Історія японсько-українських відносин
Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Зміст |
[ред.] Перші контакти
Зв'язки України з Японією датуються початком 20 століття. Вони мали місце переважно в окупованих японцями країнах Східної Азії (у Манчжурії і Північному Китаї) та російському Далекому Сході.
Перші японсько-українські контакти пов'язані з російсько-японською війною 1904—1905 років. У 1904 році колишній студент медичного факультету Київського Університету М. Судзиловський (псевдонім Джон Руссель), дістався через США до Японії і організував допомогу військовополоненим роійської армії та видавав для них часопис. Після поразки Росії у 1905 японці одержали під свій контроль південь Манчжурії, Корею, Курильські острови та південну частину острова Сахалін.
[ред.] Українці Далекого Сходу
У 1905—1913 до російського Далекого Сходу мігрувало близько 180 тисяч українців. Крім того, на Далекому Сході збільшилося чисельність службовців Східно-китайської залізниці та спеціального війська, яке охороняло її. Серед службовців залізниці було, за переписом 1920, понад 20 тисяч українських родин. До українських поселенців на Далекому Сході приїздила театральна трупа К. Кармелюка-Каменського, яка у 1916 відвідала Японію і виступала на японській сцені у Токіо, Кобе, Йокогамі, Камакурі.
Завдяки заходам російського консула у Японії Й. Гашкевича (походив з України) у 1899 році у Владивостоці було засновано Східний Інститут, в якому викладали японську і китайську мови. Серед студентів цього інституту було чимало українців: К. Андрущенко, Б. Воблий, Ф. Даниленко, Т. фон Віккен (українізований німеуь). Вони організували український студентський гурток і згодом жили в Японії. У 1918 році Б. Воблий був призначений уповноваженим гетьманського уряду у «Країні Вранішнього сонця», а Т. фон Віккен склав «Грамматику японского языка».
З 1872 року у Токіо працювала російська првославна місія, членом якої був Незнайко (родом з Приморщини).
Бандурист В. Ярошенко публікував поезії, оповідання, казки і п'єси японською мовою.
[ред.] Перша світова війна і революція
Під час першої світової війни Японія входила до держав Антанти і вела війну проти союзу Центральних держав. З початком революції в Російській Імперії японці, разом з іншими державами Антанти, звернули увагу на ситуацію в Україні. На початку липня 1917 аташе японського посольства в Петербурзі Асіда відвідав Українську Центральну Раду і розвідав становище в Україні. З листопада 1917 Японія мала свою воєнну місію у Києві на чолі з генералом Такаянаґі, а в Одесі — японське консульство, яке мало наглядати над морським сполученням між Одесою і Далеким Сходом. Кораблі з Одеси відвідували і японські порти в Йокогамі, Модзі, Сімоносекі. Однак японці не мали чіткої політики стосовно УНР, оскільки її не мала навіть і сама Центральна Рада.
Стосовно ЗУНР Японія займала про-французьку, а відповідно і про-польску позицію, і на Раді послів держав Антанти, яка відбулася 14 березня 1918 дала згоду на приєднання Галичина|Галичини до Польщі.
В серпні 1918 року держави Антанти розпочали інтервенцію на Далекому Сході Росії, куди було відряджено 6.000 тисячний японський контингент. Японці захопили Уссурійську, Амурську й Забайкальську залізниці. Під їхнім контролем була територія, на якій проживало українське населення у Владивостоку, Микольсько-Уссурійську, Хабаровську, Благовіщенську, Чіті.
[ред.] Далеко-Східна Республіка
У 1920—1922 роках на цих землях була створена демократична Далеко-Східна Республіка під протекцією японських експедиційних військ. В уряді цієї республіки українці мали свого міністра П. Марчишина, родом з Галичини, що опинився в російському полоні. Все українське життя на Далекому Сході координував український Далеко-Східний Секретаріат з ценром у Владивостоці, який ставився із застереженням до співпраці з японцями, вважаючи їх тимчасовими окупантами.
У листопаді 1922 японці відвели свої війська з Далеко-Східної Республіки, під натиском більшовиків. Комуністи ліквідували всі українські організації. Близько 200 українських діячів було арештовано (з них 24 суджено) за сепаратизм, шпигунство і зв'язки з чужоземними державами.
[ред.] Іміграція в Маньчжурії
Частина українських діячів врятувалися у Маньчжурії і разом з тамтешніми українцями, які тут проживали з кінця 19 століття, створили у Харбіні український центр. З 1931 року за втручання Японії на території Маньчжурії постала держава Маньчжоуго. Відтоді контакти між японською місією і українськими колоністами у Харбіні стали більш частими. У 1933 японці передали українцям колишній будинок Українського клубу у Харбіні, який був перейменований на Український Національний Дім. У 1933—1935 референтом в українському питанні японської військової місії у Харбіні був К. Хоріє.
З дозволу японців впродовж 1932—1937 у Харбіні друкувався українською мовою тижневик «Маньчжурський Вісник» за ред. І. Світа, у якому розміщувалося чимало статей про те, що «віковічні прагненя українського народу до власної державності будуть реалізовані за допомоги імператорської Японії».
Наприкінці 1920-х — на початку 1930-х років уряд УНР в екзилі підтримував зв'язки з певними японськими військовими колами. У Варшаві генерал В. Сальський встановив контакти з японським військовим аташе полкковником Янаґітою, який цікавився ситуацією українців на Далекому Сході й у Сибіру. Згодом Янаґіта, перебуваючи у Сінкінґу, столиці Маньчжоуго, сприяв діяльності місцевим українцям у їхній громадській і політичній діяльності.
У Харбіні українці співпрацювали з відділом управління Південно-Маньчжурської залізниці, який підлягав японцям. Серед японських керівників відділу з українцями працювали К. Фукуї, Т. Такахата, Н. Ґундзі. І. Михайлів був українським посередником до місцевих японських установ.
[ред.] ОУН
У 1930-х роках ОУН підтримувала політичні зв'язки з японцями з метою посилення антирадянської діяльності у Східній Азії. Почанаючи з 1934, ОУН висилала через Токіо в Манчьжурію своїх представників з декількома завданнями: наладнати зв'язки з українським населенням на Зеленому Клині в СРСР, ширити інформацію серед вояків Червоної армії про ОУН та здобути вплив серед української еміґрації в Маньчжурії. Діячі ОУН — Б. Марків, Р. Корда-Федорів, М. Митлюк — заснували у Харбіні «Українську Далекосхідну Січ» і видавали журнал «Далекий Схід»[1] .
[ред.] Похолодання у відносинах
Наприкінці 1930-х років японці почали підтримувати російські націоналістичні організаціїції, що знаменувало замороження японсько-української співпраці у Маньчжурії. Була спроба відновити її під час другої світової війни, але без особливого успіху. Після того, як 9 серпня 1945 року СРСР оголосив війну Японії, Маньчжурія була окупована радянськими військами. Більшість українців виїхала до Шанхаю, а деякі — до США і Канади через Японію.
[ред.] Культурні зв'язки
На культурному відтинку японсько-українські зв'язки виявлялися насамперед у сфері (ділянці) літератури. В Японії найбільшу увагу присвячують творчості Т. Шевченка. Вже в 1907-му надруковано японський переклад вірша «Садок вишневий». Японський поет Т. Сібуя опублікував у 1926 році збірку «Голос полів» («Нора-ні сакабу»), в якій вміщено вірші про Шевченка. Вісім поезій Т. Шевченка японською мовою у перекладі С. Комацу появилися 1959 в «Антології світової поезії» (т. 12). 1964 року вийшла у Токіо перша збірка поезій Шевченка під назвою «Як умру» («Ватакусі-ва сіндара»), у якій поміщено 26 перекладів поезій, зроблених Т. Сібуя, С. Комацу, Т. Мураї, X. Тадзава, Т. Кіносіта. Огляди творчости Т. Шевченка подав Т. Сібуя (у літературному місячнику «Сін ніхон бунгаку», 1961), а С. Комаду — огляд змісту "Кобзаря" (у «Довіднику кращих творів світової літератури», 1962). 1961 року в Японії засновано «Товариство для вивчення творчости Шевченка». З нагоди 100-річчя смерти і 150-річчя народження Шевченка відбувалися зустрічі японських і українських письменників
З ін. письм. на японську мову перекладено твори І. Франка, Лесі Українки, П. Тичини.
7 листопада 2005 року в токійських книгарнях з'явився япономовний переклад збірки сучасної української новели. Це важлива подія як для України, так і Японії, адже з української літератури в Японії, крім творів Тараса Шевченка, фактично нічого не знають. До збірки, яка стала «першою ластівкою» художньої прози сучасної України на теренах Країни сонця, що сходить, увійшли твори Юрія Винничука, Володимира Даниленка, Богдана Жолдака, Євгенії Кононенко та інших авторів. В основу японського перекладу покладено авторську антологію сучасної української новели Володимира Даниленка «Квіти в темній кімнаті», яка побачила світ ще в 1997 році у видавництві «Генеза».
З японської літератури українською мовою маємо переклади А. Лотоцького для дітей «Японські казки» (Л. 1926); пізніше з'явилася низка видань: Н. Такунага «Вулиця без сонця» (О. — X. 1932) і «Тихі гори» (1954), В. Хосої «Текстильник Кодзі» (X. — О. 1932), Т. Кобаясі «Крабо-консервна факторія» (X. 1934), Т. Такакура «Води Хаконе» (К. 1955). За редакцією А. Ковалівського зібрано низку перекладів у «Антології літератур Сходу» (X. 1961). На еміграції І. Шанковський переклав збірник двірської поезії 13 ст. «Сто поезій — сто пісень» (1966). 1933 О. Ольжич писав про відродження японського народу в поезії «Японія». Японською мовою писав опери («Тісна клітка», «Глек мудрощів») і алегоричні казки В. Єрошенко, який 1916 — 23 жив у Японії.
Українська японологія переходила різні фази. У 1920-их pp. викладали японську мову й літературу в Харківському Університеті. Там вийшов 1926 «Теоретично-практичний курс японської мови» Ф. Пущенка. 1926 у Харкові створено Всеукраїнську Наукову Асоціацію Сходознавства (ВУНАС) з філіями у Києві й Одесі, в якій японську секцію очолював Ф. Пущенко, а історію Дальнього Сходу досліджували Б. Курц й І. Тригубов. ВУНАС організувала курси сходознавства, на яких був і японський відділ. Статті про Японію появлялися у виданнях Асоціації: «Бюлетень ВУНАС» (1926-28) і в журналі «Східній Світ» (1927 — 31). 1931 у Харкові видано переклади 26 віршів із старої японської літератури в книжці «Японська лірика феодальної доби» з вступною статтею українського японіста О. Кремени «Утворення та розвиток японської лірики феодальної доби».
Поза УРСР японознавцем був С. Левинський, який у 1935 — 46 жив на Дальньому Сході (у Харбіні, Пекіні, Сайґоні) і працював у польському консулаті, написав репортаж «З японського дому» (1932). В Орієнтальному Інституті у Харбіні навчався В. Одинець, який згодом викладав історію Східної Европи в Сінкінґському (Hsinking, столиця Манджоу-Ґо) Університеті. В. Одинець з японологом А. Дібровою і за співпраці з С. Левинським видали у Харбіні «Україно-Ніппонський словник». Головним редактором цього словника був Ясудо Сабуро. Рада Української Національної Колонії у Манджу-Ґо видала 1936 у Харбіні збірник «Далекий Схід», в якому вміщено переклади з японської поезії Кавадзі Рюукоо, Кі-но-Томонорі, Оона Катомі, Іосано Акіко, а також статті «Нариси ніппонського побуту» і «Народня освіта в Ніппоні (Японії)». Після 1945 А. Ковалівський, професор історії середніх віків у Харківському Університеті, згуртував орієнталістів, серед яких був і японолог Я. Побіленький. 1961 А. Ковалівський видав у Харкові «Антологію літератур Сходу», в якій вміщено переклади поезій і оповідань з японської. У Київському Університеті працює знавець японської літератури І. Чирко. Поза межами України відомий історик Я. П. Топеха.
У сучасній Японії з 1954 при Хоккайдському Університеті в Саппоро засновано Славістичний Інститут, який видає славістичний журнал. У згаданому університеті працює україніст Сеіджі Фукуока, який навчався в Києві й знає українську мову. Іншим україністом є дослідник творчости Шевченка Каматсу Катсусукі, професор Інституту Чужих Мов у місті Кобе. У Токійському Університеті в ділянці слов'янознавства працює проф. Кімура, перекладач на японську «Слова о полку Ігореві». З 1942 існує японський переклад «Повісти минулих (временних) літ», «Київського літопису» і «Галицько-Волинського літопису» (1942, 2-ге видання 1946).
[ред.] Посилання
[ред.] Література
- Кимура С., Накамура Е. Изучение древнерусской литературы в Японии. В ТОДРЛ (Труды Отдела Древнерусской Литературы). Т. 18. М. — П. 1962;
- Екэмура Е. Шевченко в Японии. В кн.: Шевченко и мировая культура. М. 1964;
- Світ І. Українсько-японські взаємини 1903—1945. Нью-Йорк 1972;
- Рудницький Я. З подорожі довкола світу 1970—1971. Вінніпеґ 1972.