Дисонанс (музика)
Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Дисона́нс (від лат. dissono - нестройне звучання) - співзвуччя що сприймається на слух, як негармонійне, незлитне. До дисонасів відносять великі і й малі секунди та септими, збільшені й зменшені інтервали, а також всі акорди, що включають хоча б один із цих інтервалів; умовно до дисонансів відносять і кварту стосовно баса.
З математико-акустичної точки зору дисонанс є співвзвуччям, співвідношення частот звукових коливань тонів якого є складнішим відношенням чисел, ніж консонанс. Наприклад - велика секунда, або
- велика септима.
З погляду музичної психології дисонанс порівняно з консонансом є співзвуччям більш напруженим, нестійким; у системі мажору й мінору якісне розрізнення консонансу й дисонансу досягає ступеня протилежності, контрасту й представляє велику естетичну цінність.
Зміст |
[ред.] Консонанс і дисонанс в історії музики
Співвідношення консонансу й дисонансу завжди було найважливішою проблемою музики. Піфагорійці (6-4 вв. до н.е. ) проводили аналогію між консонансом і гармонією світу, світовим порядком (космосом), протиставляючи йому дисонанс - дисгармонію, деструкцію (хаос). До консонансів ("симфоніям") вони відносили октаву, квінту й кварту, всі інші співзвуччя - до диссонансів ("діафоній"). Послідовники Піфагора розрізняли консонанс і дисонанс залежно від числових відносин тонів; послідовники Аристоксена вважали критерієм консонантності "приємність" співзвуч для слуха.
В середньовічній теорії музики для позначення консонансу й дисонансу існували терміни "конкорданс" (лат. concordantіa) і "дискорданс" (лат. dіscordantіa); на кілька сторіч пізніше терміном "конкорданція" користувався Микола Ділецький. В 13 ст. (Й. де Гарландіа, Франко Кельнський) до розряду консонансів перейшли терції (незабаром також і сексти).
До 17 століття умовою застосування дисонансу було повне його підпорядкування консонансу - правильне готування й розв'язання (перехід) у консонанс; в 17-19 століттях обов'язковим правилом було лише розв'язання дисонансу; з кінця 19 ст. і особливо в 20 ст. дисонанс все частіше застосовується самостійно - без готування й без розв'язання. Стосовно музики нововіденської школи та їх послідовників застосовують термін "емансіпація дисонансу".
В музиці 20 століття градація сонантности усвідомлюється як багатоступенева (замість двохступеневої - консонансу й дисонансу): прима й октава, квінта й кварта, терції й сексти, м'які диссонанси (м. септима, б. секунда), гострі диссонанси (б. септима, м. секунда).
[ред.] Джерела
- Велика радянська енциклопедія
- Музична енциклопедія, М., 1973—82
- Музыкальный энциклопедический словарь, Москва, "Советская энциклопедия", 1990, Ю. Н. Холопов.
[ред.] Література
- Гарбузов Н. А., О консонирующих и диссонирующих интервалах, «Музыкальное образование», 1930, № 4—5;
- Клещов С. В., К вопросу о различии диссонирующих и консонирующих созвучий, «Труды физиологических лабораторий академика И. П. Павлова», 1941, т. 10;
- Тюлин Ю. Н., Современная гармония и ее историческое происхождение, в кн.: Вопросы современной музыки, Л., 1963;
- Гельмгольц Г., Учение о слуховых ощущениях как физиологическая основа для теории музыки, пер. с нем., СПБ, 1875;
- Stumpf С., Konsonanz und Dissonanz, Lpz., 1898; Riemann Н., Zur Theorie der Konsonanz und Dissonanz, в його зб.: Präludien und Studien, Bd 3, Lpz., 1901.