Автономна і гетерономна етика
Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Автоно́мна і гетероно́мна е́тика (від грец. грец. αυτόνομος —незалежний і έτερος — інший) — буржуазні етичні теорії.
Автономна етика моральні принципи виводить із законів, які нібито внутрішньо притаманні моралі; гетерономна етика, навпаки, формулює свої принципи, виходячи з начал, що є зовн. щодо моралі.
Різновидами гетерономної етики вважають
- гедонізм, який обґрунтовує моральні вимоги прагненням одержати насолоду й уникнути страждань;
- евдемонізм, де за основу моральної поведінки людини приймають її прагнення до щастя;
- утилітаризм, який джерело моралі вбачає у принципі корисності, та ін.
Вперше поняття «гетерономна етика» застосував І. Кант для позначення етичного вчення франц. матеріалістів 18 ст., які обґрунтовували мораль, виходячи з «природи людини». На противагу цим теоріям Кант висунув принципи автономної етики, сформульовані у його праці «Критика критичного розуму»,— автономність індивідуальної волі та «обов'язок заради обов'язку». Пізніше ці кантівські ідеї по-різному розвивали різні школи бурж. стики, зокрема неокантіантство, інтуїтивізм та ін. Кант доводив, що вчинок є моральним лише тоді, коли він не залежить від «чужих» йому прагнень — бажання зробити добро іншим, особистого інтересу, естолюбства тощо, а продиктовані винятково «повагою до морального закону».
Моральніш закон, за Кантом,— вічний і незмінний, не пов'язаний з потребами людей, ні законами суспільного розвитку (див. Категоричний імператив).
[ред.] Критики
Марксистсько-ленінська етика не визнає поділу етики на автономну і гетерономну, оскільки в основі його лежить ідеалістнч. ідея автономності моралі, ігнорування того факту, що моральні принципи зумовлені соціально-історичною необхідністю.
[ред.] Література
- Філософський словник