Житецький Павло Гнатович
Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Жите́цький Павло́ Гна́тович (1837?, Кременчук — 1911) — український мовознавець, лексикограф, педагог і громадський діяч.
Досліджував історичну фонетику української мови, зокрема таку її пам’ятку, як Пересопницьке Євангеліє 1556-1561 pp. (з Пересопницького монастиря на Волині). Приятелював із Драгомановим.
Житецький Павло Гнатович народився 23.ХІІ 1836 (4.1 1837), у м. Кременчук, тепер Полтавська область. Був відомим українським філологом, педагогом і громадським діячем, доктором російської словесності з 1908, членом-кореспондентом Петербурзьської Академії Наук з 1898, членом НТШ (Наукове товариство ім. Т. Шевченка) у Львові з 1903. Навчався 1857-60 в Київській духовній академії, 1860-64 — на історично-філологогічному факультеті Київського університету. Протягом 1864-68 працював учителем російської мови у Кам'янець-Подільській гімназії, з 1868 — в ряді гімназій Києва; в 1874-93 — у Колегії Павла Ґалаґана. Житецький — один з основоположників українського мовознавства; йому належать глибокі дослідження з історії української мови, літератури і фольклору (писав українською мовою). Це, передусім, перша в українському мовознавстві велика праця з історії фонетики української мови «Нарис звукової історії малоруського наріччя» (1876), в якій поставлено і частково розв'язано ряд питань, зокрема про занепад редукованих „ъ” та „ь”, про звукову природу „ѣ” та перехід його в „і” тощо. У розвідці «Опис Пересопницького рукопису XVI ст.» (1876) Житецький розкрив мовні та палеографічні особливості пам'ятки і виявив у її тексті багато рис живого нардного мовлення, показавши велике значення її для вивчення історії української літературної мови. Особливо цінними є праці з історії української літературної мови, що актуальні й в наш час: «Нарис літературної історії малоруського наріччя в XVII ст.» (1889) та «„Енеїда" Котляревського і найдавніший список її у зв'язку з оглядом малоруської літератури XVIII ст.» (1900). В них учений дослідив функціонування у писемності 17-18 ст. двох типів старої літературної мови — слов'яно-української, що продовжувала церковнослов'янську традицію, і книжної української мови, яка поєднувала стару писемну традицію з елементами живого народного мовлення; розглянув процеси еволюції обох типів літераурної мови на ґрунті їх взаємодії з народнорозмовною мовою і занепад їх під впливом русифікації у 18 ст. Ж. першим показав значення «Енеїди» І. Котляревського для формування нової української літературної мови. Становлення нової літературної мови він розглядав у її зв'язках із старою книжною і вбачав у мовно-літературній діяльності І. Котляревського розвиток традиції вживання живого народного мовлення у низьких жанрах староукраїнської писемності. Досліджував також шляхи розвитку російської літературної мови, її взаємозв'язки з українською («До історії літературної російської мови в XVIII ст.», 1903). Ж. виявляв інтерес до історії мовознавства (статті «Діалог Платона „Кратіл"», 1890; «Гумбольдт в історії філософського мовознавства», 1900, та ін.). У кількох літературозн. статтях і рецензіях порушував проблеми взаємозв'язків літ.-книжної та уснонар. традицій у старій укр. писемності. Помітне місце в історії укр. фольклористики зайняла праця Ж. «Думки про народні малоруські думи» (1893). У праці «Про переклади Євангелія малоруською мовою» (1905) Ж. здійснив наук. аналіз мови тогочасних укр. перекладів Євангелія з екскурсом в історію перекладів євангельських текстів українською мовою. Автор шкільних підручників: «Теорія твору з хрестоматією» (1895), «Теорія поезії», «Нариси з історії поезії» (обидва́— 1898), які не раз перевидавалися.
Брав активну участь у виробленні норм українського правопису. Розроблена Житецьким правописна система частково була використана в україномовній частині «Записок Юго-Западного отдела Русского географического общества» (1873-76), а також мала вплив на правопис «Словаря української мови» під ред. Б. Грінченка (1907-09). Допомагав в упорядкуванні й підготовці цього словника до друку.
П.Житецький був активним учасником українського політичного руху, членом київської "Громади", співробітником "Кіевской Старини". В дискусії щодо "теорії" М.Погодіна про нібито російськість княжого Києва вистоював думку, що Київська Русь - це держава українського народу, що традиції культури і побуту тут не переривалися у всі часи, а риси української мови наявні ще у письмових джерелах 12-13 ст.
Помер у Києві у 1911 році.
[ред.] Праці
- «Нарис звукової історії малоруського наріччя» (1876)
- «Опис Пересопницького рукопису XVI ст.» (1876) ("Описание Пересопницкой рукописи 16 в." (1876))
- «Нарис літературної історії малоруського наріччя в XVII ст.» (1889)
- "Очерк звуковой истории малорусского наречия в 17 й 18 вв." (1889),
- "Литературная деятельность И. Вишенского" (1890),
- "Мысли о малорусских народных думах"(1893),
- «Теорія твору з хрестоматією» (1895),
- «Теорія поезії» (1898),
- «„Енеїда" Котляревського і найдавніший список її у зв'язку з оглядом малоруської літератури XVIII ст.» (1900)
- «До історії літературної російської мови в XVIII ст.», 1903,
- "О переводах евангелия на малорусский язык" (1905),
- «Думки про народні малоруські думи» (1893),
- «Про переклади Євангелія малоруською мовою» (1905),
- «Нариси з історії поезії» (1898)
- "Нарис історії української мови в 17 в" (1914)
та ін.