Мліїв

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.

Мліїв
Область Черкаська
Район/міськрада Городищенський
Рада Мліївська сільська рада
Код КОАТУУ 7120385001
Основні дані
Засноване/перша згадка 1499
Населення 4 085 (2007)
Поштовий індекс 19512
Телефонний код +380
Географічні координати 49°21′0″N, 31°31′60″E
Висота над рівнем моря 81 м
Відстань до обласного центру 39 (фізична) км
Адреса місцевої ради
19511, Черкаська обл., Городищенський район, с.Мліїв, вул.Леніна,63

Млі́їв (давні назви — Мгліїв, Імліїв) — село Городищенського району Черкаської області на Україні. Центр сільської ради. Населення — 4 085 чоловік (7,5 тисяч чоловік в 1972 році, 4 319 у 2001 році).

Зміст

[ред.] Історія

Річкова долина, що заросла густими лісами, багатими на дичину, була спиятлива для проживання людини, тому вона освоювалася ще в глибоку давнину. Свідченням цього є археологічні знахідки — кам'яні знаряддя праці доби пізнього палеоліту і ранньої бронзи.

Хоч перша писемна згадка про Мліїв належить до 1499 року, є припущення, що історія поселення сягає часів Київської Русі.

Вже в 15 столітті Мліїв був приватновласницьким селом, яке належало литовським магнатам. Гетьман Конецпольський, у власність якого на початку 17 століття перейшов Мліїв, щоб скорити його мешканців, звернувся на допомогу до польського короля Сигізмунда. Та застосування сили не вирішили справи, тому магнат пішов на уступки, давши селянам обіцянку «свободи» на 15-20 років. Завдяки цьому Мліїв почав зростати, перетворився на містечко і став центром волості, до якої входило кілька сіл. Його населення займалось переважно сільським господарством, а також виробництвом фарби з черевцю, добуванням смольчуги та іншими промислами. Внаслідок цього власники Млієва отримували значні прибутки — близько 200 тисяч талерів на рік.[1]

В 1648 році Млієвом оволоділи війська Богдана Хмельницького і він став ранговим містечком гетьмана, а невдовзі центром Мліївської сотні Корсунського полку.[2] Проте за Андрусівським договором Мліїв знову відійшов до Польщі.

1766 року в селі почалося заворушення проти насадження католицизму. Мліївці не пустили до церкви місцевого попа, який перейшов на бік уніатів і готовувалися до збройного опору. Шляхті вдалося схопити одного з найактивніших борців Данила Кушніра, якому на очах зігнаних на майдан селян відтяли голову і прибили до стовпа, а тіло спалили.

Після приєднання Правобережної України до Росії Мліїв став приватновласницьким селом.

Реформа 1861 року не принесла економічного визволення для більшості мліївських селян. Із 702 усіх дворів лише 16 тяглових одержали повні наділи, 632 піші господарства — половинні наділи, а 54 городники взагалі не отримали польової землі. За уставною грамотою 1863 року селяни мали викупити 2854,5 десятини польової і присадибної землі. Одна десятина оцінювалась по 46,5 карбованців у той час як середня ціна на землю у Київській губернії в 1863—1872 роках становила 32,3 карбованців за десятину. [3] Протягом 49 років селяни повинні були виплатити 135,9 тисяч карбованців.

Але реформа дала поштовх бурхливому розвитку капіталістичних відносин. Тут діяли промислові підприємства, ще 1848 року збудовано поблизу Млієва перший у Росії паровий цукровий завод, невдовзі і рафінадний. У 50-х роках тут з'явився машинобудівний завод, обладнаний новітнім устаткуванням. Поступово він став одним з провідних підприємств України. Його основна продукція — парові машини та інше обладнання для цукрових заводів не поступалося перед продукцією відомих європейських фірм. [4] У 1853 році на цьому ж заводі збудовано пароплав[5], на якому по Дніпру перевозилися товари і який відігравав значну роль у тогівельних операціях того часу.

Значного розвитку досягла борошномельна промисловість. У 1866 році в Млієві діяло 20 млинів (кілька водяних, решта — вітряні). На кінець ХІХ століття в селі діяли 43 млини. Працювало також 5 олійниць, які належали не тільки поміщикам, а і місцевим заможним селянам. Збільшувався й обсяг виробництва. З 1860 до 1868 року вартість річної продукції лише промислових підприємств, що належали власникам Яхненкам і Симиренку (цукровий та машинобудівний заводи, паровий млин, газове підприємство), зросла на 15 %. Після закінчення в 1887 році строку орендного договору на землю, мліївську цукрозаводчики припинили виробництво. Їхні приміщення були переобладнані під казарми для 49-ї кавалерійської бригади.

З 5290 чоловік населення, що налічувалося у Млієві 1866 року, на цукрових заводах працювало 850, на машинобудівному 563 та 87 чоловік працювало на вітряках. Поденна плата на вітряках становила 20-25 копійок, на цукрових заводах 15-45 карбованців на місяць [6]

Сільське господарство в кінці ХІХ століття займалось переважно вирощуванням озимої пшениці, жита, вівса, проса, цукрових буряків. Приділялась також увага тваринництву, зокрема вівчарству.

Станом на 1912 рік 1562 селянські двори мали 2416 десятин землі, зних 432 двори мали менше десятини, а 184 були беземельними. Мліївські селяни мали 836 коней і волів, в 419 господарствах не було робочої худоби.[7]

В справі освіти Мліїв кінця ХІХ, початку ХХ століття значно відрізнявся від інших сіл Черкаського повіту. В селі крімневеликої церковнопарафіяльної школи, діяли також технічне училище при цукрових заводах (з 1850-го до 1887 року) та відкриті відомим українським вченим-садоводом Л. П. Симиренком школа садівників і початкова школа для селянських дітей (з 1895 року).[8] Напередодні Жовтневого перевороту 1917 року в селі працювали дві початкові однокласні та (з 1907 року) земська двокласна школи. В них навчалося близько 200 дітей, викладали 8 учителів. У селі також діяла невелика земська бібліотека, в якій налічувалось 558 книг (з них 61 українською мовою).[9]

В березні 1918 року село окупували німецькі війська. Багато мешканців в той час вступили до партизанського загону, яким командував житель с. Старосілля П. М. Ільченко. На початку 1919 року в селі встановилася влада Директорії, в серпні того ж року до села ввійшли війська генерала Денікіна.

[ред.] Радянська доба

Радянську владу в селі встановили комуністи в травні 1920 року. В тому ж році були створені Мліївське лісництво. На базі помологічного розсадника Л. П. Симиренка створено Мліївську науково-дослідну станціюсадівництва і плодоовочівництва. Її очолив син Л. П. Симиренка — В. Л. Симиренко. Станції було виділено 150 десятин землі.

Ще навесні 1920 року в селі почали працювати три народні школи, в яких вдень навчалися діти, а ввечері здобували грамоту дорослі. Відкрито дитячі ясла.

В 1923 році в селі створено Товариство спільної обробки землі «Світ села». Для обробітку 24 га землі товариство мало двоє коней. В 1925 році селяни придбали перший трактор, а ще через два роки сівалку, молотарку, жниварку, був збудований механічний млин та олійниця. [10]

Станом на 1926 рік в селі було понад 2 тисячі дворів, на які припадало 435 коней і 545 волів.

З 1927-го року в селі почали постійно демонструвати кінофільми. Одна з трьох шкіл стала семирічною.

Наприкінці 1931 року в селі крім артілі ім. Челюскіна (колишній «Світ села»), організовані ще дві — ім. В.І.Леніна та «Переможець». Тоді ж утворилася промислово-сільськогосподарська артіль «Прогрес», яка виробляла різноманітні знаряддя із дерева. Після створення Городищенської МТС (1930р.) колгоспи отримали допомогу тракторами та іншими сільськогосподарськими машинами. Мліївські поля обробляли десять тракторів, три комбайни, в розпорядженні артілей було сім автомашин. Основними напрямками господарств було вирощування пшениці, жита і цукрових буряків. Значне місце займало садівництво і тваринництво.

На початку 30-х років у Млієві працювали дві амбулаторії, пологовий будинок, акушерський пункт.

З 1935 року село почали електрифіковувати на базі Корсунської державної ГЕС.

В 1939 році семирічна школа села була переорганізована в середню школу, а дві інші початкові стали семирічними. В усіх мліївських школах у 1940/41 навчальному році навчалось понад 700 дітей, працювали 34 вчителі.

[ред.] Друга світова війна

Село було окуповане німецькими військами 2 серпня 1941 року. У приміщеннях дослідної станції, шкіл та установ розмістилися комендатура, склади, розквартирувалися окупанти. Школи, клуби, бібліотеки були закриті. Книги — спалені.

На весні 1942 року почалося масове вивезення жителів села на роботи до Німеччини. Всього було вивезено 240 мліївців.

В серпні 1942 року під керівництвом Я.К. Гордійка у Млієві почала діяти підпільна організація, яка виготовила радіоприймач і доводила до населення зведення Радінформбюро.

З 1943 рокуі мліївці дійово допомогали партизанському загонові ім. Пожарського, який діяв у навколишніх лісах. Вони збирали відомості про ворога, доставляли у загін зброю і продукти харчування.

6 лютого 1944 року частини 72-ї та 254-ї стрілецьких дивізій 52-ї Армії підійшли до села і з боями 9 лютого визволили його.

За час Другої світової війни понад 1100 жителів села воювали з загарбниками, 550 з них загинули, близько 200 повернулися з війни інвалідами.

[ред.] Післявоєнні роки

В післявоєнні роки в селі почалася відбудова господарства. В артілі ім.Леніна селянам вдалося зберегти 104 коней і 4 воли, в колгоспі "Переможець" було лише 9 лошат і одне теля. Селяни запрягували в борони не лише коней, а й корів, відремонтували два трактора, захованих у лісі.

Вже навесні 1944 року в селі запрацювала школа.

На будівництво шахт Донбасу, а пізніше на освоєння цілинник земель поїхало 110 мліївських юнаків і дівчат.

Наново створені після війни колгоспні ферми на початку 1950 року мали близько 300 свиней, 130 волів, понад 320 корів, тощо. Колгоспи розвивали переважно м'ясо-молочне тваринництво. Розвивалось і садівництво.

Протягом 1950-1960 років у Млієві побудовано п'ять промислових підприємств. Найбільшим був завод "Сільгоспдеталь", що виріс на базі промислової артілі "Прогрес", де виготовляли запасні частини для сільськогосподарських машиш та вироби культурно-побутового призначення. Також діяли три цегельних заводи, лісопильний завод та вальцовий млин.

На початку 50-х років відкрито чотири кінозали, один з яких 1961 року було переобладнано для демонстрування широкоекранних кінофільмів.

В 1960 році колгоспи ім.Челюскінців та "Переможець" об'єдналися в один — ім. Л.П. Симиренка.

Протягом 1966-1970 років колгоспи збудували понад 30 тваринницьких приміщень, зерносховища, фруктові склади, гаражі, різні майстерні, тощо.

В 1970 році відкрито новий будинок культури з кінозалом на 650 місць, бібліотекою з просторим читальним залом, кімнатами для занять гуртків художньої самодіяльності.

Станом на 1972 рік мліївські колгоспи мали 34 трактори, 50 автомашиш, 21 комбайн, 153 електромотори. В селі працювали 15 магазинів, а також кравецька, шевська, годинникова майстерні, фотоательє. Діяла лікарня на 25 ліжок, дві амбулаторії з рентгенівським, стоматологічним та гінекологічним кабінетами, два фельдшерсько-акушерські пункти, пологовий будинок. Медичний персонал складався з двох лікарів та 15 фельдшерів і акушерів. Крім середньої та двох восмирічних шкіл, де навчалося понад 1000 учнів, в селі також працювала вечірня школа. При мліївській науково-дослідній станції садівництва і плодоовочівництва працювала однорічна школа колгоспних садівників. Загальна кількість вчителів і вихователів складала 62 чоловік. При школах діяли біологічні, фізичні, хімічні кабінети, спортивні зали, стадіон, столярна майстерня. Учні середньої школи створили один з перших в республіці шкільний історико-краєзнавчий музей. В селі працювало вісім бібліотек, одна з них — наукова.

[ред.] Роки незалежної України

Сьогодні в селі розташований Мліївський інститут садівництва імені Л.П.Симиренка.

[ред.] Персоналії

У 18-ому столітті Мліїв відомий як батьківщина мліївського титаря Данила Кушніра, якого, заживо було спалено польською шляхтою напередодні Коліївщини. Образ Данила Кушніра, борця за віру і свій народ, використав Т. Г. Шевченко в поемі “Гайдамаки”.

З Млієвом пов'язана видатна подія в культурному житті українського народу, як видання 1860 року «Кобзаря» Т. Г. Шевченка. Дружба пов'язувала поета з родиною Симиренків, яка виділила кошти на це видання. В 40-50-х роках Шевченко не раз гостював у Млієві.

Тут бували і і інші громадські діячі та вченіМ.І. Костомаров, П. П. Чубинський, М. П. Драгоманов

У Млієві народився і працював український вчений — помолог і садівник Л. П. Симиренко.

[ред.] Посилання

  1. Н. И. Костромаров. Сочинения, т.10, кн. 4. СПб., 1904, стор 335
  2. О. С. Компан. Міста України в другій половині XVII ст. Київ, 1963, стор. 145.
  3. В. П. Теплицький. Реформа 1861 року і аграрні відносини на Україні (60-90-і роки ХІХ ст.), стор.114.
  4. Журнал «Киевская старина», 1896, №3, стор. 361—362.
  5. В. П. Теплицький. Реформа 1861 року і аграрні відносини на Україні (60-90-і роки ХІХ ст.), стор.57.
  6. О. О. Нестеренко. Заробітна плата промислових робітників України наприкінці ХІХ ст. Київ., 1951, стор. 21.
  7. Итоги переписи скота у сельского крестьянского населения Киевской губернии в 1912 году, стор.502.
  8. Журнал «Киевская старина», 1899, №11, стор. 460.
  9. Список земских народных библиотек Киевской губернии за 1911 г. Київ, 1911, стор.202.
  10. Газета «Радянська думка» (Черкаси), 16 лютого 1930 р.

[ред.] Література

  • Історія міст і сіл УРСР. Головна редакція Української Радянської енциклопедії. Київ.


Населені пункти Городищенського району

Міста: Городище
Смт: Вільшана • Цвіткове
Села: Будо-Орловецька • В'язівок • Валява • Вербівка • Воронівка • Дирдин • Дмитрове • ЖуравкаЗелена ДіброваКалинівкаКсаверовеМліївНабоківОрловець • Петрики • ПетропавлівкаСегединці • Старосілля • Тихі Верби • Товста • Хлистунівка
Селища: Ільченкове • КличковеКудинівкаМоргунове • Незаможник • Сагайдачне • Стадниця • Трихуторівка