Гуцульський говір

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.

Гуцульський говір, східнокарпатський говір — один з арх. говорів галицько-буковинської групи південно-західного наріччя.

Поширений у сxiдній частині Закарпаття (Рахівський район), західній частині Чернівецької області (Вижницький, Путильський райони), південно-західних районах Івано-Франківської області (Верховинський, Коломийський, Косівський і Надвірнянський райони), у північних районах Сучавського повіту Румунії.

Гуцульський говір межує на заході з закарпатським, на півночі — з бойківським і наддністрянським, на сxоді — з покутсько-буковинським говорами, на півдні — з північнорумумськими говірками. Західну межу гуцульського говору окреслює Карпатський хребет, північно-східна збігається з давньою межею Перемишльської землі; східна — невиразна і засвідчує тісний зв’язок гуцульського говору з покутсько-буковинським говором. Ядро гуцульського говору утворюють говірки верхів’їв річок Прут, Черемош, Пугала. У складі гуцульського говору виділяється кілька зон з властивими їм ознаками, хоча у важливіших рисах він становить єдність.

Територіально цей говір накладається на етногр. район Гуцульщину, співвідносний з етнографічною групою українців — гуцулами.

[ред.] Фонетичні риси

Гуцульський говір характеризується такими фонет. рисами: 1) наголошений вокалізм може мати різні структури, найпоширеніші з них: Зображення:Gutzulski-nagolosheni.png


2) ненаголошений вокалізм має переважно структури:
Зображення:nenegolosheni-Gutzul-Givir.png


3) специфіку гуцульського говору творить реалізація окр. фонем у сильній і слабкій позиціях: у частині говірок фонема “е” реалізується у звукотипові “ ä “, близькому до е, и, а (клäн ‘клен’, сäрце ‘серце’, берäза ‘береза’); у цьому ж звукотипові “ ä “ реалізується наголошене а будь-якого походження, що стоїть після м’яких приголосних (мн’äта ‘м’ята’, лош’ä ‘лоша’, ш’и́пка ‘шапка’), а в ненаголошеній позиції “а” реалізується як “і “ (гýслінка ‘гуслянка’, вечéр’іти ‘вечеряти’, кол’іднéк ‘колядник’); на місці “и” у наголошеній і ненаголошеній позиціях виступає є (крéла ‘крила’, жéто ‘жито’, бекé ‘бики’), рідше і (вíмн’е ‘вим’я’); у префіксі ви- майже послідовно ві- (вíтратити, віповíсти); на місці етимологічного [о] в нових закритих складах, крім типової рефлексації “ і “, поширені рефлекси “и”, “ы”, “у”, “ ÿ “ (вин, вын, вун ‘він’; виз, вуз ‘віз’; мист, мÿист ‘міст’); укання відзначається перед складом з голосним високого підняття у, і (хоудíм, гуд’íўл’а, кужýх), зрідка — перед складом з голосним низького підняття (похувáти, схувáй);

4) для консонантизму характерні: збереження м’якості “р’ “ у різних позиціях (косáр’, веар’х), м’якості шиплячих та африкат (жоўч’, душ’é); диспалаталізація у ряді позицій, зокрема, кінця слова “ц’ “, “с’ “, “з’ “ (хлóпец, на вýлицу, шчос, кр’із); перехід “т’ “ в “к’ “, “д’ “ в “ґ’ “ (к’éшко ‘тяжко’, ґ’іт ‘дід’); асимілят. зміни сполук дн, тн, лн в нн, н (перéдний > перéнний, мéлник > мéнник, мéник);

5) у частині гуц. говірок відзначена тенденція до переміщення наголосу на перший склад (пи́ўниц’а, кóмар, дри́жу, нéсу), хоча в цілому гуцульському говору властивий рухомий наголос.

[ред.] Морфологічні риси

Морфологічні риси гуцульського говору: відмінкові флексії дав. і місц. в. мн. іменників -им, -их (кон’иéм, пол’иéм, на кон’иéх, на пол’иéх), які виникли внаслідок діяння фонет. закономірностей гуцульського говору; іменники -а, -ja-основ в ор. в. мають закінчення -оў, -еў (рукóў, землéў); активно функціонують форми двоїни у поєднанні з числівниками два, три, чотири (дві йéблуці, три ґ’íўці); вищий ступінь порівняння прикметників твориться, як правило, з допомогою частки май (май здорóвий, май крáшчий); відсутність епентетичного л’ у формах дієслів 1-ї ос. одн. і 3-ї ос. мн. теп. і майб. ч. (бáвйу, лóмйу, л’ýбйе); втрата кінцевого т у 3-й ос. одн. теп. ч. дієслів II дієвідміни (вони́ хóдä, си́д’и); стягнені закінчення -т у 3-й ос. одн. теп. ч. дієслів І дієвідміни (вони́ знат, співáт); форма умов. сп. може творитися поєднанням часток биех, би і форми мин. ч. (носи́ў биех, проси́елие биесмé); у майб. ч. дієслова можуть мати форми типу му хоуди́ти і хоуди́ти му, меш роби́ти і роби́ти меш, у мин. ч. — типу сме ходи́ли і ходи́ли сме; трапляється творення особових форм дієслів від формально поширених основ інфінітива (йíхати > йíхайу, йíхайе, йíхайуть, смійáиутси та ін.). До лекс. гуцулізмів належать: цинíўка ‘кварта (пити воду)’, постíў ‘леміш у плузі’, усти́гва ‘капиця ціпа’, старин’é ‘батьки’, покорéнок ‘покоління’ та ін.

Різні структурні рівні гуцульського говору відтворено в лінгв. атласах (АУМ, т. 2. К., 1988; Бернштейн С. Б. [та ін.]. Карпатский диалектологический атлас. М., 1967; Общекарпатский диалектологический атлас, в. 1. Кишинев, 1989; в. 3. Варшава, 1991; в. 4. Л., 1993; A Lexical Atlas of the Hutsul Dialects of the Ukrainian Language — Edit. J. Riger. Warsaw, 1996; частково — Дзендзелівський Й. О. Лінгвістичний атлас українських народних говорів Закарпатської області УРСР. Лексика, ч. 1 — 3. Ужгород, 1958 — 93), описах (І. Робчука, Б. Кобилянського, В. Курашкевича, Я. Янува, Я. Рігера та ін.), словниках (С. Витвицького, В. Шнайдера, В. Шухевича, В. Коржинського, О. Горбача, «Словникові гуцульських говірок» за ред. Я. Закревської). Літературно опрацьований Г. г. використано у худож. творах Г. Хоткевича («Каміна душе»), О. Манчука («Жиб’ївські новелі»); риси Г. г. відбито у творах М. Черемшини, В. Стефаника, М. Влад, С. Пушика.

[ред.] Джерело

  • Енциклопедія Укр.Мови П. Ю. Гриценко.Київ 2000.