Адамцевич Євген Олександрович
Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Адамцевич Євген Олександрович (1.1.1904, с. Солониця, тепер Лубенського району, Полтавської обл. - 20.11.1972, с. Холмівка тепер Бахчисарайського району Кримської обл.)
Український кобзар, віртуозний виконавець українських народних історичних пісень, автор Запорозького маршу.
Народився 1 січня 1904 р. в с. Солониця під Лубнами у родині станційного службовця. Дволітнім осліп. Деякий час навчався в Київській школі для сліпих. Потім проживав у бабусі в Ромні.
[ред.] Біографія
Грати на бандурі навчився в талановитого місцевого бандуриста Мусія Петровича Олексієнка, від якого разом зі способом гри перейняв багатий репертуар.
У 1920-ті роки Ромен залишався визначним регіональним культурним центром. Тут діяв драматичний театр, існував значний осередок кобзарів, які виступали зі сцен палаців культури, клубів.
Кобзарював з 1927 р. Виступав у складі Миргородської капели бандуристів ім. М. Кравченка та самостійно.
Пережив Адамцевич 1930-ті роки – часи фізичного винищення кобзарства (саме тоді був розстріляний як “ворог народу” видатний кобзар Іван Кучугура-Кучеренко). На схилі літ, не маючи офіційного трудового стажу, залишився без пенсії і, отже, без засобів для існування. Жив із гри та співу на роменському базарі. Але совєтські власті, як і колись царські, трактували це як жебрацтво й переслідували. Міліція не один раз проганяла Адамцевича з базару. Були випадки, що його, сліпого, міліціонери вивозили далеко від міста і полишали одного на безлюдді. Бувало, що й саджали під арешт.
Учасник Республіканської наради кобзарів та лірників 1939 р. в Києві, а в 1940 р. - Всесоюзної наради народних співців у Москві.
В 1969 р. з групою народних кобзарів успішно виступав у Київській, Івано-Франківській, Тернопільській, Львівській областях, а в 1970 р. в Москві та в 1971 р. в Санкт-Петербурзі.
Репертуар був великий: народні пісні “Ой попливи, вутко”, “Через мої ворітечка”, “Дозволь мені, мати”. Виконував танцювальні мелодії, жартівливі пісні “Ой п’є вдова, гуляє”, “Невдалий обід”, історичні пісні “Про Морозенка”, “Про Палія Семена” тощо. Тяжів він до творів переважно літературного походження: на слова Тараса Шевченка, Олександра Олеся “Сміються, плачуть солов’ї”, Якова Щоголіва “Хортиця”, Миколи Вороного “Євшан-зілля”, Павла Грабовського “Сон”...
Із постанням Об’єднання співців-кобзарів матеріальне становище його дещо поліпшилося. Оплачувалися виступи на організованих музично-хоровим товариством концертах. Відбулася концертна поїздка до Москви взимку 1970 року, де Адамцевич виступав разом з іншими кобзарями в різних установах, зокрема і в інституті світової літератури.
Із настанням у 1972 р. нової хвилі репресій і утисків української культури поволі згортало свою діяльність і кобзарське об’єднання. Хворий Адамцевич із дружиною переїхав до дочки в с. Холмівку Бахчисарайського району в Криму. Тут він і помер 28 листопада 1972 р. на 68 році життя.
Євгену Адамцевичу належить почесне місце в історії українського кобзарства.
[Стаття про Євгена Адамцевича]
[ПРО МОГО БАТЬКА, БАНДУРИСТА УКРАЇНИ. Тетяна БОБРИКОВА]
[ред.] Бандура
Бандура Є. Адамцевичя знаходиться в музеї Театрального мистецтва в Печерській Лаврі. 145. Бандура, на якiй вiрогiдно грав Є. Адамцевич. ХIХ ст. Корпус довбаний, гриф має накладку, що закiнчується на корпусi витiєватим візерунком, головка грифа плоска, з нахилом вбiк, корпус має упор для лiвої руки. Довж. 90. №3223.
![]() |
Це незавершена стаття про персоналії. Ви можете допомогти проекту, виправивши або дописавши її. |