Жук Михайло Іванович
Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Миха́йло Іва́нович Жу́к (1883 — †1964) — поет, графік, маляр; станковий живопис, книжкова графіка, кераміка; графічні портрети укр. літераторів та митців (М. Коцюбинського, В. Чумака, Г. Нарбута); оповідання, вірші, казки, критичні статті.
[ред.] Біографія
Народився М.І.Жук у містечку Каховка на Херсонщині в сім’ї робітника-маляра. Йому рано довелося розпочати трудове життя. З восьми років працював на сезонних роботах на Дніпрі: здирав кору з колод на плотах.
У пам’яті хлопчика закарбувалися спогади 115-річного прадіда, який носив оселедець, знав багато цікавих історій з минувшини і дотепно їх переповідав. Від нього, мабуть, і передалася ця здібність майбутньому поетові та художнику, котрий ще в дитинстві почав складати вірші, частівки та бувальщини. У 9-річному віці Михайла віддали "у науку" до місцевого майстра Меліхова, де він фарбував паркани, підмальовував вивіски та образи, викреслював паркети на підлогах.
Справжнє ж професійне навчання почалося в Києві у рисувальній школі М.Мурашка (1896—1899). Упродовж року студіював у В.Сєрова у Московському училищі живопису, скульптури та архітектури. 1904 р. М.Жук закінчив Краківську Академію мистецтв (майстерня С.Виспянського та Ю.Меггофера). Реалістична в цілому творчість цих майстрів була позначена рисами символізму і модерністської стилізації, що певною мірою відбилося і на творчості молодого Михайла Жука. Його ранні роботи "Дівчина в кріслі", "Гуцул" (1902), "Жіночий портрет", "Дівчина в польському костюмі" (1903), "Портрет батька" (1904) виразно демонструють вплив західноєвропейського модерну, тяжіння до орнаментально-декоративного стилю. Вдаючись до символіки, автор вбачав основне завдання художника не лише в поетизації образів, а й наповненні їх асоціативним змістом.
Перша персональна виставка Михайла Жука на батьківщині відбулася в Києві (1904), в залах Міського музею (тепер Національний музей). З його спогадів довідуємося, що великого успіху вона не мала, хоча менше ніж через рік на виставці у Львові ті самі твори дістали гучний відгук не лише шанувальників образотворчого мистецтва, а й критики, зокрема І.Труша.
Сучасні мистецтвознавці відзначають, що М.Жук був одним із найяскравіших виразників тенденцій модерну в українському малярстві. Живопис у стилі модерну краківської школи був близький і зрозумілий І.Трушеві, але виявився чужим старій київський інтелігенції.
Своїм земляком Михайла Івановича по-праву вважають чернігівчани. В їхньому місті він прожив тривалий час (1905—1916; 1919—1925): виїздив і знову повертався. Тут зберігається нині значна частка його мистецьких творів. Із Черніговим митця поєднувала багаторічна дружба з родиною Коцюбинських, М.Лисенком, М.Вороним, П.Тичиною. У Чернігові художник написав відомі портрети Михайла Михайловича (1907 та 1909 рр). "Ходить тихо, ледь схиляється, показуючи сиву голову, з таким обличчям, як на портреті Жука", — так писав у спогадах про класика української літератури Максим Горький; "Михайло намалював найподібніший портрет М. Коцюбинського, в якому відобразив сум його душі" (йдеться про портрет 1907 р).
Безперечно, портретна творчість Михайла Жука — цінний внесок у скарбницю рідної культури. Г.Сковорода, Т.Шевченко, І. Франко, Леся Українка, І.Нечуй-Левицький, Марко Вовчок, П.Куліш, В.Стефаник, М.Лисенко, М.Вороний, В.Кричевський, О.Новаківський, Г.Нарбут, О.Мурашко — ось образи дорогих йому людей, яких він невтомно малював, які залишив для нас, нащадків. Це здебільшого погрудні зображення, що подані в різноманітних ракурсах, динамічні завдяки графічній виразності форми і психологічній наповненості моделі. Портрети мають документальний характер, хоч і виконані з великою мірою узагальнення. Вдалій передачі внутрішнього стану часто допомагають точно обрані елементи тла, що є символами творчості портретованого. Прийоми, за допомогою яких будується форма, — найрізноманітніші. Так, у портреті режисера-експериментатора Леся Курбаса, виконаному 1919 р. у Чернігові, М.Жук застосовує геометричні фігури, але, на відміну від багатьох західноєвропейських кубістів, не руйнує форму, а будує, підкреслюючи її конструкцію. Кубічні риси у творчості М.Жука стають засобом реалістичного відтворення дійсності. Це своєрідний сплав живопису й графіки. Навіть дивно, як у тактичному кольоровому обрамленні живе саме графічна, лінеарна інтерпретація образу. Таке оригінальне художнє вирішення портретів ні в кого з українських митців не зустрічається.
Є у М.Жука і портретний живопис. У 1925 р. художник створив серію портретних плакатів (близько 30-ти), у техніці кольорової літографії, у 1932 — блискучу серію гравюрних портретів (з натури) українських письменників, своїх сучасників. Їх вибір яскраво засвідчив ідейну зрілість і політичні переконання М.Жука, котрі збігалися з особистими симпатіями художника до моделі. Серед зображуваних — В.Чумак, В.Сосюра, В.Поліщук, Ю.Меженко, О.Слісаренко, Д.Загул, М.Зеров, В.Блакитний, В.Винниченко, М.Хвильовий, М.Філянський та ін.
Художнику належить ціла серія силуетних зображень, серед яких слід відзначити портрети Н.Ужвій, П.Нятко (1926) , М.Бажана (1929).
У 1920-ті роки Михайло Жук працював у багатьох галузях образотворчого мистецтва. Йому були підвладні техніки: офорту, деревориту, літографії, лінориту… Він ретельно досліджував народний орнамент, щоб, реконструювавши його, створити свій, за допомогою якого можна було б оздоблювати речі побуту. В народному дусі він оформлював тканини та керамічні вироби.
Низка пейзажів, перетворені в орнамент квіти натюрмортів, декоративні панно свідчать, що М. Жук досяг глибокого розуміння народного мистецтва. Високохудожні монументальні панно "Чорне і біле" (1912), "Казка" (1914), "Хризантеми" (1919) — вагомий внесок майстра у відродження українського декоративного панно.
Велику увагу Михайло Іванович приділяв оформленню дитячої книжки. На початку ХХ ст. в Україні він практично сам працював у цій галузі, паралельно створюючи віршований текст і його графічну інтерпретацію. Тому й казки його виходили такі органічно цільні. В царині української книжкової дитячої графіки він виявив високу мистецьку культуру, дав зразки неабиякого смаку в їх оформленні. Прикладом в цій галузі для М.Жука був І.Франко, який у 90-х роках створив чудові казки для дітей.
Варто підкреслити, що цю благородну справу Михайло Жук робив у провінційному українському місті Чернігові, за умов, коли царська цензура пильно стежила за рукописами дитячих книжок українською мовою, забороняючи їх.
Особливої популярності набули збірки казок і оповідань "Ох" (1908), "Дітям України", "Казки" (1920), "Дрімайлики", "Пухирики", "Годинник" (1928), "Водичка-молодичка" (1934) та ін. Взагалі, натура М. Жука була надзвичайно чистою, доброю, ліричною, що, певно, й обумовлювало його особливе ставлення до природи, рослин, а понад усе — до дітей.
Вельми оригінальним у художньому оформленні М. Жука побачило світ видання "300 найкращих українських пісень" (Львів, 1904). Митець чудово поєднав досягнення європейської графіки з традиціями українського народного живопису, створивши єдиний художній організм, в якому малюнок унаочнював слово з народної пісні.
Михайло Іванович був й різнобічним графіком. Захопившись силуетом, не проминув екслібриса, зробивши добрий внесок у становлення цього жанру в сучасному українському мистецтві. Слід сказати про знахідки художника у створенні сучасної української абетки та шрифту. Михайло Іванович вважав, що в основі шрифту мають бути традиції, що їх виробили слов’янські друкарі упродовж багатьох віків. Сьогодні ми користуємося шрифтом, який дуже близький до того, що його розробив М.Жук у 20-ті роки. Вперше цей шрифт був використаний для оформлення обкладинки каталога архітектурного музею "Старая Одеса" (1926).
Понад два десятиліття існував також і Жук-письменник, який опублікував досить багато. На початку свого творчого шляху він був однаково відомий в обох іпостасях, про що свідчить, зокрема, і найперша його біографія, надрукована 1908 р. у поетичній антології "Українська муза". Вірші молодого автора приваблюють щирістю й прозорістю письма.
Особлива наспівність, невимушена легкість поетичного викладу була притаманна його любовній ліриці, що, зокрема, викликала з’яву романсів на слова М.Жука. До речі, сучасники захоплювались його поетичним доробком не менше, ніж віршами О.Олеся.
У літературній палітрі М.Жука — чимало пейзажів, створювати які допомагало художнє чуття. Персоніфікованим уособленням природних стихій виступають образи відомої свого часу збірки "Співи землі" (1912).
У поетичні пейзажі митець вкладав філософські мотиви про вічність руху в природі, плинність часу, скороминучість людського життя. У такому асоціативно-метафоричному ключі написані вірші "Гірський потік", "Кому повім печаль…", "Долина", "Хмари", "Туман поле покриває", "Водоспад", "Я славлю злотокосу осінь" та ін.
М.І.Жук — автор першого українського вінка сонетів (1918).
У своїх прозових творах письменник також малює світ духовного занепаду, світ, побудований на купівлі й продажу, що починається для людини у найінтимнішій сфері, отруєній згубними пристрастями ("Вона", "Дора", 1909), а закінчується в кабінеті чиновника ("Тільки встати", 1914). Саме при зіткненні людини, яка прагне моральної чистоти, з навколишньою дійсністю зав’язуються психологічні драми, що відзначаються пластичністю образів, умінням подати їх у розвитку, майстерністю поетичного живописання природи, в якій чітко відбивається психологічний лад людини.
Свою дорогу до читача і глядача знайшли драматичні твори М.І.Жука. Як повідомляє преса 1920-х років, його п’єсу "Легенда" у "Молодому українському театрі" інсценізував режисер-експериментатор Лесь Курбас. Аншлаг і надзвичайний успіх супроводжували драми "Мефісто", "Мадонна з Ефесту", "Плебейка" (на сценах чернігівської й одеської держдрами, театру ім. М. Заньковецької).
Письменник залишив цінні спогади про М.Коцюбинського (вийшли друком 1913 р.), І.Франка, М.Лисенка, І.Нечуя-Левицького, Лесю Українку.
Михайлові Жуку — талановитому перекладачеві — належить своєрідне тлумачення класичних п’єс: "Флорентійська трагедія" О.Уайльда (1923), "Троянди і хрест" О. Блока (1920, ще за життя автора), "Кароль" Г.Кайзера, "Алмаст" О.Туманяна (1930) та ін.
Мистецька вартість літературної спадщини М.І.Жука — незаперечна. Її гідно оцінили І.Франко, М.Коцюбинський, Леся Українка. Твори такого ґатунку спонукають читача до асоціативного мислення, дають простір для роздумів, духовних поривань. І в цьому їх привабливість, неперехідна цінність.
Майже 40 років творчість М.І.Жука була тісно пов’язана з Одесою (з 1925 по 1964-й). Тут він викладав і був проректором Художнього інституту.
Під його керівництвом почалося активне вивчення народного мистецтва.
Михайло Іванович був справжнім вихователем молоді, а ерудиція, культура й широкий світогляд вчителя безумнівно позначились у формуванні поглядів його учнів. Образ Михайла Жука педагога яскраво показаний у щоденикових записок П.Тичини. Михайло Жук-педагог був певен, що відсутність зв’язків професіонального мистецтва з мистецтвом народним нівелює художню творчість і веде до появи різних формалістичних течій та космополітизму. Його педагогічні принципи до нинішнього часу не втратили свої цінності.
У 1928 р. з ініціативи професора М.І.Жука на архітектурному факультеті було відкрито відділ майоліки, що згодом перетворився у керамічний факультет. Михайло Іванович глибоко і всебічно вивчав технологію цієї справи, підтримував найтісніші зв’язки з керамічними заводами країни, виховав цілу плеяду художників-керамістів. Займався він і виробництвом порцеляни.
У роки Великої Вітчизняної війни М.І.Жук деякий час працював оцінювачем у комісійному магазині. Спільно з друзями він займався таємною діяльністю: охороняв і зберігав художні цінності Одеси. Художники ховали від окупантів цінні мистецькі твори, що приносили їм на комісію з приватних колекцій та музеїв. Після визволення міста їх було повернуто державі.
У 1944 р., після звільнення Одеси, М. Жук приступає до навчально-виховної роботи. Разом із студентами керамічного відділу відроджує керамічну майстерню: лагодить печі, гончарні круги...
У 1955 р. громадськість України відзначила 50-річчя художньої і літературної діяльності Михайла Жука. У Спілці радянських письменників України йшла мова про видання його вибраних творів.
Останні роки життя художник тяжко хворів, був прикутий до ліжка. В цей час він віддавав перевагу літературній діяльності: писав спогади, вірші, в яких почесне місце було відведене Одесі, її героїчному минулому і, звичайно, морю. До поетичних етюдів про море він брав епіграфи з Гейне.
Як справжнього степовика його приваблювали в морі простір, безмежність: "Шаланди линуть у безкрає море В рожевім блиску пружених вітрил", — так писав поет в одному з останніх своїх віршів, присвяченому вітрильнику "Товариш".
Нова хвиля інтересу до творчості Майстра прийшла вже після його смерті. Виявилося, що в його квартирі збереглися живопис і графіка, літературні публікації й невидані рукописи, гравірувальні дошки та розписаний посуд. За короткий час усе розійшлося по музеях та приватних колекціях, а згодом почало з’являтися на виставках, стало поштовхом до інтенсивного вивчення й публікування. Відбулося друге відкриття художника й людини.