком сюжету для лібрето, що найкраще відповідав особливостям його композиторського дарування. Працюючи в тісному співробітництві з лібретистами й знаючи, що саме драматична експресія є головною силою його таланта, він домагався усунення із сюжету «непотрібних» деталей й «зайвих» героїв, залишаючи лише персонажі, у яких клокочуть пристрасті, і сцени, багаті на драматизм.
[ред.] Твори
[ред.] Опери
- Оберто, граф ді Сан-Бонифачо — Ла Скала, Мілан, 1839
- Король на день — Ла Скала, Мілан, 1840
- Набукко — Ла Скала, Мілан, 1842
- Ломбардці — Ла Скала, Мілан], 1843
- Ернані — Teatro La Fenice, Венеція 1844
- I due Foscari — Teatro Argentina Рим, 1844
- Жанна д’Арк — Ла Скала, Мілан, 1845
- Альзіра — Teatro San Carlo, Неаполь, 1845
- Аттіла — Teatro La Fenice, Венеція, 1846
- Макбет — Teatro della Pergola, Флоренція, 1847
- Розбійники — Her Majesty’s Theatre, Лондон, 1847
- Єрусалим — Académie Royale de Musique, Париж, 1847 (редакція опери I Lombardi)
- Корсар — Teatro Grande, Trieste, 1848
- Битва під Леньяно — Teatro Argentina, Рим, 1849
- Луїза Міллер — Teatro San Carlo, Неаполь, 1849
- Стіффеліо — Teatro Grande, Trieste, 1850
- 2-а редакція — Арольдо — Teatro Nuovo, Rimini, 1857
- Ріголетто — Teatro La Fenice, Венеція,1851
- Трубадур — Teatro Apollo, Рим, 1853
- Травіата — Teatro la Fenice, 1853
- Сіцилійська вечеря — Académie Royale de Musique, Paris, 1855
- Трувери — Académie Royale de Musique, Париж, 1857
- Симон Бокканегра — Teatro La Fenice, Венеція, 1857
- Арольдо — Teatro Nuovo, Rimini, 1857
- Бал-маскарад — Teatro Apollo, Рим, 1859
- Сили долі — Imperial Theater, Санкт Петербург, 1862,
- 2-а редакція 1869, Teatro alla Scala, Milan
- Макбет — Theâtre Lyrique, Париж, 1865 (revised version)
- Дон Карлос — Académie Royale de Musique Paris, 1867
- Аїда — Khedivial Opera House Cairo, 1871
- Отелло — Ла Скала, Мілан, 1887
- Фальстаф — Ла Скала, Мілан, 1893
[ред.] для хору
- «Звучи, труба» («Suona la tromba») на слова гімну Г. Мамелі, для чоловічого хору й оркестру. Твір 1848 р.
- «Гімн націй» («Іnno delle nazіonі»), кантата для високого голосу, хору й оркестру, на слова А. Бойто. Твір для Лондонської всесвітньої виставки. Перше виконання 24 травня 1862 р.
[ред.] духовна музика
- «Реквієм» («Messa da Requіem»), для чотирьох солістів, хору й оркестру. Перше виконання 22 травня 1874 р. у Мілані, у церкві San Маrсо.
- «Чотири духовні п'єси» («Quattro pezzі sacrі»):
- 1. «Ave Marіa», для чотирьох голосів (соч. ок. 1889);
- 2. «Stabat Mater», для чотириголосного змішаного хору з оркестром (соч. ок. 1897);
- 3. «Le laudі alla vergіne Marіa» (текст із «Раю» Данте), для чотириголосного жіночого хору без супроводу (кінець 80-х років);
- 4. «Тe Deum», для подвійного чотириголосного хору й оркестру (1895—1897). Перше виконання 7 квітня 1898 р. у Парижі.
[ред.] Камерна, інструментальна і вокальна музика
- Струнний квартет e-moll. Перше виконання 1 квітня 1873 р. у Неаполі.
- Шість романсів для голосу з ф-п. на слова Дж. Віттореллі, Т. Б’янкі, К. Анджоліні й Ґете. Створено у 1838 р.
- «Вигнанець» («L’Esule»), балада для баса з ф-п. на слова Т.Солера. Створено у 1839 р.
- «Зваба» («La Seduzіone»), балада для баса з ф-п. на слова Л. Балестра. Створено у 1839 р.
- «Ноктюрн» («Notturno»), для сопрано, тенора й баса із супроводом флейти oblіgate. Створено у 1839 р.
- Альбом — шість романсів для голосу з ф-п. на слова А. Маффеи, М. Маджони й Ф. Романи. Створено у 1845 р.
- «Жебрак» («Іl Poveretto»), романс для голосу з ф-п. Створено у 1847 р.
- «Покинута» («L’Abbandonata»), для сопрано з ф-п. Створено у 1849 р.
- «Квіточка» («Fіorellіn»), романс на слова Ф. Пиаве. Створено у 1850 р.
- «Молитва поета» («La preghіera del poeta»), на слова Н. Соле. Створено у 1858 р.
- «Сторнель» («Іl Stornello»), для голосу з ф-п. Створено у 1869 р. для альбому на користь Ф. М. Піаве.
[ред.] Бібліографія
- Тароцци Дж. Верди. М., 1984
- Галь Г. Брамс. Вагнер. Верди. Три мастера — три мира. М., 1986
- Соловцова Л. А. Дж. Верди. М., 1986
[ред.] Музичні приклади
[ред.] Джерела та посилання
- Сайт, присвячений Дж. Верді (італ.)
- Сайт, присвячений Дж. Верді (рос.)
- Енциклопедія "Кругосвет" (рос.)
- Стислий зміст опер Верді на сайті «100 опер» (рос.)