Бузько Дмитро Іванович
Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Бузько Дмитро Іванович (1891 – 14 листопада 1937) - український письменник і поет.
Дата його народження невідома, як, утім, довгий час була невідома і справжня дата смерті. Народився в м. Новомиргороді (колишня Херсонська губернія) у родині священика, що, як це не парадоксально, не вірив у бога. Такий внутрішній конфлікт у 1897 році привів батька до самогубства, а мати перебралася в глухе село в Миколаївській губернії, де спочатку працював учителькою, а незабаром вдруге вийшла заміж. Дмитро вчився в духовній школі, а потім в Одеській духовній семінарії, де він, як сирота з духівництва, мав безкоштовне навчання і пансіонат (бурсу). Саме в Одесі, на самому початку 20 століття, Дмитро вивчив українську мову і захопився національними ідеями, а в 1904-м стає членом учнівського революційного гуртка. Вів пропагандистську діяльність і організацію Всеросійського страйку семінаристів, а 27 жовтня 1907 року був засуджений до каторги, яку замінили засланням у Сибір. В 1912 втік з заслання за кордон. Жив у Німеччині, Швейцарії, Італії, Бельгії, поступив в агрономічний інститут у м. Жамблю. З початком першої світової війни 1914 року, він перебирається в Лондон, а через рік у Швецію і Данію, де в 1915 році продовжує навчання на сільськогосподарському факультеті Копенгагенського університету.
Після Лютневої революції в 1917 повернувся на батьківщину. У Петрограді став членом Північного обкому партії лівих есерів із групи "Земля і воля", потім на короткий час він відправляється делегатом на фронт, відтіля - в Одесу. Там Д. Бузько викладає в початковій школі, а в 1918 виходить з партії есерів і переїжджає в Київ. Він примикає до петлюрівців, де займає дипломатичну посаду в Міністерстві закордонних справ УНР, але через рік пориває з новим урядом. Навесні 1920 року Бузько - співробітник Одеського губернського ЧК, завдання якого полягало в тому, щоб знайти засідку лісового отамана Заболотного і змусити його добровільно здатися, або ж заманити в пастку і захопити силою. Завдання було не тільки успішно виконане, але і лягло в основу першої автобіографічної повісті "Лісовий звір" (1923).
Потім він переїжджає в Харків, де повністю віддається літературній творчості і роботі в кіно. Працював редактором "Укркінофотооб’єднання" у Києві і Харкові. Був членом літературного об'єднання українських футуристів "Нова генерація" (1927-1931). У 1924-м за його сценарієм, написаним на основі однойменної повісті, було знято один з перших українських фільмів "Лісовий звір". Він також був співавтором кіносценаріїв до художніх фільмів "Макдональд" (1924) і "Тарас Шевченко" (1926). Його автобіографічна повість "За гратами" (1930) і соціально-історичний роман "Чайка" (1929) разом з повістю "Лісовий звір" є своєрідною автобіографічною трилогією. Він також автор роману "Голяндія" (1929) про революційні перетворення в українському селі, хроніки "Смерть Івана Матвійовича" (1926), повістей "Домни" (1930), "З тайгового краю" (1931), "Нащадки хоробрих" (1933), "Ядвіга і Малка - поліські партизанки" (1936), збірки оповідань "На світанку" (складена у 1964).
16 липня 1937 року на загальних зборах Одеської організації Спілки письменників він у своєму виступі, висловлюючи про боротьбу за ідею й ідейні помилки, обмовився, що помилятися можуть всі, навіть сам "великий, мудрий Сталін"... На тих же самих зборах "за контрреволюційний виступ" його виключають з Спілки письменників, а 20 жовтня Дмитро Бузько був арештований і звинувачений в тому, що "у 1918-1920 р. займав ряд посад у петлюрівських організаціях, був учасником націоналістичної організації, вів контрреволюційну агітацію на зборах письменників...". 1 листопада 1937 року трійка НКВС засуддила письменника до вищої міри покарання, і через два тижні його розстріляли. Треба сказати, що точна дата смерті письменника довго була невідома. Адже на основі "Свідоцтва про смерть", виданого в 1957 році після реабілітації Дмитра Бузька "за недоведеністю складу злочину", вважалося, що він помер 18 квітня 1943 року "від крупозного запалення легень". Лише на початку 90-х, після розсекречення архівів КДБ, істина була відновлена.
Відразу ж після арешту "ворога народу", книги українського письменника були вилучені з літературного обігу, і тільки в 1971-м у київське видавництво "Дніпро" видало однотомник його обраних творів, а в 1991 - збірник із двох романів "Чайка" і "Голяндія".
В історії фантастики залишився єдиний його науково-фантастичний твір - роман "Кришталевий край" (1935), у якому автор розповідає про німецького ученого-хіміка Фріца Грубера, творця кристально чистого скла з міцністю броні. Але цей винахід, як і сам винахідник, ледве було не загинуло в капіталістичній країні, і лише після його переїзду в Радянський Союз, ця технологія одержала гідну оцінку а через кілька десятків років СРСР перетворився в справжню кришталеву країну.
[ред.] Твори
- Лісовий звір (1923)
- Смерть Івана Матвійовича (1926)
- Чайка (1929)
- Голяндія (1929)
- За гратами (1930)
- Домни (1930)
- З тайгового краю (1931)
- Нащадки хоробрих (1933)
- Кришталевий край (1935)
- Ядвіга і Малка - поліські партизанки (1936)
- Кришталевий край: Науково-фантастичний роман, К.: Видавництво ЦК ЛКСМУ «Молодь», 1959.
- На світанку (збірка оповідань, 1964)
[ред.] Джерела
- Леонід Бойко. Шляхом боротьби і шукань // Дмитро Бузько. Чайка; Голяндія. – К.: Дніпро, 1991 – с.5-25
- С. Богдан. Черноморське повстанське козацьке військо у боротьбі за Українську державність у 1920-1922 рр.: [Про Атамана Семена Федоровича Заболотного і роль Д. Бузько у його знищенні] // Наукови записки. Збірка праць молодих вчених та аспірантів. – К., 2001. Т.6. – с.355-362
- О. Ільницький. Дмитро Бузько (1891 – 1937) / Пер. з англ. Раї Тхорук // Олег Ільницький. Український футуризм (1914 – 1930). – Львів: Літопис, 2003