Історичний територіальний поділ України

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.

Адміністративно-територіальний устрій - поділ території України на певні частини з метою побудови державних органів влади та управління на місцях.


Зміст

[ред.] Часи Київської Русі

У періоди втрати Україною державної незалежності і поділу її території між сусідніми державами на українських етнічних землях створювались колоніальні органи управління та поступово поширювався адміністративно-територіальний устрій метрополії. В Україні першими спробами адміністративно-територіального поділу можна вважати існування земель-князівств за часів Київської Русі. У ІХ—ХІІ ст. територія сучасної України поділялася на Київську, Чернігово-Сіверську, Переяславську, Волинську і Галицьку землі, які входили до складу Київської держави. Деякі менші землі, через низький економічний і політичний рівень розвитку, входили до складу Київського князівства, зокрема Полянська (Руська), Турово-Пінська і Древлянська землі. Землі-князівства поділялись на волості, центрами яких були міста - «городи». За політичним устроєм Київська Русь являла собою державне утворення у формі монархії. На чолі держави стояв великий князь київський, який зосереджував у своїх руках усю повноту законодавчої, виконавчої, судової і військової влади. Внутрішнє управління державою здійснювали численні княжі управителі. На найвищі адміністративні посади призначались представники великокнязівського роду або намісники (посадники) і тисяцькі. Згодом провідне місце серед київських урядовців займав двірський, або дворецький, основна діяльність якого була пов'язана з управлінням князівським двором. Розгляд судових справ здійснював сам князь. За дорученням князя судові функції міг виконувати хтось із бояр, найчастіше дворецький. На місцях судочинством найчастіше займався спеціальний київський урядник - тивун (тіун). Найрізноманітніші функції при дворі виконували печатник, стольник, покладник, сідлецький, а також дрібніші чиновники - биричі, отроки, дітські, городники, митники та ін.

[ред.] Часи Галицько-Волинської Русі

З серед. ХІІ ст. розпочався процес занепаду Київської держави. Безпосереднім спадкоємцем політичної і культурної традиції Київської Русі стало Галицько-Волинське князівство, яке продовжило ранній період української державності. В ХІІІ - І пол. ХІV ст. у складі Галицько-Волинської держави було об'єднано значну частину української етнічної території. У ХІІІ ст. західний кордон Галицько-Волинського князівства проходив по р. Яселці, далі у північно-східному напрямку через річки Віслок і Сян і ще далі, на захід від р. Вепр, пролягав на південний-схід. Крайніми західними українськими поселеннями були Коросно, Ряшів, Щекарів, Верещин. Північною межею Галицько-Волинської держави були притока Бугу Володавка і Верхня Прип'ять, а після входження до складу князівства Берестейської землі - річки Наров і Яселда. На сході князівство межувало з Турово-Пінською і Київською землями. Кордон проходив через Прип'ять, Стир, Горинь, далі верхів'ями Случі і Південного Бугу вздовж р. Ушиці і Пруту до Чорного моря. Галицько-Волинське князівство включало Перемишльську, Звенигородську, Галицьку, Володимирську, Луцьку, Дорогобузько-Пересопницьку, Болохівську, Берестейську, Холмську, Червенську і Белзьку землі. До складу князівства входили також землі у нижній течії Дністра, Пруту, Серету, а також значна частина Закарпаття. В основу державної організації і адміністративного устрою Галицько-Волинського князівства покладалися ті ж принципи, що й у Київській державі. Його територія поділялася на ряд князівств-земель. До складу земель входили волості, центрами яких були міста. З І пол. ХІV ст. окремі міста-князівства отримали магдебурзьке право і дістали підставу для самоврядування. Першим самоврядний статус отримало м. Сянок (1334), згодом - Львів, Кам'янець-Подільський, Берестя, Дорогочин, Більськ, Луцьк та інші.

[ред.] В часи Литви та Польщі

Після смерті Юрія II Болеслава (1340) почався занепад Галицько-Волинської держави. Більшість українських земель у ІІ пол. ХІV ст. була загарбана іноземними державами. 1387 багаторічні війни Польщі, Угорщини й Литви за Галичину завершились приєднанням цієї території до Польського королівства. В 1350-х литовський князь Ольгерд розпочав захоплення Придніпров'я. Ще в І пол. ХІV ст. Литва завоювала частину Волині, Берестейську (1320) і Дорогочинську землі. 1355-1356 литовські війська зайняли спочатку Чернігово-Сіверщину, 1362 - Київську, а 1363 - Подільську землі. З анексією значної частини українських земель Литовське князівство перетворилось на велику феодальну державу. Укр. землі з їхньою високою культурою і правовими відносинами справляли значний вплив на політичне й суспільне життя литовської держави. Руська (давньоукраїнська) стала державною мовою. Литовська держава сприйняла чимало норм руського права і систему адміністративної влади. Православна церква відігравала значну роль у державі. Усе це визначало автономний статус українських земель у складі Великого князівства Литовського. Волинь, Київщина, Новгород-Сіверщина, Чернігівщина і Поділля становили окремі удільні князівства на чолі з князями. Адміністративна влада зосереджувалась у руках князя, земських бояр і князівських урядовців — канцлера, скарбничого, тивуна й соцького. Хоча українські удільні князі мали значні автономні права, однак вони постійно намагалися досягти повної незалежності від литовської держави. Прагнучи не допустити зміцнення українського князівства, великий литовський князь Вітовт протягом 1392-1394 змістив удільних князів, які провадили незалежницьку політику, і ліквідував Новгород-Сіверське, Волинське, Подільське і Київське князівства. На поч. 1440-х Волинське і Київське князівства були відновлені. Однак після смерті Свидригайла (1462) і Семена Олельковича (1470) ці князівства були остаточно ліквідовані і перетворені на литовські провінції. На їхньому місці створено Київське, Брацлавське і Волинське воєводства, які управлялися великокняжими намісниками - воєводами. Воєводства складалися з повітів, а повіти - з волостей. Після укладення між Польщею і Литвою Люблінської унії 1569 всі українські землі, за винятком Берестейської і Дорогочинської, Закарпаття, Буковини й Чернігівщини, потрапили під безпосередню владу Польського королівства. Ця територія поділялась на воєводства:

  • Руське (Галицька, Львівська, Перемишльська, Сяницька і Холмська землі);
  • Белзьке (Бузький, Городельський і Грабовецький пов.);
  • Подільське (Червоногородський, Кам'янецький і Литичівський пов.);
  • Брацлавське (Брацлавський, Вінницький і Звенигородський пов.);
  • Волинське (Луцький, Володимирський і Крем'янецький пов.);
  • Київське (Київський, Житомирський, Овруцький пов. і Білоцерківське, Богуславське, Канівське, Корсунське, Романівське, Черкаське і Чигиринське староства).

За умовами Деулінського перемир'я 1618 між Річчю Посполитою і Московською державою Чернігово-Сіверщина перейшла під владу Польщі. 1635 було утворено Чернігівське воєводство з Чернігівським і Новгород-Сіверським пов. Берестейське (Берестейський і Пінський пов.) та Підляське (Мельницька, Дорогочинська і Більська землі) воєводства були включені до складу Литви. Адміністративне управління українськими землями у складі Речі Посполитої здійснювалось на основі Литовського статуту 1588 та норм польського права. Значна частина українських міст керувалась положеннями магдебурзького права, на основі якого управління містом переходило до виборного магістрату, очолюваного війтом.

[ред.] Закарпаття

Після захоплення Угорщиною Закарпатської України (остаточно у ХІІІ ст.) на цій території було запроваджено угорський адміністративно-територіальний устрій. Українські землі були розподілені між сімома комітатами (жупами) - Спишським, Земплинським, Шаризьким, Ужанським, Угочанським, Березьким, Мармароським. На чолі комітату стояв жупан, якого призначав король. На поч. ХVІ ст. внаслідок втрати Угорщиною незалежності, більша частина Закарпаття потрапляє під владу Трансільванського (Семигородського) князівства. З 1699 вся Закарпатська Україна знаходилась у складі Австрії.

[ред.] Буковина

З середини Х ст. територія сучасної Буковини входила до складу Київської Русі. У ХІІ - І пол. ХІV ст. ці землі становили частину Галицько-Волинської держави. Занепад Галицько-Волинського князівства призвів до зміцнення у серед. ХІV ст. у цьому регіоні позицій Угорщини. В серед. ХІV-ХV ст. тут існувало український державний утвір - Шипинська земля (у межах сучасної Чернівецької обл.). З серед. ХІV ст. Буковина відійшла до Молдавського князівства. В цей час буковинські землі були розділені на три волості - Чернівецьку, Хотинську і Сучавську. 1514 Молдавія разом із українськими територіями потрапила під владу Туреччини. У Буковині була створена турецька військово-адміністративна одиниця - Хотинська райя. У ІІ пол. ХVІІІ ст. Буковина поділялася на три цинути - Чернівецьку, Сучавську і Кімпалужську, які складалися з околів. Адміністративна і судова влада на цій території належала молдавському дивану в Яссах. 1774 Буковина (крім Хотинської райї) потрапила під владу Австрії і 1786 управлялася військовим командуванням. На початку 1787 буковинські землі увійшли до складу Галичини. Територія Хотинської райї за Бухарестським мирним договором 1812 потрапила під владу Російської імперії.

[ред.] Південне Причорномор'я та Крим

Протягом століть Пн. Причорномор'я і Крим були зоною боротьби українських князів з кочовими племенами. Після розгрому Хозарського каганату (965) військами Святослава Ігоровича на Таманському п-ові утворилося Тмутараканське князівство, до складу якого незабаром увійшли землі Приазов'я, Кубані та сх. частина Кримського півострова. З поч. ХІ ст. князівство перебувало у складі Київської держави. У ХІІІ ст. Причорномор'я і Крим були завойовані монголо-татарами. У Криму утворився улус із центром у м. Солхат, який підлягав хану Золотої Орди. Після її розпаду тут виникла татарська держава - Кримське ханство (1449-1783). Татарські орди здійснювали грабіжницькі походи в Україну. Руйнуючи українські міста й села, вони брали у полон десятки тисяч мирних жителів і продавали їх у рабство або використовували на тяжких роботах у своїх господарствах. За даними перепису 1666-1667, проведеного Евлієм Челебі, українці становили 4/5 всього населення Криму. Для захисту від татарсько-турецької агресії у пониззі Дніпра на південь від дніпровських порогів виникло військово-політичне утворення - Запорізька Січ. До складу володінь запорізького козацтва - Вольностей Війська Запорізького - входила територія по лінії від гирла Тясмину до Чорного Лісу, далі річками Ворсклою, Синюхою і Пд. Бугом до Дніпровсько-Бузького лиману, - вздовж Дніпра - до верхів'їв Конки і гирла Берди, а звідти - узбережжям Азовського моря до гирла Кальміусу та по р. Орелі до Дніпра. З ІІ пол. ХVІ ст. на Запоріжжі сформувався чіткий адміністративно-політичний устрій. Усе Військо Запорізьке поділялося на полки, якими командували полковники. Полк поділявся на курені на чолі з курінними отаманами, а курені на сотні. На чолі козацького війська стояв виборний гетьман. Безпосередньо на Січі старшим був кошовий отаман. Вищою владою на Січі вважалася військова рада (коло), яка обирала або скидала кошового отамана, козацьку старшину, вирішувала всі найважливіші питання життя Коша. На чолі всього управління Запорізькою Січчю стояла військова старшина (кошова старшина) - військовий писар, військовий суддя, осавул, обозний, хорунжий. Запорізькі козаки становили «січове товариство», яке поділялося на курені. У ХVІІІ ст. всіх куренів було 38. Керував куренем курінний отаман. Місце перебування Січі змінювалося кілька разів залежно від воєнно-політ. ситуації (Томаківська Січ, Микитинська Січ, Чортомлицька Січ, Кам'янська Січ, Олешківська Січ, Нова Січ, Задунайська Січ). Згодом, у ХVІІІ ст., запорізькі землі охоплювали територію сучасних Запорізької, Дніпропетровської, Миколаївської, Херсонської і значної частини Донецької обл. Адміністративно вони поділялись на округи - паланки: на правому березі Дніпра - Кодацька, Бугогардівська, Інгульська (Перевознинська), на лівому — Протовчанська, Самарська, Орельська, Кальміуська і Прогноївська. На чолі паланок стояли паланкові полковники, писарі та осавули, призначені Кошем.

[ред.] В часи Гетьманщини

Посилення національного і соціального гніту в Україні протягом ХІV-ХVІ ст. викликало постійне наростання народної боротьби проти польських загарбників, яка в середині ХVІІ ст. переросла в Національно-визвольну війну українського народу під проводом Б. Хмельницького 1648-1657. Основною метою цієї боротьби стало створення незалежної держави у межах усіх українських етнічних земель.

Вже на початковому етапі війни на значній частині території України була відновлена українська державність, сформувалась нова військово-політична система і органи державного управління, визначився адміністративно-територіальний устрій, який будувався переважно на традиціях Запорізької Січі. Українська козацька держава, яка включала землі колишнього Київського, Чернігівського і Брацлавського воєводств, обіймала територію бл. 200 тис. кв. км. За умовами Зборівського мирного договору 1649, кордон між Україною і Річчю Посполитою встановлювався по лінії Дністер-Ямпіль-Брацлав-Вінниця-Погребище-Паволоч-Коростишів-Горностайпіль-Димер-Дніпро-Остер-Чернігів-Ніжин-Ромни. Східний кордон встановлювався по лінії колишнього польсько-моск. кордону і пролягав по річках Сухий Ромен, Терен, Бобрик, через Сулу, Псьол до Ворскли і далі до р. Коломак і до Муравського шляху.

На чолі новоствореної держави стояв гетьман України, яким був проголошений Б. Хмельницький (1648). Гетьману належала вища військова, політична, адміністративна і судова влада в Україні, яку він здійснював через Генеральну військову канцелярію. Найближчими помічниками гетьмана в управлінні державою була генеральна старшина - генеральний писар, генеральні судді, генеральний осавул, генеральний хорунжий, генеральний підскарбій, генеральний обозний, генеральний бунчужний. Найвищою судовою установою був Генеральний військовий суд. Столицею України та гетьманською резиденцію стало м. Чигирин. Територія України поділялась на полки, число яких не було сталим. 1649 їх налічувалося 16: Чигиринський, Черкаський, Корсунський, Білоцерківський, Канівський, Переяславський, Брацлавський, Кальницький (Вінницький), Київський, Кропивнянський, Миргородський, Ніжинський, Полтавський, Чернігівський, Прилуцький та Уманський. 1650 всіх полків було 20. Під час воєнних дій української армії проти польських і литовських військ у 1654-55 утворились Волинський, Турово-Пінський, Білоруський (Чавський) і Подільський полки. На чолі кожного полку стояв полковник, який обирався на полковій раді або призначався гетьманом. Він зосереджував у своїх руках військову, адміністративну і судову владу на території полку. Крім нього, до полкового уряду входили полковий суддя, полковий писар, полковий осавул, полковий обозний, полковий хорунжий. Полки поділялись на сотні, в яких військово-адміністративні функції виконували сотники. До складу сотні входило кілька куренів, що очолювалися курінними отаманами. Найвищим органом місцевого управління були козацькі ради, на яких обговорювали і вирішували усі найважливіші політичні, військові, фінансові та судові справи, обирали і скидали козацьку старшину (див. також Генеральна військова рада). Управління містами у Гетьманщині здійснювалося відповідно до їхнього статусу. Містами, які мали магдебурзьке право (Київ, Ніжин, Чернігів, Переяслав, Стародуб, Глухів, Полтава, Батурин та ін.), управляли виборні магістрати. Міста ж, які не дістали цього права, мали обмежене самоврядування, управлялись виборними ратушами, але підлягали і старшинській адміністрації. На чолі міського управління стояв війт, якого обирали або призначав гетьман чи полковник. У 2-й пол. ХVІІ ст. Україна внаслідок десятирічної виснажливої громад, війни та збройної інтервенції іноземних військ (т. зв. період Руїни) потрапила у сферу впливу сусідніх держав. Після Андрусівського перемир'я 1667 та «Вічного миру» 1686 територія Лівобережної України з Києвом та Запоріжжям опинилися під владою Московської держави, а Правобережна Україна залишилась у складі Речі Посполитої (1699 до Польщі приєднано Поділля, яке перебувало під владою Туреччини). Південна Київщина і Брацлавщина з містами Трахтемирів, Канів, Черкаси і Чигирин мала залишатись незаселеною. Українські землі, які перебували у складі Московської держави, протягом ХVІІ-ХVІІІ ст. зберігали відносну автономію і державні права. Території Гетьманщини (сучасні Чернігівська, Полтавська, західна частина Сумської, Харківська і східна частина Київської обл.) поділялася на 10 полків: Київський, Ніжинський, Переяславський, Чернігівський, Стародубський, Лубенський, Прилуцький, Гадяцький, Миргородський і Полтавський. Гетьманській адміністрації підлягав і Могилівський полк, територія якого частково охоплювала етнічні білоруські землі. Політико-правове становище Гетьманщини спочатку визначалося договорами між гетьманом України і московським урядом, які мали міждержавний характер. Однак, внаслідок загострення внутрішньополітичної ситуації, боротьби за владу старшинських угруповань та намагань Московської держави посилити свої впливи в Україні, ці договори поступово набувають рис договірних статей. Переяславські статті 1659, Батуринські статті 1663, Московські статті 1665 та інші гетьманські угоди з московським урядом щораз більше обмежували політичну автономію України та посилювали її адміністративну й фінансову залежність від Московської держави. Управління Гетьманщиною здійснював гетьман України, якому належала вся повнота військової, адміністративної і судової влади. Гетьман обирався Генеральною військовою радою переважно з кандидатур, заздалегідь узгоджених з московським урядом. Гетьманський уряд уже не мав права підтримувати дипломатичні відносини з іноземними державами. Резиденція гетьмана щоразу ближче переносилася до московського кордону: Гадяч (1663— 68), Батурин (1669-1709; 1750-64), Глухів (1709-50). 1708 на території Лівобережної України було утворено дві губернії - Київську і Азовську, що фактично поклало початок створенню паралельних органів державного управління. З 1709 при гетьмані постійно перебував царський резидент для нагляду за діяльністю гетьмана та старшини. Значного удару по українській державності було завдано діяльністю органів російської колоніальної адміністрації в Україні - Малоросійської колегії та Правління гетьманського уряду. Розглядаючи Гетьманщину як складову частину Російської імперії та намагаючись уніфікувати систему управління державою, російський уряд вирішив повністю ліквідувати автономію України. 10.11.1764 Катерина II скасувала гетьманство, передавши всю повноту виконавчої влади в Україні президенту Малоросійської колегії П. Рум'янцеву.

[ред.] Слобідська Україна

Обмеження козацького самоврядування та поступова ліквідація полкового устрою відбувалися й на Слобідській Україні. З середини ХVІ ст. територія Слобожанщини почали поступово заселяти українські козаки й селяни з Правобережної і Лівобережної України. З ХVІІ ст. ці землі було приєднано до Московської держави. Адміністративно-територіальний устрій на Слобідській Україні був здебільшого подібним до Гетьманщини. В ХVІІ ст. тут існувало п'ять полків, які становили військові й адміністративно-територіальні одиниці: Острогозький (1652-58), Сумський (1652-58), Охтирський (1651-58), Харківський (1659-60), Балакліївський (1669-70). 1670 Балакліївський полк було приєднано до Харківського, з якого 1685 виділився Ізюмський полк. Полкові канцелярії підпорядковувались білгородському воєводі, через нього — Розрядному приказу, а згодом - Посольському приказу. Намагання Слобідської України приєднатись до Гетьманщини викликало рішучий опір з боку російських властей. 28.7.1 765 російський уряд ліквідував слобідські козацькі полки і на їхньому місці утворив регулярні гусарські частини за російським зразком. На слобідських землях було утворено Слобідсько-Українську губернію з центром у Харкові.

[ред.] Запорізька Січ

У ІІ пол. ХVІІІ ст., прагнучи обмежити самоврядування і господарську діяльність Запорізької Січі, яка виступала активним каталізатором національної свідомості та перешкоджала експансіоністській політиці Російської імперії на півдні України, російський уряд дозволив створення на території Запоріжжя військових поселень іноземців (сербів, німців, болгар, греків). Ця територія була названа Новою Сербією (1752) зі штаб-квартирою у Новомиргороді та Слов'яно-Сербією (1753) з центром в м. Бахмут (тепер Артемівськ). 1764 військові поселення були ліквідовані, а їхні землі включені до складу Новоросійської губернії.

[ред.] Правобережна Україна, Галичина та Закарпаття

Наприкінці ХVІІ-ХVІІІ ст. значна частина українських земель - Правобережна Україна, Поділля, Волинь, Галичина, Холмщина, Підляшшя і Посяння - входили до складу Польщі. 1684-85 на Правобережжі польський сейм підтвердив за козаками їхні основні права і привілеї. На цій території були сформовані Білоцерківський (Фастівський), Корсунський, Брацлавський і Богуславський полки, які очолювали полковники С. Палій, 3. Іскра, А. Абазин і С. Самусь. Однак у червні 1699 польський сойм, побоюючись наростання національно-визвольного руху на Правобережжі, прийняв постанову про ліквідацію козацьких полків. Це рішення не було визнане козаками і призвело до повстання Палія 1702-04. Після поразки повстання значна частина козаків перейшла на територію Гетьманщини, а козацький військово-територіальний устрій на Правобережній Україні було ліквідовано. Наприкінці ХVІІ - на початку ХVІІІ ст. на українських землях у складі Речі Посполитої зберігався поділ на воєводства і повіти. Існували Київське, Брацлавське, Подільське, Волинське, Руське і Белзьке воєводства. Адміністративне управління здійснювали воєводські та повітові органи влади. Наприкінці ХVІІІ ст. внаслідок трьох поділів Речі Посполитої (1772, 1793, 1795) українські землі потрапили до складу Австрії, Російської імперії і Туреччини. 1772 до складу Австрії ввійшла вся територія Руського воєводства (без Холмської землі), Белзького та західних повітів Волинського і Подільського воєводств, а 1774 - Буковина (без Хотинської райї). Австрійський уряд утворив на захоплених територіях коронний край - Королівство Галичини і Лодомерії (Володимири) з центром у Львові, у складі якого штучно об'єднав українські етнічні землі з частиною польських земель. Умовною межею між українською (східною) і польською (західною) частинами Галичини стала р. Сян. 1786-1849 окремий округ у складі Галичини становила Буковина, а 1795-1809 - Холмщина. Територія королівства поділялась на округи і дистрикти, кількість яких змінювалась. Так, до 1782 існувало 6 округів і 59 дистриктів, а 1867 - 17 округів і 176 дистриктів. Адміністративна влада у коронному краї належала губернаторському управлінню на чолі з губернатором. Губернатора, який утримував у своїх руках усю повноту виконавчої влади, призначав імператор. Вищий представницький орган у Галичині - сейм збирався один раз, 1780. Існував виконавчий орган сейму - становий крайовий комітет. На місцях адміністративна і судова влада належала війтові, а управління декількома навколишніми громадами здійснював мандатор. Містами управляли магістрати, до складу яких входили війт, бургомістр, райці (радники) і лавники (засідателі). З утворенням 1867 Австро-Угорської імперії Східна Галичина й Буковина залишаються у складі Австрії, а Закарпаття потрапило під безпосередню владу Угорщини. Існуючі коронні краї у Галичині й Буковині отримали статус провінції і поділялися на повіти. Вся адміністративна влада в краї належала наміснику (див. також Галичина і Буковина). 1699 Закарпатська Україна, яка протягом століть перебувала під окупацією Угорщини, опинилась у складі Австрії. Територія Закарпатської України, як і угорські етнічні землі, поділялась на жупи (комітати), які в свою чергу складалися з доміній. Всі адміністративні органи влади на Закарпатті підпорядковувались Пожонському (Братиславському) намісницькому управлінню. Зазнаючи нещадного національного гніту, відірвані від загальноукраїнського громадсько-політичного і культурного життя, українці Закарпаття, однак, зберігали національну свідомість і самобутню культуру (див. також Закарпаття).

[ред.] Ліквідація козацького устрою. В складі Російської імперії

Дивись також Українські губернії в Російській імперії

Зміцнення економічної незалежності Запоріжжя та величезний вплив запорожців на формування політичної свідомості українського народу становили потенційну загрозу колоніальній політиці Російської імперії на півдні України. Тому 4-5(15-16).6.1775 за наказом Катерини II російські війська під командуванням генерала П.Текелі зруйнували Запорізьку Січ. 3(14).8.1775 було видано царський маніфест, який офіційно ліквідував запорізьке козацтво. На землях Війська Запорізького було утворено дві губернії - Азовську і Новоросійську. Після скасування гетьманства російський уряд вирішив остаточно ліквідувати існуючі форми військ і місцевого адміністративно-територіального устрою на Лівобережній Україні. 1781 на Лівобережжі було ліквідовано сотенно-полковий устрій. 1781-83 в Україні було утворено Київське, Харківське, Чернігівське, Новгород-Сіверське і Катеринославське намісництва. Паралельно з намісництвами існував поділ на губернії. 1783 указом рос. військ, колегії на основі лівобережних козацьких полків створювались регулярні карабінерські кавалерійські полки. Таким чином, протягом усього часу перебування укр. земель у складі імперії політика рос. уряду була спрямована на ліквідацію традиційного адм. устрою України, збереження якого значною мірою сприяло формуванню в укр. народу національної свідомості. Експансіоністська політика імперського уряду на пд. України завершилася приєднанням 1783 Кримського ханства до Російської імперії. Царським указом від 2.2.1784 було утворено Таврійську область з центром у Сімферополі. 1783 Азовська і Новоросійська губ. були об'єднані і на їх основі створено Катеринославське намісництво з центром у Кременчуці (з 1789 - у м. Катеринослав). Після другого і третього поділів Польщі до складу Російської імперії увійшли Київщина, Брацлавщина і Волинь. На цих землях було створено Волинську, Брацлавську і Подільську губернії. Відповідно до царського указу від 1796 «Про новий поділ держави на губернії» в Україні замість намісництв утворювалися губернії. На поч. ХІХ ст. існувало 9 губ.: Київська, Полтавська, Чернігівська, Харківська, Катеринославська, Херсонська, Таврійська, Подільська і Волинська. 1815 до Російської імперії було приєднано Холмщину і Підляшшя, які 1831 увійшли до складу Сідлецької, Люблінської і Гродненської губ. (див. також Губернія). В І пол. ХІХ ст. для придушення національно-визвольного руху російський уряд сформував систему військово-адміністративних одиниць - генерал-губернаторств. В Україні було створено чотири генерал-губернаторства: Київське (Київська, Волинська і Подільська губернії), Малоросійське (Полтавська і Чернігівська), Харківське (Харківська і Воронезька), Новоросійське (Катеринославська, Таврійська, Херсонська губ. і Бессарабська обл.). Вся повнота військової і цивільної влади на території адміністративних одиниць належала генерал-губернатору. Протягом ІІ пол. ХІХ ст. значних коректив в адміністративно-територіальному поділі українських земель у складі Російської імперії не відбулося. 1912 було створено Холмську губернію, до якої увійшла більшість українських земель Королівства Польського. На початку Першої світової війни 1914-18 в результаті Галицької битви 1914 російські війська захопили значну частину західноукраїнські земель. На окупованій території було створено Галицько-Буковинське генерал-губернаторство, яке проіснувало до серпня 1917 (з перервами). Діяльність російських військово-адміністративних органів у Галичині, Буковині і Посянні була спрямована на нищення українського національного життя в усіх його проявах - політичному, релігійному і культурному.

[ред.] В роки національно-визвольної боротьби в 1917-1920 рр.

Лютнева революція 1917 в Росії сприяла розгортанню національно-визвольному руху в Україні.

[ред.] В часи УНР

3(17).3. 1917 у Києві було утворено Українську Центральну Раду, яка після проведення Всеукраїнського національного конгресу була перетворена на революційний парламент України. Очоливши боротьбу українського народу за побудову власної держави, УЦР своїми 4-ма універсалами перетворила Україну з колонії у складі Російської імперії на незалежну державу (див. Універсали Української Центральної Ради). 15(28).6.1917 на засіданні Малої Ради було сформовано перший український уряд - Генеральний Секретаріат УЦР-УНР. Після проголошення в ніч з 11(24) на 12 (25).1.1918 незалежності України Генеральний Секретаріат було перейменовано у Раду Народних Міністрів УНР. За умовами Берестейського договору 1918 між УНР і державами Четверного союзу західні і північно-західні кордони України встановлювалися по лінії Тарноград-Білгорай-Щебрешин-Красностав-Пугачів-Радин-Межиріччя-Сарнаки-Мельник-Високо-Литовськ-Кам'янець-Литовськ-Пружани-Вигоновське озеро. Таємна частина договору між УНР і Австро-Угорщиною передбачала об'єднання Галичини й Буковини в окремий коронний край. Важливим кроком української влади стало прийняття 2-4.3.1918 закону про адміністративно-територіальний поділ України. Запроваджувався поділ на нові адміністративно-територіальні одиниці - землі. Серед них - Київ з околицями, Древлянська земля (головне місто - Коростень), Волинь (Луцьк), Погориння (Рівне), Болохівська земля (Житомир), Поросся (Біла Церква), Черкаси (Черкаси), Побужжя (Умань), Поділля (Кам'янець-Подільський), Брацлавщина (Вінниця), Подніпров'я (Балта), Помор'я (Миколаїв), Одеса з околицею, Низ (Єлисаветград, тепер Кіровоград), Січ (Катеринослав, тепер Дніпропетровськ), Запоріжжя (Бердянськ), Нове Запоріжжя (Херсон), Азовська земля (Маріуполь), Половецька земля (Бахмут, тепер Артемівськ), Донеччина (Слов'янськ), Подоння (Острогорськ), Сіверщина (Стародуб), Чернігівщина (Чернігів), Переяславщина (Прилуки), Посем'я (Конотоп), Посулля (Ромни), Полтавщина (Полтава), Самара (Кременчук), Слобожанщина (Суми), Харків з повітом і частиною Валківського та Білгородського повітів. Виконавча влада на місцях належала губернським і повітовим комісарам, які призначались УЦР замість царських губернаторів. Вища судова влада в республіці належала Генеральному Суду та апеляційним судам. 29.4.1918 на сесії УЦР було схвалено Основний Закон Республіки (див. Конституція УНР) та обрано М.Грушевського президентом України. Однак у цілому УЦР виявилася неспроможною організувати ефективне адміністративне управління державою, не змогла налагодити нормальне господарське життя та сформувати боєздатні збройні сили, що в кінцевому підсумку призвело до її падіння.

[ред.] В часи Української Держави

29.4.1918 на Хліборобському конгресі у Києві гетьманом України було обрано П. Скоропадського. В опублікованому 29.4.1918 «Законі про тимчасовий устрій України» зазначалося, що вся виконавча й законодавча влада в країні тимчасово належить гетьману України. Гетьман призначав отамана Ради Міністрів Української Держави, затверджував склад уряду, очолював Збройні сили і керував зовнішньою політикою держави. В майбутньому владу гетьмана мав обмежити законодавчий орган - Сейм України. УЦР було розпущено, а всі видані нею закони скасовувались. Замість УНР проголошувалася Українська Держава. Вищим виконавчим і розпорядчим органом державної влади стала Рада Міністрів Української Держави. Для управління країною на місцях запроваджувалися посади губернських і повітових старост. На чолі міського управління стояли міські отамани, а у Києві - столичний отаман. Найвищим органом судової влади став Державний сенат Української Держави. За Гетьманату тривало формування української державної території. Враховуючи стратегічні інтереси держави і побажання населення території, де українці становили більшість, до України було приєднано Гомельський повіт Могилівської губ., Путивльський, Рильський, Суджанський, Гайворонський, Білогородський, Корочанський, Новооскольський повіт Курської губернії, Валуйський повіт Воронезької губ., а також Річинський, Пінський і Мозирський повіт Мінської губернії. У вересні 1918 на переговорах у Києві між представниками українського уряду і делегацією від національних та громадських організацій Криму було досягнуто угоди про входження півострова до складу України на правах автономії. В травні-жовтні 1918 на українсько-російських переговорах розглядалося питання про територіальне розмежування між Україною і Радянською Росією, яке через зрив переговорного процесу російською стороною не було вирішено.

[ред.] В часи Директорії

В листопаді 1918 внаслідок антигетьманського повстання владу в свої руки взяла Директорія УНР. 26.12.1918 було проголошено відновлення УНР і сформовано уряд держави - Раду Народних Міністрів УНР. Цього ж дня було відновлено законодавство УНР, в тому числі закон про адміністративний поділ. 23-28.1.1919 у Києві відбувся Трудовий Конгрес України, який затвердив Акт Злуки ЗУНР і УНР, проголошений 22.1.1919 на Софійському майдані столиці, і тимчасово передав законодавчі повноваження Директорії УНР. Адміністративно-територіальний устрій територій, які контролювала Директорія, визначався законом «Про організацію адміністративної влади УНР у місцевостях, звільнених від більшовицької окупації». Згідно з цим законом влада на місцях належала органам місцевого самоврядування - Трудовим радам. Однак нормальне функціонування цих органів за умов воєнного стану не могло бути забезпечене, і фактично адміністративні функції здійснювали військові отамани і комісари Директорії. Територія республіки поділялася на Західну (ЗО УНР) і Східну області. Східна область складалася з Київської, Харківської, Полтавської, Чернігівської, Катеринославської, Херсонської, Житомирської, Кам'янецької і Холмської губ. Столицею УНР вважався Київ, хоча фактично головним містом в різні часи ставали Вінниця і Кам'янець-Подільський. 12.11.1920 Директорія УНР ухвалила «Закон про тимчасове верховне управління та порядок законодавства в Українській Народній Республіці» та «Закон про Державну Народну Раду Української Республіки», які однак не були реалізовані через окупацію тер. УНР сусідніми державами.

[ред.] В часи ЗУНР

З наближенням воєнної поразки країн Четверного союзу українське населення Австро-Угорщини рішуче висловилось за утворення української держави в її етнічних межах. 18.10.1918 у Львові на зборах українських депутатів австрійської Державної Ради і членів Палати Панів, українських членів галицького і буковинського сеймів було утворено Українську Національну Раду ЗУНР, яка очолила український національний рух в Австро-Угорській імперії. В ніч на 1.11.1918 українські війська за розпорядженням УН Ради зайняли всі найважливіші державні установи у Львові. 13.11.1918 було проголошено Західноукраїнську Народну Республіку. Вищим виконавчим і розпорядчим органом республіки став Державний Секретаріат ЗУНР. Державна територія ЗУНР включала українські етнічні землі - Галичину, Буковину і Закарпаття (загальна площа бл. 70 тис. кв. км). Однак незабаром буковинські й закарпатські землі були окуповані іноземними військами. Уряд ЗУНР за умов воєнного стану не мав можливості змінити систему адміністративно-територіального поділу, характерну для Австро-Угорської імперії, хоча принципи роботи органів державної влади значно змінились. Адміністративні і фінансові функції на місцях здійснювали повітові комісари, яких призначав державний секретар внутрішніх справ, військова влада в повітах належала повітовим військовим комендантам. Для розгляду судових справ були створені окружні суди. Одним із головних завдань центральних органів влади ЗУНР було державне об'єднання з УНР. Після нетривалої підготовчої роботи 22.1.1919 у Києві було проголошено Акт Злуки УНР і ЗУНР. Під час українсько-польської війни 1918-19 польські війська поступово витісняли адміністрацію ЗУНР з території республіки. Спроби укласти перемир'я і досягнути державно-територіального розмежування з Польщею за посередництва Антанти були безрезультатними. В середині липня 1919 польські війська повністю окупували територію ЗУНР.

[ред.] Радянські держави

1917-20 на території України виник ряд маріонеткових територіальних утворів у формі т.зв. радянських республік, створення яких було, як правило, інспіровано ззовні і які протистояли державним інститутам влади українського народу - Українська Соціалістична Радянська Республіка, Донецько-Криворізька Радянська Республіка, Галицька Соціалістична Радянська Республіка).

[ред.] Між першою і другою світовими війнами (1922-1939)

Поразка українських національно-визвольних змагань 1917-21 привела до ліквідації національної державності та чергової зміни політично-адміністративного устрою українських земель у 1920-30-х. Українські етнічні території в міжвоєнний період входили до складу чотирьох держав: СРСР, Польщі, Чехословаччини та Румунії.

[ред.] Радянська Україна

Дивись також Округи України 1923 – 1932 років, Адміністративний поділ УРСР

УСРР (з 1937-УРСР), яка з 30.12.1922 перебувала у складі СРСР, у травні 1920 було поділено на 12 губерній (з 25.10.1922 - 9 губерній): Волинську, Донецьку, Запорізьку, Катеринославську, Київську, Кременчуцьку, Миколаївську, Одеську, Подільську, Полтавську, Харківську і Чернігівську. Західний кордон УСРР за умовами Ризького мирного договору 1921 проходив по лінії р. Збруч на захід від м. Ямпіль, на схід від м. Острог і далі вздовж сучасної межі Рівненської і Житомирської області. 1924 ЦК РКП(б) були висунуті безпідставні претензії РСФРР на Шахтинський і Таганрозький округи (загальна площа 5 тис. кв. км Донецької губернії, де українці становили 71,5% від усього населення, а 1925 на підставі постанови «Про врегулювання кордонів з РСФРР і БСРР» значні масиви земель Чернігівської, Курської і Воронезької губернії, де українці також становили абсолютну більшість, були приєднані до Росії. Протягом 20-х відбувалися процеси перегляду кордонів УСРР і відчуження великих укр. етнічних тер. на користь РСФРР. 1.2.1922 ВУЦВК прийняв постанову «Про впорядкування та прискорення робіт по адміністративно-територіальній реформі в УСРР». Замість волостей і повітів 12.4.1923 було створено округи і райони. Постановою президії ВУЦВК від 3.6.1924 у складі УСРР була створена Молдавська АСРР, куди увійшла частина українських етнічних земель (перебувала до 2.8.1940). 9.2.1932 в УСРР було створено перші області - Вінницьку, Дніпропетровську, Київську, Одеську; 3.6.1932 - Донецьку; 7.10.1932 - Чернігівську. 1934 столицю України перенесено з Харкова до Києва. 22.9.1937 створено Житомирську, Миколаївську, Полтавську, Кам'янець-Подільську (з 1954 - Хмельницька) області - Донецьку область 3.6.1938 поділено на Сталінську (з 1961 - Донецька) і Ворошиловградську (з 1961 - Луганська). 10.1.1939 утворено Запорізьку, Кіровоградську і Сумську обл.

[ред.] Галичина

У 1920-30-х окуповані Польщею українські землі, які були остаточно приєднані до Польської держави рішенням Ради Послів держав Антанти від 14.3.1923, входили до складу Волинського, Люблінського, Львівського, Станіславського, Тернопільського і Поліського воєводств (офіційна назва -«Східна Малопольща»), Воєводства поділялись на повіти, повіти - на гміни. На чолі воєводства стояв воєвода, якого призначав президент за рекомендацією Міністерства внутрішніх справ. Адміністративну владу у повіті здійснював староста, а у гміні - війт. Місцеве сільське управління очолював солтис. Політично-адміністративний устрій українських земель у складі Польщі був спрямований на дискримінацію політичних і національно-культурних прав українського населення, поступову полонізацію, а в кінцевому підсумку - повну асиміляцію українців на окупованій Польщею територіях Західної України.

[ред.] Закарпаття

Після розпаду Австро-Угорщини в 1918-19 Румунія і Угорщина анексували значну частину українських етнічних територій. Румунія загарбала Хотинський, Ізмаїльський і Акерманський повіти Бессарабії, Північну Буковину і українську частину Мармарощини, а Угорщина захопила значну частину Закарпаття. 1918-19 на територіальній основі колишніх Березького, Угочанського, Ужанського і Шариського комітатів (жуп) угорський уряд створив автономне утворення - Руську Країну. За Сен-Жерменським мирним договором 1919, Севрським мирним договором 1920 та Бессарабським протоколом (24.10.1920) Буковина і Бессарабія були приєднані до Румунії. 8.5.1919 за ініціативою закарпатської еміграції у США і за підтримки Антанти Центральною Руською (Українською) Народною Радою було проголошено входження Карпатської України до складу Чехословаччини. Остаточно приєднання Закарпаття до федеративної республіки чехів і словаків санкціонували рішення Сен-Жерменського договору (10.9.1919) і Тріанонського мирного договору 1920. Українські етнічні території у складі Чехословаччини було поділено на Пряшівщину (відійшла до Словаччини) і Підкарпатську Русь. 1928 Чехословаччину було поділено на 4 краї (Чехію, Словаччину, Моравію і Сілезію, Підкарпатську Русь). Запровадження поста крайового президента і створення крайового представництва органу означало певне розширення автономних прав цієї української території. Складне міжнародне становище Чехословаччини наприкінці 1930-х і боротьба українських політичних партій на Закарпатті за надання українцям реальної політичної автономії примусили чехословацький уряд 22.10.1938 погодитись на створення на території Карпатського краю нового державного утворення - Карпатської України. 2.11.1938 за рішенням Віденського арбітражу частина території Карпатської України з містами Ужгород, Мукачів і Берегів були передані Угорщині. 15.3.1939 сейм Карпатської України прийняв конституцію республіки і обрав президентом держави А. Волошина. 14.3.1939 Угорщина, за згодою нацистської Німеччини, розпочала відкриту агресію проти Карпатської України. Збройні формування Карпатської України - Карпатська Січ кілька днів чинили мужній опір переважаючим силам угорських окупантів. Однак наприкінці березня 1939 більша частина Закарпаття була окупована угорськими військами.

[ред.] В часи Другої світової війни (1939-1945)

Воєнно-політичні події Другої світової війни призвели до нової зміни адміністративно-територіального устрою українських земель. Після розпаду Польської держави згідно з таємними статтями Пакту Молотова-Ріббентропа Червона армія у вересні 1939 зайняла територію Західної України, а у червні 1940 - Пн. Буковину, Хотинський, Акерманський і Ізмаїльський пов. Бессарабії, незабаром (2.8.1940) приєднані до УРСР. На території Західної України 4.12.1939 було створено шість областей: Львівську, Станіславську (з 1962 - Івано-Франківська), Тернопільську, Волинську, Рівненську й Дрогобицьку (в 1959 - об'єднана з Львівською); Українські етнічні землі загальною площею 16 тис. кв. км. (Лемківщина, Посяння, Холмщина, Підляшшя), що потрапили в зону німецької окупації, увійшли до складу Генеральної Губернії з центром у Кракові. На початку Радянсько-німецької війни 1941-45 Організація українських націоналістів (під проводом С. Бандери) 30.6.1941 проголосила у Львові відновлення української державності. Був сформований орган крайової влади - Українське Державне Правління на чолі з Я.Стецьком. На всій українській етнічній території мала бути відновлена суверенна й соборна Українська держава. Проте вже 4.7.1941 німецька окупаційна влада заборонила діяльність УДП, а 12.7.1941 гестапо заарештувало Я. Стецька і членів Правління Р. Ільницького та В. Стахіва, після цього воно перестало існувати. Вся територія України була поділена між Німеччиною та її союзниками на зони окупації. 1.8.1941 з Галичини (територія бл. 50 тис. кв. км) було утворено окремий дистрикт і об'єднано з територією Генеральної Губернії. 20.8.1941 для управління іншими українськими територіями було створено військово-адміністративну одиницю - рейхскомісаріат «Україна» (загальною площею бл. 340 тис. кв. км). Його територія складалася з 6 генеральних округів - Волинь, Житомир, Київ, Таврія, Дніпропетровськ і Миколаїв, які поділялися на генераль-бецірки (генеральні округи) і на крайки (округи). З огляду на важливе стратегічне значення Донбасу, його район було поставлено під контроль особливої комендатури «Донець». Адміністративні функції на окупованій гітлерівцями території виконували німецькі військові власті, генеральні та військові комісаріати. Управління великими містами здійснювали штадкомісарства, меншими - орткомісарства. Місцева адміністрація складалася з районних міських управ і сільських старост. Адміністративним центром рейхскомісаріату стало Рівне. В липні 1941 окуповані румунською армією Чернівецька та Ізмаїльська обл. УРСР були включені до складу Румунії, а 19.8.1941 до неї були приєднані землі Одеської, південні райони Вінницької та західні райони Миколаївської області. На цих землях було утворено румунську адміністративно-територіальну одиницю -Трансністрію. Головним завданням німецької, румунської та угорської окупаційної влади було забезпечення своїх армій і промисловості продовольством і сировиною. Окупанти повністю ігнорували національно-культурні та господарські інтереси місцевого населення, вивозили українську молодь на примусові роботи в Німеччину (див. Остарбайтери), жорстоко переслідували діячів національно-патріотичного руху. Всі ці злочини іноземних загарбників викликали могутню хвилю українського руху Опору на окупованих українських землях, який очолила Організація українських націоналістів і головною воєнною силою якого стала Українська повстанська армія. В тилу окупаційних військ діяли і радянські партизани.

[ред.] Післявоєнний адміністративно-територіальний устрій

Дивись також Адміністративний поділ УРСР

Наприкінці 1944 після відступу гітлерівських військ та їхніх союзників на території України було встановлено довоєнний адміністративно-територіальний устрій. Відновлення радянської політичної системи в Україні відбувалося шляхом переслідувань, репресій і депортацій як проти членів руху Опору, так і проти місцевого населення. 18.5.1944 рад. тоталітарним режимом було депортовано з Кримського п-ва понад 400 тис. кримських татар. 30.6.1945 Кримсько-Татарську АРСР перетворено на Кримську область РРФСР (з 1991 - Республіка Крим). В повоєнний період внаслідок радянсько-польських (16.8.1945), радянсько-чехословацьких (29.6.1945) договорів та Паризьких мирних договорів 1947 були встановлені південно-західні і західні кордони України, які не враховували меж етнічного розселення українців і, таким чином, не відповідали національно-державним інтересам України. В ході польсько-радянського територіального розмежування польський комуністичний уряд, намагаючись придушити на Закерзонні український національний рух за відновлення повноцінної української державності в етнічних межах, вчинив акт геноциду проти українського населення Лемківщини, Холмщини, Підляшшя і Посяння. У квітні-жовтні 1947 з цих територій було депортовано 140575 українців («Вісла» операція). У 1950-80-х в адміністративно-територіальному устрої України значних змін не відбувалося. 19.2.1954 Президія Верховної Ради СРСР, враховуючи територіальну близькість, спільність економіки і тісні господарські зв'язки, затвердила подання Президії Верховної Ради РРФСР і Президії Верховної Ради УРСР про передачу Кримської обл. до складу України.

[ред.] В часи незалежної України

Дивись також Адміністративний поділ України

Після проголошення 24.8.1991 «Акта про державну незалежність України» законодавчі та виконавчі органи влади країни здійснили ряд важливих заходів, спрямованих на удосконалення адміністративно-територіального устрою України та приведення його у відповідність з новим статутом України як незалежної держави.

Іншими мовами