Географічне положення
Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
[ред.] Формування поняття географічного положення представниками географічної науки.
Проблема вивчення географічного положення об'єктів є однією з центральних у географії, як фізичній, так і соціально-економічній. З оцінки такого положення починається практично кожна географічна робота.
Поняття “географічне положення” є ключовим для всієї системи географічних наук. Власне географія і зародилася як наука про методи визначення і фіксації місцеположення об'єктів на земній поверхні відносно один одного або в системі координат. В подальшому вияснилось, що визначення місцеположення об'єкта не тільки допомагає відшукати його, але і пояснює деякі властивості цього об'єкта і навіть прогнозувати його розвиток. Важливим елементом географічного дослідження є встановлення і аналіз зв'язків між об'єктами, які визначаються власне їх розміщенням. Таким чином у географії положення розглядається як чинник перспективного розвитку об'єкта.
Поняття “географічне положення” відоме з кінця XVIII ст., коли домінувала парадигма географічного детермінізму (все від природи і має бути змінене, якщо не відповідає її законам). Ідеї про обумовленість життя людей і суспільства географічним середовищем висували ще древні мислителі, такі як Демокріт, Геродот, Страбон та ін. Джерелами географічної інформації у цей період були описи окремих країн і народів, характеристики обжитих і віддалених земель. Для цілей мореплавства і торгівлі складалися спеціальні описи морів, портів, торгових центрів, у яких були відомості і про особливості географічного положення країни, через яку проходив торговий шлях. Історико-географ В.К. Яцунський вважав, що першою в історії економіко-географічною працею слід вважати твір італійського вченого Людовика Гвічгардина “Опис Нідерландів”, який вийшов у світ в 1567 р., де у першій частині книги дається аналіз географічного положення країни та оцінка моря. В 1650 р. у тих же Нідерландах вийшла праця Варенія (Вареніуса) “Всезагальна географія”, яка вважається першою теоретичною працею з географії. В ній він розглядав властивості земні – положення країни, її межі) та небесні – широту місця.
Географічний детермінізм – це форма натуралістичних вчень, які приписували провідну роль у розвитку суспільства і народів їхньому географічному положенню. Найбільш яскравим представником цієї ідеї виступав французький філософ XVIII ст. Ш. Монтеск’є, який зробив спробу вивести з географічних умов, що обумовлені географічним положенням, характер і звичаї народів, їх господарський і політичний устрій. Цю ідею розвивало багато вчених XIX ст.: англійський історик Г. Букль, французький географ – Е. Реклю, американський географ Е. Гантінгтон, відомий російський вчений українського походження Л. Мечников та інші. Так, наприклад, Е. Реклю, який зробив опис усіх країн земної кулі, характеризуючи господарство, надавав вирішального значення впливові природних умов, які визначаються насамперед географічним положенням.
На близьких до Е. Реклю позиціях стояв його соратник Л.І. Мечников. У праці “Цивілізація і великі історичні ріки” ним запропоновано “географічну теорію прогресу й соціального розвитку”, в якій головним фактором прогресу названо географічне середовище. Вирішальну роль у розвитку суспільства і поширенні цивілізацій він відводив річкам, морям, океанам. Відповідно до цього, всю історію людського суспільства він поділяв на три етапи річкова цивілізація, середземноморська цивілізація, океанічна цивілізація.
Патріархом напрямку географічного детермінізму вважають німецького географа, основоположника політичної географії кінця XIX ст. Ф. Ратцеля. Головна його заслуга в тому, що він намагався пов’язати між собою політику і географію, вивчити політику тієї чи іншої країни, виходячи з її географічного положення у певному просторі. У своїй книзі “Політична географія” (1897), зокрема у четвертому розділі він акцентує увагу на політико-географічному положенні держави.
Пошуки закономірностей просторового розміщення поселень і створення моделей географії міст почалися в першій половині XX ст. Одним із перших вчених, хто підійшов до створення моделей географії міст, був В.П. Семенов Тянь-Шанський.
Географічні аспекти в руслі проблем розміщення господарства розробили німецькі вчені, які створили так звану теорію штандорту (тобто місцерозташування) .Представниками цього напрямку були Й. Тюнер, А. Вебер, А. Льош та інші.
Американський географ В. Бунге назвав географію “наукою про місця”. В цьому нестандартному і оригінальному визначенні криється глибокий зміст про те, що кожний географічний об'єкт має своє індивідуальне місце.
Виходячи з позицій Бунге, О. Топчієв розробив основні постулати географічного дослідження “місця” (місцеположення) як базового поняття географії:
1) кожний географічний об'єкт має свою “адресу” відносно земної поверхні, яку називають місцем або місцеположенням;
2) географи вивчають місцеположення окремих об'єктів і дають йому відповідну оцінку;
3) географи аналізують взаємне розміщення множин різних об'єктів, яке визначає більшу чи меншу їх взаємодію і для характеристики взаємного розміщення географічних об'єктів розглядають взаємну множину місць, яку називають просторовою впорядкованістю або просторовою організацією
Б. Родоман показав залежність істотних властивостей від їх просторового положення і назвав її “позиційним принципом”, під яким розуміється залежність суттєвих властивостей об’єктів від їх положення в просторі.
Поняття “географічне положення” у вузькому розумінні означає розміщення географічних об'єктів, встановлене у системі географічних координат. У такому значенні його використовують у геодезії, картографії, краєзнавстві тощо. Топчієв назвав цей спосіб абсолютною прив'язкою географічних об'єктів.
Положення на земній поверхні, визначене в системі географічних координат (градусах широти і довготи), яке дає найбільш точну адресу об’єкта, є математично-географічним положенням. При цьому положення об'єктів визначається чітко і однозначно. Ці ознаки відрізняють його положення від інших об'єктів.
Положення об'єктів у системі інших об'єктів, у дійсних та можливих, потенційних зв'язках з ними, тобто місце об'єкта у навколишньому оточенні, є його загальним географічним положенням.
У “Географічній енциклопедії України” під географічним положенням розуміють розміщення певної території чи об'єкта на земній поверхні по відношенню до інших територій або об'єктів. Розрізняють географічне положення по відношенню до природних (материки, океани) та економіко-географічних (районів, областей, країн) об'єктів. Географічне положення характеризується також географічними координатами”.
В “Українській радянській енциклопедії” дається таке визначення географічного положення: “… це географічна широта і довгота місцевості або об'єкта. У фізичній географії – їх розміщення щодо материків, океанів, озер тощо. В економічній і політичній географії – положення країни, населеного пункту тощо щодо інших економіко-географічних об'єктів, а також інших держав”.
За визначенням “Географічного енциклопедичного словника” “географічне положення – це положення об'єкта відносно поверхні Землі, а також по відношенню до інших об'єктів, з якими він взаємодіє; важлива характеристика об'єкта; так як у значній мірі дає уявлення про природні і соціально-економічні умови і особливості місця їх локалізації. Відносно поверхні Землі географічне положення визначається за допомогою географічних координат. Розрізняють мікроположення (локальне оточення в ареалі безпосереднього контакту з іншими географічними об'єктами), мезоположення (положення в регіоні, країні), макроположення (співвідношення з великими ділянками географічної оболонки або земної поверхні в цілому). Географічне положення – динамічна характеристика, яка змінюється в міру зміни різних властивостей географічного об'єкта і його взаємозв'язків з іншими об'єктами і явищами”.
О. Шаблій вважає географічне положення однією з фундаментальних категорій географічної науки і називає його просторовим відношенням певного об'єкта до географічних даностей, що лежать поза ним і мають чи можуть мати на нього суттєвий вплив. Він відносить ГП до складної категорії, тому що воно завжди індивідуалізує географічний об'єкт. У ГП відображається така його риса як позиційність і унікальність. На думку вченого, ГП – це завжди властивість об'єкта, водночас у ньому відображається його відношення до інших об'єктів і територіальних систем.
Одним із видів загального географічного положення є економіко-географічне положення (ЕГП). Категорія ЕГП була запропонована у 20-х роках І.Г. Алкіним, а пізніше детально розроблена М.М. Баранським, І.М. Маєргойзом, Є. Лейзеровичем та іншими.
М.М. Баранський під ЕГП розумів відношення даної території (об'єкта) до суспільно-історичних ознак інших об'єктів чи територій. У праці “Нариси зі шкільної методики економічної географії” один із розділів він починає характеристикою ЕГП. “Економічна географія під положенням розуміє відношення якогось місця, району чи міста до того, що лежить поза ним і має певне економічне значення, однаково чи будуть ті речі природного порядку чи створені в процесі історії … Поняття “положення” займає серед інших географічних понять дещо виняткове місце, бо тут йдеться не про якийсь об'єкт (явище), а завжди про відношення між різними об'єктами”. Якщо таким об'єктом буде екватор і початковий меридіан, то це буде положення математичне, якщо гори, ріки, моря – положення фізичне. В політичній географії важливо враховувати положення країни відносно її ворогів і союзників при певній міжнародній політичній ситуації. Важливе значення, на думку М. Баранського, має положення країни на міжнародних торгових шляхах.
Особливо велику увагу М. Баранський приділяв так званому “сусідському” положенню, тобто характеру найближчого оточення об’єкта. Він вважав, що ЕГП “має величезне методологічне значення. Місце, яке займає любий ареал – чи то країна, район, місто і т.д. – в системі поділу праці в значній мірі визначається економіко-географічним положенням’. М. Баранський постійно акцентував увагу на тому, що ЕГП повинне розглядатися в історичному плані. Вважаючи поняття ЕГП дуже широким і складним за змістом, він розчленував категорію ЕГП на складові – мікро-, мезо- і макроположення. Виняткове значення такий розгляд ЕГП має у дослідженні міст.
Сучасні підходи до визначення ЕГП, на думку О. Топчієва, цілком зберігають ідею М.М. Баранського про просторові відношення як визначальну для даного поняття ознаку; економіко-географічне положення є просторове відношення (точніше, сукупність просторових відношень) даного економічного об'єкта до інших, взаємодія з якими для нього істотна вже тепер чи буде істотною у майбутньому.
Велике значення мають розробки положення теорії і методів ЕГП в працях І. Маєргойза. На його думку “економіко-географічне положення – складна, генетично-взаємопов’язана сукупність територіальних відносин, які важливі сьогодні і можуть бути важливими для економічного розвитку об'єкта і для формування таких об'єктів як країни, райони, для їх територіальних структур. ЕГП з самого початку розуміється як система територіально-часових відносин. За його визначенням, ЕГП є “комбінація” (а не проста сума) багатократних визначень того, як досліджувана територія розміщена відносно важливих для неї об'єктів. Він запропонував розгорнуту принципову схему складових частин єдиного (інтегрального) ЕГП, представлених класами і видами відношень. Його схема була першою спробою розчленування комплексного поняття економіко-географічного положення на складові частини.
Маєргойз вважав, що “в сучасному ЕГП закладено багато рис майбутнього, подібно до того, як в “вчорашньому” положенні ми знаходимо причину того, чого об'єкт таким став наш .об'єкт сьогодні. Тому вивчити сьогоднішнє положення об'єкта – означає в певній мірі визначити, яким може стати об'єкт завтра, тобто знайти одну із складових його розвитку під впливом зовнішніх сил”.
Своєрідний розвиток дістало поняття ЕГП у праці О.О. Мінца і В.С. Преображенського “Функція місця та її зміни”. Вони запропонували категорію “функція місця”, суть якої полягає в тому, що кожне “місце” тієї чи іншої територіальної системи має певну функцію, несе цілком конкретні “навантаження”. Параметри функцій місця можна оцінити кількісно.
Методика аналізу ЕГП міста була розвинута В.В. Покшишевським на прикладі Ленінграду. Для того, щоб зробити аналіз ЕГП точним і більш об’єктивним, В.С. Варламов запропонував систему кількісних показників.
Ю.Г. Саушкін розглядав поняття ЕГП в розрізі системно-структурного аналізу і використання в економічній географії теорії поля. Аналіз ЕГП, на його думку, означає розгляд просторових зв’язків досліджуваних об’єктів (районів, міст, підприємств, промислових і транспортних вузлів, сільськогосподарських масивів тощо) у зіставлені з положенням всіх інших. При аналізі будь-якого об’єкту, він ніби включається в “силове поле”, утворене іншими об’єктами, важливими транспортними магістралями, центрами виробництва і споживання тощо. При цьому слід відібрати ті об’єкти, які своєю присутністю в “силовому полі” найбільше впливають на об’єкт дослідження.
Ю.Г. Саушкін вказував, що ЕГП – це складне поняття, яке спрямоване значною мірою на аналіз можливих (потенційних) економічних та інших зв’язків, на розкриття потенціалу даного об’єкта щодо його можливих нових функцій на основі перспективних зв’язків з іншими об’єктам. Отже, говорячи про ЕГП, мають на увазі не просто зв’язки (як існуючі), а відношення, які охоплюють зв’язки дійсні і перспективні, безпосередні і опосередковані. Аналіз ЕГП означає розгляд просторових відношень досліджуваних об’єктів у порівнянні з положенням усіх інших.
М.М. Голубчик розглядає географічне положення об’єктів на карті, яке фіксується у двовимірному просторі земної поверхні. У фізичній географії, рідше в економічній, оцінюється і третій вимір – абсолютна або відносна висота. На карті всі об’єкти зображаються як точкові, лінійні (поза масштабними умовними знаками) або площинні (контурні, які займають певний ареал). Він виділяє такі варіанти взаєморозміщення об’єктів: точка відносно лінії, точка відносно ареалу, лінія відносно лінії, лінія в межах ареалу, ареал відносно іншого ареалу. Вважає, що ЕГП – це складна система, в яку входить ряд взаємопов’язаних компонентів.
В українській географічній науці одним з перших українських вчених, які розглядали конкретний вплив географічного положення на розвиток нашої країни, був С. Рудницький, який зробив це у праці “Українська справа зі становища політичної географії”. Значний внесок у розвиток категорії “географічне положення” зробили О. Топчієв, О. Шаблій, М. Паламарчук, М. Пістун, В. Лажнік, В. Грицевич та інші.
О. Топчієв (1982) запропонував концепцію положення об’єкта у системі, визначивши індекси положення тодішніх економічних районів СРСР, розробив методику дослідження структури відношень на прикладі моделей транспортно-географічного положення міст. О. Шаблій вважає, що географічне положення – це складна категорія, яка завжди індивідуалізує географічний об’єкт. З погляду територіального масштабу він розділяє географічне положення на глобальне, регіональне і сусідське. Вчений подає приклад детальної характеристики політико-географічного положення України у навчальному посібнику.
Оригінальний підхід до характеристики ЕГП розроблений у працях О.М. Паламарчука. Він окрім територіальних відношень, застосовує відношення композиційні (центральність, периферійність, глибинність), а також відношення суміжності, сусідства з іншими об’єктами. Відношення взаєморозташування складають основу для поділу ЕГП міста на мікроположення (в адміністративному районі, області), мезоположення (в економічному районі) і макроположення (в країні), а ЕГП країни – на регіональне, континентальне, міжконтинентальне і світове. За компонентними відношеннями він поділяє ЕГП на виробниче, демографічне, природно-ресурсне, рекреаційне, транспортне положення. Паламарчуком розроблені теоретико-методичні основи геополітичного положення країни, викладені аспекти аналізу геополітичного положення, здійснена геополітична ідентифікація суміжних країн, виявлені територіальні відношення взаєморозташування, доступності, композиційне положення, комунікаційні і бар’єрні властивості природних об’єктів. Всі ці аспекти конкретизуються прикладами щодо України.
Теоретико-методичні основи формалізації і кількісної оцінки інтегрального ЕГП були розроблені В. Лажніком. Він вивів синтетичний показник інтегрального потенціалу суспільно-географічного положення об’єкту.
Визначенням кількісної міри суспільного і економіко-географічного положення займався В. Грицевич. Він розробив підходи до математично-географічного вивчення цього поняття і вивів формули для міри суспільно- й економіко-географічного положення об’єкта. На основі математико-географічного вивчення суспільно-географічного положення, він вивів математичний закон суспільно-географічного положення, який формулюється так: міра суспільно-географічного положення точки території, що досліджується, відносно територіального суспільного комплексу рівна сумі по елементах цього комплексу від добутків величини потенціалу ресурсів елемента на імовірність використання цих ресурсів у досліджуваній точці.
У більшості визначень географічного положення, наведених вище, йдеться про розташування (чи просторове відношення) об’єкта, що розглядається, до інших об’єктів, які лежать поза ним. Водночас у шкільному посібнику І. Дітчука і О. Заставецької зустрічаємо подібне визначення з коротким, однак суттєвим доповненням: “географічне положення – це розташування об’єкта щодо інших географічних об’єктів, які знаходяться поза їх територією або перетинають її і мають чи можуть мати на неї вплив”. Це доповнення (“перетин”) пояснює різні види географічного положення, зокрема транспортно-географічне, ряд фізико-географічних (у годинних поясах, кліматичних чи географічних поясах, природних зонах, на великих тектонічних, орографічних та інших природно-географічних одиницях) тощо.
--Grom94 12:23, 15 квітня 2007 (UTC)