Віолончель

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.

Віолончель
Віолончель

Віолонче́ль — струнний смичковий музичний інструмент, родини скрипкових, басо-тенорового регістру.

Слово походить від італійського violoncello, зменшувальне від violone - контрабас. Загальна довжина віолончелі 1550-1560 мм, довжина корпуса 760 мм, 4 струни настроєні по чистих квінтах - С, G, d, a.

Широко розповсюджена як сольний, ансамблевий та оркестровий інструмент. Віолончель з'явилась у першій половині XVI століття зі смичкових інструментів народного походження. До кінця XVIII століття витіснила гамбу. Класичні зразки віолончелі створили італійські майстри XVII-XVIII ст. А. Аматі, Дж. Ґварнері, Д. Монтальяна та А. Страдіварі.

Діапазон - від С до a2 і вище. Ноти для віолончелі пишуться в басовому, теноровому та скрипковому (в верхньому регістрі) ключах. В партитурі для симфонічного оркестру партії віолончелей пишуться між партіями альтів та контрабасів.

Commons
ВікіСховище має мультимедіа-дані до теми