Бойчук Михайло Львович

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.

Михайло Бойчук
Михайло Бойчук

Миха́йло Льво́вич Бойчу́к (10 жовтня 188213 липня 1937) — український художник, лідер групи «бойчукістів».

Зміст

[ред.] Ранні роки

Михайло Львович Бойчук народився в селi Романiвцi на галицькому Подiллi (тепер Теребовлянський район Тернопiльської областi) 10 жовтня 1882 року. Дiтей у Лева й Ганни Бойчукiв було семеро, росли вони в умовах простих i суворих. Майбутній митець приїхав до міста Львова 1898 року до малярської школи. Підтриманий Науковим товариством iм. Т.Шевченка на чолі з М.Грушевським1912 року сам стає членом товариства), вiн навчався у Вiденськiй академії мистецтв, потім — у Леона Вичулковського в Краківській. Закiнчивши академiю iз срiбною медаллю, поїхав ще вчитися до академiї Мюнхенської, потiм на кiлька рокiв — до Парижу, де вiн стає одним iз засновникiв української громади. Вивчаючи досягнення свiтової культури, художник водночас заглибився у народне примiтивне мистецтво.

[ред.] Відвідини Парижа

Михайло Бойчук. Портрет Седляра
Михайло Бойчук. Портрет Седляра

Опинившись 1908 року в Парижi — столицi тодiшнього мистецького життя Європи — М.Бойчук в оригiналах вивчає творчiсть Сезанна, Ренуара, ознайомлюється з Пікассо. Цi майстри остаточно ствердили його сумнiви щодо академiчної рутини офiцiйної школи. Вони приваблюють його аналiзом художньої культури сучасного й минулого, а також простого й виразного мистецтва примiтиву. Разом з тим Бойчука не захоплюють iндивiдуалiстськi, роз'єднанi формальнi пошуки. Саме в Парижi у нього «виникла думка зробити мистецтво добром, надбанням народних мас». М.Бойчук замислюється над вагою колективностi в мистецтвi (йшлося не лише про колективнiсть сприймання, щоб твори стали колективною власнiстю, а й про колективну творчiсть). Так вiн прийшов до iдеї монументалiзму.

Своїх послідовників, а потiм i учнiв Бойчук переконував: «Не бiйтеся втратити свою iндивiдуальнiсть. Хто краще Працює, до того приглядайтесь. Не треба боятись запозичувати у iншого, треба намагатися зробити краще. Iндивiдуальнiсть сама виявиться, коли майстер визрiє». Група митцiв, так званих «бойчукістів», що утворилася пiд його началом (Микола Касперович, Софiя Бодуен-де-Куртене, Софiя Налепинська), свiдомо пiшли на авторське самозречення, працюючи колективно.

Михайло Бойчук. Молочниця
Михайло Бойчук. Молочниця

Студiюючи в Парижi iсторiю мистецтв, художники невдовзi прийшли до орiєнтацiї на мистецтво Вiзантiї й Київської Русi, вбачаючи у ньому вершиннi явища художньої творчостi (М.Бойчук прагнув саме на таких засадах почати вiдродження нового українського мистецтва). Разом, у паризькому «Салонi незалежних», вони почали й виставлятись пiд спiльним гаслом «Вiдродження вiзантiйського мистецтва».

Про чергову таку виставку, в якiй взяли участь понад двi тисячi авторiв, петербурзький елiтарний журнал «Аполлон» 1910 року писав: «Серед анархiї й вакханалiї, що панують на виставцi Незалежних, у дружнiх засиллях цiєї (тобто Бойчукової) тiсної групи вiдчувається щось серйозне й велике — туга за монументальним стилем, за анонiмною й колективною творчiстю, за живописом як професiйною таємницею артизанiв (художникiв) i ченцiв».

У Парижi Михайло Бойчук одружився iз Софiєю Налепинською. У 19101911 роках вiн бував також в Iталiї, де вивчав твори монументального мистецтва, передусiм перiоду проторенесансу, опановував рiзнi технiчнi прийоми в темперi та фресцi.

[ред.] Повернення

В 19111912 роках Михайло Бойчук проживав у Львовi, працюючи тут над монументальними розписами. На запрошення Росiйського археологiчного товариства провiв реставрацiйнi роботи в храмi в с. Лемешах Чернiгiвської губернiї (19121914).

Михайло Бойчук. Пророк Ілля
Михайло Бойчук. Пророк Ілля

Пiд час Першої свiтової вiйни Бойчука разом з його молодшим братом Тимком як австрiйських пiдданих росiяни заслали в Арзамас, де довелося зазнати напiвголодного iснування. А коли в Києвi заходились органiзовувати Українську Академiю мистецтв (1917), з-помiж найчiльнiших митцiв тодiшньої України на її професора обрали Михайла Бойчука. Тож з 1917 року вiн працює у Києвi. Реставрував кiлька творiв у збiрцi В.I. Ханенка, запропонував метод закрiплення фресок у хрещальнi Софiйського собору (1919), 1924 року вiдкрив фресковi розписи в Успенському соборi Єлецького монастиря в Чернiговi.

З того ж 1924 року вiн професор Київського художнього iнституту. Михайло Бойчук узяв участь у монументальнiй пропагандi, очолив першi державнi майстернi. Його група розписала агiтпароплав «Бiльшовик», Луцькi казарми в Києвi (1919), оформляла свято 1 травня 1919 року, декорувала Київський оперний театр пiд час першого Всеукраїнського з'їзду представникiв волосних виконкомiв (1919), навеснi 1921 року на запрошення уряду УРСР оформив примiщення Харківського оперного театру, де вiдбувся п'ятий Всеукраїнський з'їзд Рад, працював на Всесоюзнiй сiльськогосподарськiй виставцi 1923 року, виконав близько двадцяти портретiв кооперативних i державних дiячiв на повний зрiст для Київського кооперативного iнституту, зробив розписи санаторiю ім. ВУЦВК на Хаджибейському лиманi в Одесi (1928), Червонозаводського театру в Харковi (19331935).

Михайло Бойчук. Дівчина
Михайло Бойчук. Дівчина

У своїх творчих пошуках М. Бойчук був близький iз мексиканським митцем Дiєго Рiверою. Крiм того, з 1909 року М. Бойчук працював у галузi графiки. Вiдомi обкладинки для Товариства прихильникiв українського письменства і науки (Львів, початок ХХ ст.), плакати «Шевченкiвське свято» та «Несiть подарунки Червонiй Армiї» (обидва з 1920). Разом з учнями вiн виконав серiю обкладинок для черкаського видавництва «Сiяч» (1918, друкувалися за пiдписом «Робiтня Бойчука» та анонiмно), а також є автором ряду станкових творiв «Збори жiночого активу» (1929), портретiв Б. Лепкого та С. Жеромського (початок 20 ст.), театральних декорацiй для постановок «Молодого театру» в Києвi («Йоля» Ю. Жулавського, «Чорна Пантера i Бiлий Медвiдь» В. Винниченка — обидва 1918 року), ескiзiв багатофiгурного гобелена «Обжинки» (1935).

[ред.] Асоціація революційного мистецтва України

Михайло Бойчук. Фрагмент фрески
Михайло Бойчук. Фрагмент фрески

Наприкінці 1925 в Києві було засновано Асоціацію революційного мистецтва України (АРМУ), що об'єднувала бойчукiстiв. АРМУ пропагувала впровадження мистецтва в побут, поєднання його з життям, заперечувала натуралiстичний реалiзм. Бойчукісти прагнули до нацiональної своєрiдностi українського мистецтва. Цi iдейно-художнi принципи не вкладалися в канонiзованi рамки «радянського мистецтва», викликали з боку «войовничих соцiалiстiв» звинувачення у спотвореннi образiв радянських людей, соцiалiстичної дiйсностi. До того ж ще дошкуляла недоброзичливiсть iнших митцiв, продиктована групiвщиною. Останнє змусило Михайла Бойчука 1931 року залишити Київ.

Спочатку Бойчук викладав у Ленiнградськiй академiї мистецтв, а вже 1932 повертається в Україну — в Харків.

[ред.] Трагічний фінал

У листопадi 1926 — травнi 1927 Бойчук разом iз дружиною Софією Налепинською-Бойчук, учнями Iваном Падалкою та Василем Седляром мали творчу подорож до Нiмеччини, Францiї, Iталiї.

Поїздка за кордон стала однiєю з формальних пiдстав для їхнього арешту та звинувачення у «шпигунствi» й участi в «контрреволюцiйнiй органiзацiї».

Михайла Львовича Бойчука разом з його талановитими учнями Iваном Iвановичем Падалкою та Василем Теофановичем Седляром розстрiляли 13 липня 1937 в Києвi.

Софiю Налепинську-Бойчук стратили 11 грудня 1937 також як «шпигунку» i «дружину керiвника нацiоналiстичної терористичної органiзацiї серед художникiв». Долю цих чотирьох роздiлила бiльшiсть учнiв Михайла Бойчука.

[ред.] Посмертна доля

Сучасникiв М.Бойчука дивувала його свiдома вiдмова вiд участi у виставках. Вiн же не бачив у цьому потреби, вважаючи, що призначення фресок монументалiстiв — громадськi будiвлi й широкi майдани, де вони «експонуються» постiйно. Чи мiг Михайло Львович передбачити, що цi його монументальнi твори радянського часу (буквально всi до одного) будуть знищенi, а недоброзичливцi казатимуть потiм, що з нього нiякий митець, бо в нього немає творів. Всi фрески були термiново заштукатуренi пiсля арешту художника. Вже 1952 року згiдно з наказом Комiтету в справах мистецтв фрески були вилученi з Нацiонального музею Львова i знищенi. В пiдвалi Львівської бiблiотеки АН УРСР № 2115 серед «iдейно шкiдливих» експонатiв загинуло i 14 творiв М.Бойчука — «Милосердя», «Сон», «Богородиця з дитям», «Бiля криницi», «Письменниця» та iншi. Проте вдалося зберегти деякi твори Михайла Бойчука завдяки львівськiй художницi Ярославi Музицi, яка з 1914 року (коли М.Бойчук вимушено залишив Львів, покинувши картини в своїй майстернi) зберiгала твори митця та його невеликий, але значної наукової вартостi архiв. З погляду монументалiста те, що ми можемо бачити зараз у натурi, — лише ескiзи, пiдготовчi начерки до iншого — бiльшого й барвистiшого.

Але працю Михайла Бойчука не можна мiряти лише кiлькiстю творiв (чи створених, чи лише збережених). Крiм творiв живопису, графiки вiн виступив як новатор-монументалiст, що створив свою школу в монументальному малярствi, колектив однодумцiв i послiдовникiв (над розписом примiщень чотирьох поверхiв Луцьких казарм у Києвi 1919 р. працювали близько 200 художникiв).

«Навiть на iншi, дужчi iндивiдуальностi Бойчук потрафив вплинути так, що головнi напрямки сучасного українського мистецтва пiшли майже без винятку шляхом монументалiзму», — так оцiнював роль i значення творчого пошуку цього митця вiдомий графiк i художнiй критик Павло Ковжун.

М.Бойчук пiдготував плеяду учнiв, з яких Тимофiй Бойчук (брат Михайла Львовича), Кирило Гвоздик, Антонiна Iванова, Сергiй Колос, Оксана Павленко, Iван Падалка, Олександр Мизiн, Василь Седляр, Микола Рокицький (так званi бойчукісти) втiлили його творчi iдеї також у керамiцi, тканинi, книжковiй графiцi тощо.

[ред.] Увічнення пам'яті

1991 року у Львові, Києві, Тернополі та інших містах проходила виставка «Бойчук і бойчукісти, бойчукізм».

1992 року у рідному селі братам Бойчукам встановлено пам'ятник (скульптор Б. Рудий).

Іменем братів Бойчуків названо вулиці в Тернополі й Теребовлі.

2000 року ім'я Михайла Бойчука надано Київському інституту декоративно-прикладного мистецтва й дизайну.

[ред.] Література

  1. Дуда I. Майстер фрески // Вільне життя — 1982. — 30 жовтня.
  2. Білокінь С. Михайло Бойчук: Джерела й література. — К., 1986.
  3. Білокінь С. З-під неправди // Україна. — 1988. — № 9 (1621).
  4. Білокінь С. Колективізм — пафос творчості Михайла Бойчука // Образотворче мистецтво. — 1988. — № 1.
  5. Білокінь С. Михайло Бойчук у листуванні // Соціалістична культура. — 1989. — № 7 (799).
  6. Юрчишин О. Життя, віддане мистецтву: Листування М. Бойчука. — К., 1990.
  7. Ріпко О. Бойчук і бойчукіста, бойчукізм: Каталог виставки. — Львів, 1991.
  8. Білокінь С. Останні тижні Михайла Бойчукв // Розбудова держави. — 1992. — Число 7.
  9. Вони прославили наш край: Бібліографічний посібник. — Xарків, 2002.
  10. Білокінь С. І. Бойчук Михайло Львович // Енциклопедія Сучасної України. — Т. 3. — К., 2004. — С. 208—209.
  11. Білокінь С. І. Бойчук Михайло Львович // Енциклопедія історії України. — Т. 1. — К., 2005. — С. 328.

[ред.] Електронні джерела