Вільгельм Ґустлофф (корабель)

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.

Ця сторінка захищена. Її можуть редагувати тільки зареєстровані користувачі.
"Вільгельм Ґустлофф"
Wilhelm Gustloff
Основна інформація
Тип Пасажирський лайнер
Під прапором Нацистської Німеччини
Порт приписки Гамбург (Німеччина)
Приналежність "Сила через радість" — KdF
Будівництво Блом & Фосс, Гамбург
Спущений на воду 5 травня 1937 р.
Кінець служби Потоплення 30 січня 1945 р.
Параметри
Тоннажність 25,484 т.
Довжина 208.5 м.
Ширина 23.5 м.
Висота від кілю до щогли 56 м.
Технічні дані
Двигуни Чотири 8-циліндрових дизельних двигуна системи MAN
Гвинти 2 пари чотирьохлопатевих гвинтів
Потужність 9,500 кін.сил
Швидкість 15.5 вузлів (29 км/г)
Екіпаж 417
Кількість пасажирів 1,463

"Ві́льгельм Ґу́стлофф" (нім. Wilhelm Gustloff) — пасажирське судно, побудоване на верфі «Блом & Фосс» в Гамбурзі для німецького державного туристичного об'єднання «Сила через радість» (нім. Kraft durch Freude - KdF). Корабель був спущений на воду 5 травня 1937 р. В ніч на 30 січня 1945 року під час евакуації мирного населення східної Пруссії в Балтійському морі судно атакувала радянська субмарина. Від трьох торпед, які влучили в нього, «Вільгельм Ґустлофф» затонув, що коштувало життя близько 9 000 людей. Майже половина з них діти. Ця трагедія за кількістю загиблих вважається найгіршою в історії мореплавства.

Зміст

Передісторія

З приходом до влади в 1933 р. Націонал-соціалістична робітнича партія Німеччини на чолі з Адольфом Гітлером мала на меті широку систему соціального забезпечення і послуг, що дало б їм змогу збільшити соціальну базу підтримки політики нацистів серед населення Німеччини. Вже в середині 30-х років за рівнем послуг і пільг, які йому пропонувалися, пересічний німецький робітник вигідно відрізнявся від робітників в інших країнах Європи. Для поширення впливу ідей націонал-соціалізму і організації дозвілля робітничого класу були створені такі організації, як «Сила через радість» (нім. Kraft durch Freude — KdF), що входила до Німецького Робітничого Фронту (DAF). Головною ціллю цієї організації була система відпочинку та подорожей для німецьких робітників. Для втілення цієї мети, крім усього іншого, було збудовано цілу флотилію пасажирських кораблів для надання дешевих і доступних подорожей та круїзів. Флагманом цього флоту мав стати новий комфортабельний корабель, який автори проекту хотіли назвати ім'ям нацистського лідера — «Адольф Гітлер». [1]

Вбивство Вільгельма Ґустлоффа

Можливо, цей лайнер і залишився б в історії під ім'ям «Адольф Гітлер», якби не вбивство нікому до цього часу не відомого швейцарського нацистського активіста Вільгельма Ґустлоффа. Ґустлофф був вбитий в Давосі 4 лютого 1936 р. єврейським студентом Давидом Франкфуртером. Ця історія набула скандального розголосу, особливо в Німеччині, з огляду на національність вбивці. Випадок вбивства німця, та ще лідера націонал-соціалістів Швейцарії ідеально вписувався в нацистські теорії змови світового єврейства проти німецького народу. З хворобливого, закордонного лідера нацистів Вільгельм Ґустлофф завдяки цьому вбивству перетворився на «символ страждання» (т. зв. Blutzeuge). Він був не тільки похований з державними почестями, але на його честь по всій Німеччині прокотилися численні мітинги вшанування його пам'яті, які майстерно експлуатувала нацистська пропаганда.

Отже коли в 1937 році круїзний лайнер, замовлений на верфі «Блом & Фосс», вже був готовий для спуску на воду, нацисти вирішили скористатися цією нагодою, аби увіковічити таким чином «героя нацистської справи і страждальця за німецький народ». За ініціативи Гітлера новий корабель було вирішено назвати «Вільгельм Ґустлофф». На урочистий спуск на воду 5 травня 1937 року, окрім основних лідерів нацистського режиму, також прибула і вдова Ґустлоффа, яка на церемонії за традицією на щастя розбила пляшку шампанського об корму корабля. [2]

Характеристики

Зображення:WglaunchMTL small.jpg
Урочистий спуск на воду 5 травня 1937 р.

Насправді, з технологічної точки зору «Вільгельм Ґустлофф» не був винятковим кораблем, його двигуни були середньої потужності і він не був побудований для швидких подорожей, а радше для повільних, приємних круїзів. Та з точки зору зручностей, обладнання та пристосувань для відпочинку цей корабель дійсно був одним з найкращих в світі. На відміну від інших суден такого класу, «Ґустлофф», на підтвердження «безкласового характеру» нацистського режиму, мав каюти однакового розміру і однакової відмінної зручності для всіх пасажирів. Корабель мав десять палуб. Однією з новітніх технологій, застосованих на ньому, була концепція відкритої палуби з каютами, що мали прямий вихід на променад і ясний огляд краєвидів. Лайнер був розрахований на 1 500 чоловік. До їхніх послуг були шикарно оздоблений басейн, зимовий сад, великі просторі зали, музичні салони, декілька барів тощо. [1]

Окрім суто технічних нововведень і якомога кращих пристосувань для незабутньої подорожі «Вільгельм Ґустлофф», вартістю в 25 млн. марок, являв собою своєрідний символ та пропагандистський засіб нацистського режиму Німеччини. За словами Роберта Лея, голови Робітничого Фронту (DAF) ці кораблі мали:

"надати можливість, по волі фюрера, слюсарям Баварії, листоношам Кельна, домогосподаркам Бремена принаймні раз на рік здійснити доступну за ціною морську подорож на Мадейру, по узбережжю Середземного моря, до берегів Норвегії і Африки".

Для громадян Німеччини подорож на «Ґустлоффі» мала бути не тільки незабутньою, але і доступною по ціні, незважаючи на соціальне становище. Наприклад, п'ятиденний круїз по узбережжю Італії коштував лише 150 рейхсмарок, тоді як середній місячний заробіток пересічного німця дорівнював 150—250 райхсмарок. Для порівняння, вартість квитка на цьому кораблі була лише третиною від вартості таких круїзів в Європі, де ними могли скористатися тільки представники заможних верств населення та знаті. Таким чином, «Вільгельм Ґустлофф» своїми зручностями, рівнем комфорту та доступністю не тільки закріплював прихильність німецького народу до нацистського режиму, але й також демонстрував всьому світові переваги націонал-соціалізму. [2]

Флагман круїзного флоту

Вигляд інтер'єру корабля.
Вигляд інтер'єру корабля.

Минуло ще 10 місяців після урочистого спуску на воду, перш ніж «Вільгельм Ґустлофф» пройшов морські випробування в травні 1938 року. За цей час було закінчено оздоблення і облаштування інтер'єру корабля. Як вираз вдячності будівельників судна взяли на дводенний круїз по Північному морю, що кваліфікувався як випробування. Офіційний перший круїз відбувся 24 травня 1938 року і майже дві третини його пасажирів були громадянами Австрії, яку Гітлер вже мав на меті приєднати до Німеччини. Таким чином, незабутня подорож мала на меті приголомшити рівнем сервісу та зручностей австрійців — учасників круїзу та переконати інших в перевагах союзу з Німеччиною. Круїз став справжнім тріумфом, свідченням досягнень нового режиму Німеччини; світова преса в захопленні описувала враження учасників круїзу і надзвичайні розкоші на борту корабля. Навіть сам Гітлер завітав до корабля, який символізував все найкраще в країні під час його керівництва. Коли ж ажіотаж навколо цього «досягнення» гітлерівського режиму дещо вщух, корабель почав виконувати завдання, заради якого він був побудований — надавати доступні, комфортабельні круїзи робітникам Німеччини.

Засіб пропаганди

Хоча «Вільгельм Ґустлофф» пропонував дійсно незабутні та дешеві подорожі та круїзи, в історії він також залишився як яскравий засіб пропаганди нацистського режиму. Перша незапланована нагода сталася під час врятування моряків англійського судна «Пеґуей» що тонув 2 квітня 1938 р. в Північному морі. Відвага та рішучість капітана, який облишив процесію з трьох кораблів, аби спасти англійців була відзначена не тільки світовою пресою, але й англійським урядом — капітана було нагороджено, а на судні пізніше встановили пам'ятну дошку. Отже, коли 10 квітня «Ґустлоффа» використовують як плавучу виборчу ділянку для німців та австрійців Великобританії в плебісциті про приєднання Австрії, про нього вже прихильно писала не тільки британська, але й світова преса. Під час плебісциту майже 2 000 громадян обох країн та велика кількість кореспондентів відпливли в нейтральні води поблизу узбережжя Великобританії, щоб взяти участь у плебісциті, в якому тільки чотири особи утрималося. Західна, і навіть британська комуністична преса була в захваті від корабля та досягнень Німеччини. Хоча плебісцит і був фарсом з огляду на його непотрібність і одноосібне вирішення питання з боку Гітлера шляхом аншлюсу, участь такого досконалого корабля в плебісциті символізувала те нове, що нацистський режим запроваджував в Німеччині. [2]

Круїзи та перевезення військ

Учасники одного з перших круїзів в 1938 р. Представники всіх верств населення мали нагоду взяти участь у круїзі.
Учасники одного з перших круїзів в 1938 р. Представники всіх верств населення мали нагоду взяти участь у круїзі.

Як флагман круїзного флоту «Вільгельм Ґустлофф» провів в морі всього півтора роки і здійснив 50 круїзів в межах програми «Сила через радість» (KdF). На його борту побували близько 65 000 відпочиваючих. Звичайно в теплий сезон корабель пропонував подорожі по Північному морю, узбережжю Німеччини, норвезьких фіордах. Взимку корабель ходив в круїзи по Середземному морю, узбережжю Італії, Іспанії та Португалії. Для багатьох, незважаючи на такі незначні незручності, як заборону виходити на берег в країнах, які не були схильні до нацистського режиму, ці круїзи залишилися незабутніми і найкращими з років нацистського панування в Німеччині. Багато пересічних німців скористалися послугами програми «Сила через радість» і були щиро вдячні новому режимові за надання можливостей відпочинку незрівнянних з іншими країнами Європи.

Незважаючи на ці досягнення, «Вільгельм Ґустлофф» залишався кораблем в державній власності, і як такий приймав участь у всіх заходах і діяльності уряду Німеччини. Так 20 травня 1939 року «Вільгельм Ґустлофф» вперше перевозив війська — цього разу це німецькі добровольці та вояки легіону «Кондор», які приймали участь в громадянській війні в Іспанії на боці Франко. Прибуття корабля в Гамбург з «героями війни» на борту отримало великий розголос по всій Німеччині і в порту влаштували спеціальну церемонію зустрічі з участю лідерів нацистського режиму.

Військова служба

Останній круїз корабля відбувся 25 серпня 1939 року. Несподівано під час запланованого рейсу в середині Північного моря капітан отримав закодований наказ терміново повернутися в порт. Час круїзів скінчився — менш ніж через тиждень Німеччина напала на Польщу і почалася Друга світова Війна.

Військовий шпиталь

"Вільгельм Ґустлофф" в 1940 р. як корабель-шпиталь.
"Вільгельм Ґустлофф" в 1940 р. як корабель-шпиталь.

З початком війни майже всі кораблі KdF опинилися на військовій службі. «Вільгельм Ґустлофф» був переобладнаний на шпиталь і приписаний до ВМС Німеччини, де він офіційно отримав статус корабля-шпиталю (нім. Lazarettschiff). Корабель було перефарбовано на білий колір і позначено червоними хрестами, що мало захистити його від нападу згідно Гаазької конвенції. Перші пацієнти почали прибувати на борт вже під час війни проти Польщі в жовтні 1939 року. Навіть в таких умовах режим Німеччини використовував корабель як засіб пропаганди — щоб показати «гуманність» нацистського керівництва, більшість з перших пацієнтів на борту корабля були поранені полонені поляки. З часом, коли німецькі втрати стали теж відчутними, корабель відрядили в порт Ґоттенгаффен (Ґдиня), де він бере на борт ще більше поранених, а також евакуйованих німців (фольксдойче) зі східної Польщі, яка була віддана СРСР. [1]

З поширенням війни на більшу частину Європи «Вільгельм Ґустлофф» спочатку приймав поранених під час захоплення Норвегії влітку 1940 року, а потім готувався до транспортування військ в разі вторгнення до Великобританії. Однак в зв'язку з провалом німецьких намагань підкорити її ці плани не були здійснені і, разом з переорієнтацією німецької уваги на схід, корабель відправили в Данциґ, де останні 414 поранених доліковувалися, а «Вільгельм Ґустлофф» чекав на подальшу службу. Однак служба корабля як військового шпиталю закінчилася — за рішенням керівництва ВМС його приписали до школи підводників в м. Ґоттенгаффен (Ґдиня). Корабель знову перефарбували в сірий камуфляжний колір і він втратив захист Гаазької конвенції, яку мав раніше.

Плавуча казарма ВМС

Перетворившись з корабля на плавучу казарму для школи підводників, «Вільгельм Ґустлофф» провів в такому стані більшість свого короткого життя — майже чотири роки. Школа підводників готувала кадри для німецької підводної війни прискореними темпами і чим довше тривала війна, тим більше кадрів пройшло через школу, тим коротшим ставав термін навчання і молодшим — вік курсантів. Шанс вижити в підводній війні, яку Німеччина почала програвати, для курсантів був 1 з 10. Це, однак, не вплинуло на «Вільгельм Ґустлофф», оскільки корабель довгий час знаходився далеко від лінії фронту. З наближенням кінця війни ситуація почала змінюватися не на користь Німеччини — багато міст потерпали від нальотів союзної авіації. 9 жовтня 1943 р. Ґоттенгаффен (Гдиня), де був пришвартований корабель, був підданий бомбардуванню, в результаті якого було потоплене інше судно колишнього KdF, а сам «Вільгельм Ґустлофф» зазнав пошкоджень. У другій половині 1944 р. навіть це не здавалося найгіршим — фронт підійшов зовсім близько до Східної Пруссії.

Евакуація мирного населення та потоплення

Паніка та евакуація населення

Радянський плакат 1942 р.
Радянський плакат 1942 р.

Німці Східної Пруссії мали певні причини побоюватися помсти з боку Радянської Армії — великі руйнування та вбивства мирного населення на окупованих територіях Радянського Союзу були відомі багатьом. До того ж радянська пропаганда також майстерно використовувала відомості про звірства німців для зміцнення бойового духу радянських воїнів і іноді вдавалася до дещо контроверсійного насаджування ненависті до німців. Так, навіть сталінське керівництво було вимушено згодом розкритикувати статтю радянського письменника Іллі Еренбурга «Вбий!», в якій він закликав до вбивства німців. В додаток до цієї статті ще вийшов і плакат «Тато, вбий німця», який також закликав до помсти. [3]

В жовтні 1944 р. перші загони Радянської Армії вже були на території Східної Пруссії. Першим німецьким містом, захопленим радянськими військами, було м. Неммерсдорф (сучасне м. Маяковськ, Калінінградської обл. РФ). Через декілька днів німцям вдалося на деякий час відбити місто і нацистська пропаганда почала широко публікувати фотографії вбитих дітей та жінок, висвітлювати випадки масових зґвалтувань — провина за це покладалася на воїнів Радянської Армії. Поширенням такої пропаганди німцям вдалося збільшити кількість добровольців в ополчення Фольксштурм (нім. Volkssturm), але це також призвело до паніки серед мирного населення з наближенням фронту і мільйони людей перетворилися на біженців. [4]

На початок 1945 року вже значна кількість людей панічно тікала від наступаючої Червоної Армії. Багато з них прямували до портів на узбережжі Балтійського моря. Для евакуації величезної кількості біженців за ініціативи німецького адмірала Карла Деніца була започаткована спеціальна операція «Ганнібал», яка ввійшла в історію як найбільша морська евакуація населення в світі. Під час цієї операції майже 2 млн. мирного населення було евакуйовано до Німеччини на різних типах кораблів — від великих суден, як «Вільгельм Ґустлофф», до суховантажних і буксирів.

Перебіг подій

Евакуація біженців.
Евакуація біженців.

Таким чином, в рамках операції «Ганнібал» 22 січня 1945 р. «Вільгельм Ґустлофф» почав приймати на борт біженців. Спочатку людей розміщували за спеціальними перепустками — в першу чергу кілька десятків офіцерів-підводників, кілька сот жінок з флотського допоміжного дивізіону та майже тисяча поранених солдатів. Пізніше, коли в порту зібралися десятки тисяч людей і ситуація ускладнилася, почали впускати всіх, надаючи перевагу жінкам і дітям. Оскільки запроектована кількість місць була всього на 1 500 чоловік, біженців почали розміщувати на палубах, в переходах; військових жінок розмістили навіть в порожньому басейні. На останніх етапах евакуації паніка посилилася настільки, що деякі жінки в порту у відчаї почали віддавати своїх дітей тим, кому вдалося піднятися на борт, в надії хоча б таким чином їх врятувати. Під кінець, 30 січня 1945 р., офіцери корабля вже перестали рахувати біженців, кількість яких сягнула за 10 000.[1]

(За деякими німецькими оцінками на борту повинно було знаходитись 10 400 пасажирів, з яких близько 8 800 цивільних осіб, в тому числі дітей, та коло 1 500 військовослужбовців). [Джерело?]

Коли о 12:30 «Вільгельм Ґустлофф» в супроводі двох кораблів охорони нарешті відшвартувався, на капітанському містку виникли суперечки між чотирма капітанами судна. В допомогу капітану Петерсону, якого нещодавно відкликали з пенсії, прикріпили ще трьох молодих капітанів і між ними не було згоди щодо того, яким чином вести корабель і які запобіжні заходи впроваджувати щодо підводних човнів та авіації союзників. Всупереч рекомендаціям йти зигзагом, щоб ускладнити атаку субмарин, було вирішено йти прямим курсом зі швидкістю в 12 вузлів, оскільки коридор в мінних полях не був досить широким і капітани сподівалися таким чином швидше відплисти в безпечні води. До того ж, один з кораблів через технічні проблеми вимушений був повернутися в порт і залишився тільки один торпедоносець охорони «Льове» (Löwe). О 6 годині вечора надійшло повідомлення про конвой тральщиків, який нібито йшов назустріч, і коли вже посутеніло, знову помилково було наказано ввімкнути бортові вогні, аби запобігти зіткненню. Насправді ж ніяких тральщиків не було і обставини появи цієї радіограми так і залишилися нез'ясованими по цей час. [2]

Потоплення

Коли ж командир радянського підводного човна С-13 Олександр Марінеско побачив всупереч всім нормам військової практики яскраво освітлений «Вільгельм Ґустлофф», то дуже здивувався і протягом двох годин слідував за кораблем. Навіть тут доля підвела «Ґустлофф», оскільки звичайно субмарини були нездатні наздогнати надводні кораблі, але капітан Петерсон йшов навіть повільніше від запроектованої швидкості з огляду на значне переповнення пасажирами і невпевненість щодо стану корабля після кількарічної бездіяльності та ремонту після бомбардування. О 19:30, так і не дочекавшись тральщиків, Петерсон дав команду згасити вогні, але вже було пізно — Марінеско почав розробляти план атаки.

Близько дев'ятої години С-13 зайшов з боку берега, де його менш за все могли очікувати і на відстані близько 1 000 м о 21:04 випустив першу торпеду з написом «За Батьківщину», а потім ще дві — «За радянський народ» та «За Ленінград». Четверта, вже озброєна торпеда «За Сталіна» застрягла в торпедному апараті і ледве не вибухнула, але її вдалося знешкодити, зачинити люки апаратів та зануритися.

О 21:16 перша торпеда влучила в ніс корабля, дещо пізніше інша підірвала порожній басейн, де знаходилися жінки флотського батальйону допомоги, а остання вдарила в моторне відділення. Першою думкою пасажирів було, що вони наскочили на міну, але капітан Петерсон знав, що це була субмарина і його першими словами було: Das war's (От і все). Ті пасажири, що не загинули від трьох вибухів та не потонули в каютах нижчих палуб, почали в паніці бігти до рятувальних шлюпок. В цей момент виявилось, що зачинивши, згідно інструкції з капітанського містка, водонепроникні відсіки в нижчих палубах, капітан ненароком заблокував хорватську обслугу, яка мала опікуватись спуском шлюпок та евакуацією пасажирів. Тож не тільки в паніці та тисняві загинуло багато дітей та жінок, а навіть і ті, хто вибрався на верхню палубу. Вони не могли спустити рятувальні шлюпки, тому що не знали як, до того ж багато човнів примерзло кригою до палуби, а корабель вже почав давати сильний крен. Загальними зусиллями команди і пасажирів деякі шлюпки вдалося спустити на воду, та все ж в крижаній воді опинилося багато людей. Від сильного нахилу корабля на бік з палуби відірвалася зенітна установка та розчавила одну з шлюпок, вже повну людей. Через годину і 10 хвилин після атаки «Вільгельм Ґустлофф» повністю занурився в морську глибину.[5]

Примітно, що усього через два тижні, 9 лютого 1945, підводний човен С-13 під керівництвом Олександра Маринеско потопив ще один великий німецький корабель «Генерал фон Штойбен», у результаті чого загинуло близько 3700 чол.

Рятування вцілілих

Єдиний корабель охорони «Льове» першим прибув на місце трагедії і почав спасіння вцілілих пасажирів. Оскільки в січні температура вже була −18 °C, лишалося всього кілька хвилин до того, як наступало незворотне переохолодження організму. Незважаючи на це, йому вдалося врятувати 472 пасажирів з шлюпок та моря. На поміч також підійшли кораблі охорони іншого крейсера «Адмірал Гіппер», який теж, окрім команди, ще мав на борту близько 1 500 біженців. З-за побоювання атаки субмарин він не зупинився і продовжував тікати в безпечні води. Іншим кораблям вдалося врятувати ще 179 чоловік. Трохи більше, ніж через годину інші кораблі, що прийшли на допомогу, змогли виловити тільки мертві тіла з крижаної води. Пізніше малий патрульний корабель, що прибув на місце трагедії, несподівано знайшов через сім годин після потоплення корабля серед сотень мертвих тіл непомічену шлюпку і в ній живе немовля, загорнене в ковдри, — останнього врятованого пасажира «Вільгельма Ґустлоффа». [1]

Наслідки

Військовий злочин?

Звинувачення такого типу лунають деколи ще й зараз в деяких німецьких ЗМІ, однак переважна більшість спеціалістів, в тому числі німецьких, одностайні у своєму висновку — потоплення «Вільгельма Ґустлоффа» з точки зору військового права було законним. Для такого висновку існувало декілька причин:

  • Незважаючи на присутність поранених на борту, судно не мало офіційного статусу шпиталю і не мало відповідних позначень у вигляді червоних хрестів.
  • Серед багатьох пасажирів був також і військовий персонал, який не мав захисту згідно Гаазької Конвенції.
  • На борту корабля була зброя у вигляді зенітних установок, що порушувало його нейтральність.
  • Зона Балтійського моря була легітимною зоною військових дій, як для Німеччини, так і для Радянського Союзу.

Реакція на трагедію

Реакція на потоплення «Вільгельма Ґустлоффа» на момент трагедії була дещо стриманою. Німці не розголошували масштаби втрат, аби не пригнічувати і не підривати моральний стан населення ще сильніше. Однак по закінченню війни в свідомості багатьох німців одночасне вбивство стількох мирних людей і особливо тисяч дітей на борту «Вільгельма Ґустлоффа» залишилося раною, яку не загоїв навіть час. Разом з бомбардуванням Дрездену ця трагедія залишається однією з найгірших наслідків Другої світової Війни для німецького народу. З чотирьох капітанів, які врятувалися після загибелі корабля, наймолодший — Колер, не витримавши почуття провини за трагедію «Вільгельма Ґустлоффа», невдовзі після війни покінчив життя самогубством.

В радянських джерелах ця подія отримала назву «Атаки століття» — Олександр Марінеско, що був звільнений за пияцтво з флоту та пройшов навіть Гулаг, перед самим розпадом СРСР посмертно отримав звання Героя Радянського Союзу. Йому спорудили пам'ятники в Калінінграді, в Кронштадті, та в Петербурзі, і він вважається радянським підводником №1. Зараз в російському суспільстві події, пов'язані з потопленням «Вільгельма Ґустлоффа», починають висвітлюватися без колишніх ідеологічних упереджень. В 1991 р. однин з вцілілих пасажирів корабля Хайнц Шен, який зробив багато досліджень з історії «Вільгельма Густлоффа», зустрівся з колишнім торпедистом С-13 Володимиром Курочкіним. За зізнанням ветерана, дізнавшись про справжні події на борту потонулого корабля, йому ще довго снилися гинучі жінки і діти в крижаній воді Балтійського моря. «Погана це справа — війна. Один у одного стріляти, жінок і дітей вбивати — що може бути гірше. Навчитися б всім людям жити без пролиття крові...», — сказав на прощання Шену радянський ветеран. [6]

Дослідження уламків корабля

На відміну від тривалих пошуків "Титаніка", знайти «Вільгельма Ґустлоффа» було зовсім легко. Його координати на момент потоплення (55°07′00″N, 17°41′00″E) виявилися напрочуд точними; до того ж корабель знаходився на порівняно невеликій глибині — лише 45 метрів. Після війни радянські спеціалісти відвідували залишки корабля — існує версія, що вони шукали серед уламків відому Бурштинову кімнату. Під час цих відвідин середня частина потонулого корабля була підірвана і залишилася тільки корма та ніс. За повоєнні роки деякі речі з корабля опинилися в приватних колекціях як сувеніри. Уряд Польщі законодавчо проголосив це місце братською могилою і заборонив відвідування залишків приватними особами. Виключення було зроблене для дослідників, найбільш відомиим серед котрих є Майк Борінґ, який в 2003 р. відвідав уламки корабля і зняв документальний фільм про свою експедицію. [7]

«Вільгельм Ґустлофф» в літературі та кіно

За мотивами цієї трагедії в 1959 році був знятий фільм «Ніч впала на Ґотенгафен» (Nacht fiel über Gotenhafen) і вийшло декілька книжок. Найбільш відома з них — «Траєкторія крабу» (Im Krebsgang) — була написана нобелівським лауреатом Ґюнтером Ґрассом і отримала схвальну реакцію критиків.

Примітки

  1. а б в г д Історія «Вільгельма Ґустлоффа». Wilhelmgustloff.com[1]
  2. а б в г Володимир Слуцкін. Вільгельм Густлофф, людина і теплохід. Журнал Вестник. Номер 10(321) 14 травня 2003 р. [2]
  3. Ілля Еренбург. Убей! «Красная звезда», 24 липня 1942 р. (№173 [5236]) [3]
  4. Матеріал взятий з англійської Вікіпедії. en:Nemmersdorf massacre Серед істориків ще й досі не існує одностайної думки щодо винуватців масового знищення мирного населення та випадків зґвалтування.
  5. Irwin J. Kappes. Wilhelm Gustloff — The Greatest Marine Disaster in History …and why you probably never heard of it. Military history on line. [4]
  6. Андрей Евдокимов. Александр Маринеско: атака века. Газета «Новый Петербургъ» n 6 (717), 17.02.2005 г. [5]
  7. Фотогалерея з експедиції до місця уламків «Вільгельма Ґустлоффа»

Джерела

  • Heinz Schön, Die Gustloff Katastrophe. Motorbuch Verlag Stuttgart. 1994. ISBN 3613010275
  • Irwin J. Kappes. Wilhelm Gustloff — The Greatest Marine Disaster in History …and why you probably never heard of it.
  • Володимир Слуцкін. Вільгельм Густлофф, людина і теплохід. Журнал Вестнік. Номер 10(321) 14 травня 2003 р
  • Андрей Евдокимов. Александр Маринеско: атака века. Газета «Новый Петербургъ» n 6 (717), 17.02.2005 г.

Посилання