Контрапункт

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.

Контрапу́нкт, (від лат. punctum contra punctum - крапка проти крапки, тобто онта проти ноти) — одночасного поєднання декількох мелодичних ліній. В історії музики термін «контрапункт» додається в спеціальному сенсі до стилю, що виник в 14 столітті і прийшов на зміну т.зв. дисканту 13 століття. У ширшому і загальноприйнятому значенні термін контрапункт уживається в характеристиці музики всіх подальших епох. Термін «поліфонія» багато в чому синонімічний терміну «контрапункт», їм теж часто характеризуються музичні твори, написані із застосуванням контрапункту.

Перший розквіт контрапунктичного стилю доводиться на 16 століття. Вершиною його вважаються хорові твори Палестрини (бл. 1525–1594), хоч і у Палестрини і навіть раніше можна угледіти (приймаючи в уваги т.зв. ноти, що проходять) елементи гармонічного письма. При компонуванні в контрапунктичному стилі перед композитором постає проблема поєднання окремих голосів (вокальних або інструментальних партій) так, щоб вони контрастували один одному ритмічно і щоб кожна з них мала при цьому свою мелодичну зовнішність. Таким чином, якщо кожен голос цікавий мелодично, жоден з них не може бути домінуючим, – на відміну від «виконуючого» соло голосу в гомофонном стилі.

Хоча мистецтво Палестрини в творі контрапунктичних творів для хору без супроводу залишилося неперевершеним, майстерність контрапункту досягла другої вершини в інструментальних і хорових творах Й.С.Баха. Контрапункт Баха спирається на розвиненішу гармонійну систему і відрізняється більшою свободою мелодичних ліній. У Баха гармонійний остов контрапункту особливо помітний в партії «фігурованого баса» (basso continuo), що виконувалася на органі або на клавірі.

[ред.] Контрапункт в 20 столітті

П.Хіндеміт дійшов висновку, що контрапункт в попередні три з половиною сторіччя виявився дуже тісно пов'язаним з гармонічною основою, що перешкоджало розвитку, індивідуалізації окремих голосів. «Лінеарний контрапункт» Хиндеміта в певному значенні є поверненням до допалестринівського стилю, хоча в плані вживання дисонансів цей стиль цілком сучасний. На думку Хиндеміта, дисонантне, конфліктне співвідношення партій примушує слухача сприймати їх як самостійні лінії – на відміну від контрапункту, що спирається на традиційну гармонію. Цій теорії, однак, протирічить той факт, що, відмовляючись від традиційної гармонії, композитор будує свій стиль не на довільно вибраних інтервальних співвідношеннях, а на власній системі діссонантної гармонії. Відтак, слухацьке сприйняття все одно виявляється прив'язаним до гармонійної основи.

[ред.] Види контрапункту

Вчення про контрапункт є важливою гілкою теорії музики. При навчанні цьому мистецтву виділяються окремі види контрапункту. По класифікації І.Й.Фукса (1660–1741), труднощі композиції і поєднання незалежних мелодичних ліній долаються на п'яти етапах.

  • Перший – «нота проти ноти» (лат. punctum contra punctum): тут ритм «доданого голосу» (протиставлення) ідентичний ритму основного голосу (cantus firmus).
  • Другий етап полягає в творі двох нот протівосложенія на одну ноту кантуса;

  • Третій етап – в творі чотирьох нот на одну ноту кантуса.

  • На четвертому етапі вводяться синкопи (звичайно це затримання);

  • На п'ятому етапі твір стає вільнішим.

У т.зв. строгому контрапункті спроба складати по нормах 16 століття часто поєднується з вживанням старих церковних ладів. Вільний контрапунктичний лист ґрунтується скорішим на закономірностях мажоро-мінору, ніж на ладах, і на відміну від строгого контрапункту тут присутні модуляції, розвинена гармонійна основа і більш дисонуючі ноти, що проходять.

[ред.] Джерела