Користувач:Алінка

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.

                             Філософія Платона і Арістотеля        

Основне в філософії Платона є переконання, що існують в дійсності дві площини буття, дві сфери, які в основі розходяться між собою. Це, до речі, було загальною думкою усіх філософів перед Платоном (субстанція та видимий світ, атоми й речі тощо). У Платона ці сфери є сфери матерії та "ідеального буття", "ідей". Нове є те, що для Платона різні не лише "зміст" цих двох сфер, а й характер їх буття. Ідеї існують зовсім не так, як матеріяльні речі. Тому помилкові усі спроби викладу теорії Платона, як теорії про "два світи", закиди йому, що він, мовляв, "гіпостазує" ідеально — буття тощо. Почасти винний в цьому, щоправда, сам Платон, що весь час робив спроби подати різні виклади своїх думок, іноді звертаючись до форми "міту", в якому "ідеї" з'являються дійсно в занадто вже "масивній" постаті, подібній до буття матеріяльних речей. Платон розрізняє два зовсім різні засоби пізнання: це пізнання цілком неясне, непевне, змислове, якого предметом є матеріяльний світ, що вічно хвилюється, змінюється, несталий та який важко схопити, зафіксувати вищим засобом нашого пізнання — розумом, та висловити це пізнання словами. Тут Платон ніби наближається до думок, пізніх скептичних послідовників Геракліта та до скепсису софістів. Але є й пізнання інше — розумове: об'єктами цього пізнання є сталі, незмінні поняття, про які ми можемо сказати щось певного з абсолютною точністю, та можемо це пізнання закріпити в слові та іншими засобами (числом). Найліпшим зразком такого пізнання є математика (тому над входом до Академії, як переказують, стояв напис: "Нехай не входить сюди той, хто не знає геометрії"). Платон думав, що і для інших сфер (етики, державної теорії, природознавства і т. д.) можливе таке саме точне розумове пізнання. Лише воно завжди спрямоване не на матеріяльне буття речей, а на "ідеї" речей. Сама думка про ідеї виростала з усієї традиції грецької культури. Абсолютно точна математика (що в Греції в значно більшій мірі, аніж де-небудь інде користалась методами геометрії) дає єдину можливу основу для пізнання матеріяльного світу, про речі якого можемо щось певного сказати, поскільки вони мають певні форми, постаті, поскільки вони відбивають певні рухи, що ми їх можемо схарактеризувати геометричне, тощо. Грецька скульптура подавала образи "ідеяльних" людських типів, до яких дійсні матеріяльні людські тіла лише "наближаються"... Грецька медицина знала певні норми здорової істоти, "нормальної"; що П ми не зустрічаємо в дійсності, або зустрічаємо лише "наближення" до неї. Нарешті грецьке державне законодавство ніби прямувало до якогось ідеального типу держави, яка не була здійснена ніде в світі. Платон наводить приклади "ідей" з різноманітних сфер буття — як типи держави; як типи, постаті істот — "побожна" людина, "смілива", "справедлива" людина, як "зразки" земних речей; об'єкт математичної науки в протилежність до тих матеріяльних "реальних" речей, що є завжди лише певним "ниближенням" до ідеї, наслідуванням її, яке є гірше за свій "оригінал" — "ідею". Лише в мітах Платона чуємо про те, що ідеї знаходяться десь поза світом, в якійсь окремій "наднебесній" сфері. Платон де інде твердить лише, що те стале, постійне в речах, їх "зразки", їх ціль, є в них самих, але не є речі самі, а "ідеальне буття". Не з'ясовує Платон і того, яким чином і чому реальні речі "наслідують" ідеї, "беруть участь" у їх бутті. Шлях до пізнання ідеального буття є думання. Але "означення", дефініція поняття (пояснення його словами) є лише один із ступенів до пізнання "ідей" речі, — бо в ідею сполучені елементи — "абстрактні" та наглядні, наочні, — пізнання ідеального буття ніби сполучує в собі елементи думання та наглядання, як це є в геометрії. Пізнання — це не діяльність, що повстає та триває з суто теоретичного інтересу. В пізнанні, за Платоном, беруть участь якісь позарозумові сили. Це в першу чергу — любов, "Ерос". В гарних промовах співпромовців в одному з найславніших своїх діялогів "Бенкет" ("Симпосіон") Платон розвиває теорію філософічної любови, любови до ідеального буття, що керує пізнанням. Платон не лише не подав повної системи своїх філософічних поглядів, він не лише про деякі важливі пункти подав свої думки в формі мітів, — він також в деяких пунктах протягом своєї письменницької діяльности зміняв свої погляди. Тому можна подати нариси поглядів Платона лише в загальних рисах: Весь "світ ідей" схарактеризовано у Платона, як божественне буття. Найвища ідея, "ідея добра" є Бог. Щоправда, Платон, здається, не був представником послідовного монотеїзму, — поруч з Богом стоять якісь інші ("нижчі") божественні істоти. А протилежність до ідей, яких відношення до світу речей не цілком з'ясоване, Бог є для Платона активний чинник, в першу чергу творець світу, що утворює його з елементів, що їх Платон характеризує геометричними рисами (ніби в цьому наслідуючи пітагорейців). Світ є гармонійне ціле, що підлягає певним законам. Світ — живий ("душа світу", зорі теж мають душі). Душа людини є самостійне буття, що знаходиться в матеріяльному тілі. Душа є безсмертна (докази безсмертя душі Платон викладає в діялозі "Федон", подаючи тим свої думки в формі розмов Сократа з учнями в останні години перед його смертю). До єства душі належать три основних сили: розумна, "пристрасна" (афекти) та вольова, ніби якийсь порив, що веде до чину (цей поділ н е відповідає пізнішому поділу душевних "здібностей" на пізнавчі, почуттєві та вольові). Найвища з цих сил є розумна, якій мають підлягати інші: це основа етичних поглядів Платона. Кожна з цих сил має свою форму досконалости, — це основні чесноти етики Платона: вольовій силі відповідає "мужність", пристрасній — "поміркованість", розумовій — "мудрість"; але найвища чеснота є та, що утримує ці три сили в повній рівновазі, в гармонії — це "справедливість" ("кожному своє"). Платон не вважає властивою формою буття душі її існування в цьому світі, як сказано, вона безсмертна та по смерті тіла дістає нагороди або кари. Платон, здається, вірить в "переселення душ", в кожнім разі про це він говорить в "мітах", змальовуючи там нагороди чи кари душі, як її переселення до "ліпших" або "гірших" тіл (людських або тваринних), що зумовлює і характер дальшого існування душі. В душі заложені певні елементи знаття, як спогад про той "світ ідей", який душа пізнала до свого втілення (діялог "федр"): пізнання ідеального є тому ніби "спогад" (анамнезис) про це пізнання "перед народженням", але немає сумніву, що це лише поетичний образ, що ним Платон користується, щоб висловити той факт, що наше пізнання повстає не з зовнішнього світу, а почасти з глибини душі самої: так у нього дістає нове освітлення стара вимога грецької мудрости "пізнай себе самого". Метода такого пізнання дійсности з основ, заложе-них в душі людській є діялектика Платона, що в основі своїй виросла з "маєвтики" Сократа, але влита в певні логічні форми, в яких дефініція та клясифікація грають основну ролю. Платон подав в кількох діялогах детально розроблені прикладі цієї діялектичної методи. Але поруч з таким шляхом пізнання Платон знає й містичне "просвітлення", "вгляд" в ідеї. Одна з головних проблем, що цікавить Платона — теорія держави. Платон, як згадано, робив навіть спроби практично (в Сіцілії) перевести свої пляни в життя (без успіху). Обидва найбільші твори Платона "Держава" ("Політея") та старечий твір "Закони" (що значно відрізняється від "Політеї") присвячені в першу чергу питанням теорії держави; всі інші питання філософії викладені в цих творах, як передпосилки теорії держави. Держава збудована, як й душа людська, з трьох частин. Душа — з розумної, афектів та бажань. Держава — з правителів-філософів, клясів суспільства, що здобувають засоби існування (ремісники й селяни) та вояків. Завдання кожної кляси в державі відповідають тій чесноті, що є чеснотою відповідної сили душі: правителі мають бути розумні (правити мусять філософи; в сенсі, в якому це слово вживає Платон, — треба перекладати "мудрі"), вояки — сміливі, ремісники та селяни — помірковані; а відношення між окремими клясами має бути збудоване на справедливості. Сувора організація держави, в якій одиниця, індивід цілком підпорядкований цілому, увінчана клясою правителів-філософів, усе життя яких організоване на основах повного комунізму, як почасти й життя вояків. Це перший детально розроблений план соціялістичної держави. Треба згадати, що соціялізм (чи ліпше комунізм, бо Платон не визнає для кляси правителів майже ніякого особистого життя: родини немає, парує правителів для шлюбу уряд, діти виховуються поза родиною) Платона є для "вищих" кляс повною втратою індивідуальної свободи. Натомість життя ширших працівних мас залишається майже без змін таким, як у сучасній йому державі. Платон подає детальний плян державної організації, зокрема плян виховання молоді, що — за грецькою традицією — приймає велике значення виховання і душі, і тіла. В духовному вихованні грає велику ролю виховання розуму: математика, почасти діялектика (правильні методи думання) належать до головних предметів навчання. Платон перейняв від Сократа переконання, що правдиве пізнання є основою доброчину. Цікаво, що Платон — в раніші роки свого життя — поет, але й пізніше визначний майстер словесного мистецтва, — з великим застереженням ставиться до мистецтва, зокрема до поезії та музики, в яких він бачить великі небезпеки, здібність завести людей на моральні манівці: з ідеальної держави Платона мусіли б бути вигнані поети та музики! В поетично-філософічній спадщині Платона маємо чимало елементів тодішньої грецької науки — правничої, природознавства, математики. Але Платон, як і багато пізніших представників Академії, сам працював науково в математиці. В історії античної математики прибічники філософії Платона грали велику ролю. Пізніша історія Академії (що проіснувала аж до половини 6 віку по Христі) дуже складна: кожен керівник Академії призначав собі заступника, поруч з яким були, щоправда, й інші викладачі; почасти ця відбудова школи, почасти розвиток грецької філософії та науки привели до того, що власне погляди Платона завжди були репрезентовані в Академії, в деякі часи Академія була центром скептичних теорій (див. далі). Та власна теорія грецького платонізму проходить в значній мірі поза межами Академії. Філософія Платона набула ще більшого значення з християнським переродженням античного світу. В виробленні християнської філософії думки Платона та його пізніших послідовників відіграли велику ролю. Зустрінемо "платонізуючих" отців церкви: філософія Августина, та т. зв. "Аеропагітик" є в основі — платонізм. І в середньовіччя філософія Платона в межах християнського думання весь час конкурує з філософією Арістотеля. Так само й на Сході (в жидівській та арабській філософії). Можна навіть говорити про те, що платонізм привів до певних збочень християнського мислення: думка про "воскресення" відступила перед уявленням про "безсмертя душі", уявлення про матеріяльний світ придбало вже занадто негативної закраски тощо. Та про це говоримо в другій частині лекцій (середньовічна філософія). Не менш визначна роля платонізму і в історії філософії, що не має релігійної закраски, аж до наших днів. 11. Арістотель Найвидатніший учень Платона Арістотель (384-322) походив з міста Стагіри в Півн. Греції (тому "Стагіріт"), Довгі роки (366-357) він пробув в академії як учень та викладач, але по смерті Платона залишив Атени та подався до Малої Азії, а потім зробився вихователем наступника македонського трону, Олександра (пізніше "Великого"). Закінчивши виховну працю, Арістотель повернувся до Атен, де заснував власну вищу школу — "ліцей" (чи лікей, також "перипатетична" школа), де працював від 333 до 322 р., до смерти. Вже в раніші роки свого життя Арістотель писав діялоги. В ліцеї Арістотель почав писати трактати, або замітки для власних викладів, які видано щойно по його смерті (можливо, що серед них є й записки його викладів, писані слухачами). З діялогів залишилися лише уривки, з пізніших творів страчена лише частина. Арістотель був ученим універсальним: він залишив трактати з галузі логіки та теорії поезії, з зоології та фізіології, з астрономії та історії права, В них зібрано величезний матеріял, що, розуміється, почасти перестарів; але за деякі помилки відповідає не Арістотель сам, а ті фахівці (нпр., лікарі), що постачали йому матеріял. Розглянемо його філософічні твори за порядком: 1. Найбільші заслуги має Арістотель в галузі логіки. Тут 2200 літ дуже мало змінили в його теоріях, хоч було чимало спроб реформ логіки. Арістотель зводить у систематичну єдність логічні теорії попередників та додає до них теорію доказу ("силогізм"), теорію викладу ("топіка") тощо. Окремий твір присвячує Арістотель найвищим поняттям, яким є підрядні усі інші. Цих "категорій" є десять: 1. субстанція (усія), 2. кількість, 3. якість, 4. відношення (реляція), 5. місце, 6. час, 7. положення, 8. посідання (габітус), 9. діяння або чинність, активність, 10. терпіння, пасивне приймання ззовні. — Арістотель подає також перший (дуже загальний) поділ наук (теоретичних, практичних та поетичних — ми б сказали "технічних"). Значення пізнання в людському житті на погляд Арістотеля є дуже велике — людина від природи прагне до пізнання. Пізнання ("теорія" в грецькій мові є наглядання, неабстрактне мислення) є найвища ціль життя, пізнання — божественна форма життя людини. В пізнанні Арістотель розрізняє різні ступені: 1. Практичне вміння ("техне"), що, розуміється, базується на знатті про об'єкти, на які спрямована практична чинність; 2. розумування ("фронезіс"); 3. наука; 4. мудрість ("софія"); 5. розум ("нус"), що є продуктивна сила пізнання. 2. В уривчастих трактатах обговорює Арістотель загальні проблеми теорії буття. Ці практики дістали випадкову назву "метафізики", де уміщено було їх у збірки творів Арістотеля поза ("мета") фізикою. Переглядаючи всі різноманітні питання, що Арістотель їх освітлює в "метафізиці", можемо сказати, що маємо тут справу головно з уявленням про те, що буття піднімається в кожній сфері ступенями "догори". Арістотель ще менше, аніж Платон закінчив "систему філософії" (як не зробила цього й більшість визначних філософів); тому ми можемо лише на кількох прикладах з'ясувати характер його філософічних поглядів. Як Платон розрізняє матеріальний, смисловий світ та правдиве ідеальне буття, так Арістотель протиставляє "матерію" та "форму" (по грецьки "морфе" — пор. слово "морфологія"); так само протиставляє він і "матерію" та "ціль" ("телос" — пор. слово "теологія") в кожній речі. Арістотель полемізує проти того, що Платон відділює ідеальне буття (він говорить здебільше не про "ідею", а про "ейдос" — вигляд, постать речі, обидва слова походять від того самого пня) не поза речами, але в речах самих. До найважливіших протиставлень понять у філософії Арістотеля належить протиставлення "можливого" ("динаміс") та "дійсного" ("енергія"): можливе ще не дійсне, а є лише непевна, небезпечна остаточно форма буття; нпр. дитина є можливість усього, що може з неї розвинутись, якщо дитина зробиться дорослою людиною; тим часом, як "дійсність" є завершення, досконалість та певність, сталість, а тим самим обмеженість, бо доросла людина не може вже так легко змінити свою мову, професію тощо. Але між можливістю та дійсністю, на думку Арістотеля стоїть "ентелехія" (слово, мабуть, вигадане Арістотелем), себто процес завершення, в якому ніби мета, ціль розвитку є присутня як рух, зміна, що має певний напрям ("до мети"). Важливе є і розрізнення типів причин у Арістотеля — в кожній речі, що постає, маємо чинні: 1. причину матеріяльну, 2. причину формальну (про форму див. вище), 3. причину чинну, 4. причину кінцеву, або цілеву ("кавза фіналіс"), Арістотель пояснює цей розподіл, як і більшість інших, на прикладах, взятих з галузі природи та мистецтва. Різьбар працює над статуєю: "причини" повстання статуї є: 1. той матеріял, з якого її сформовано, 2. та форма, яку помалу дістає матеріял, та яка вже є, як уявлення, в думці різьбаря, 3. ті рухи, якими різьбар "оброблює" матерію (мармур, глину, дерево...), 4. та мета, до якої ці рухи прямують, — утворення статуї. Так само дитина, що росла, перетравляє всяку матерію (виживлення) та дістає до душі "матеріял", ззовні вони входять в склад тіла й душі, дістаючи певні "форми" (тіла та душі); чинними причинами росту та розвитку є різні процеси в організмі дитини (ріст); кінцева причина є доросла людина, бо всі процеси тілесного, а ще більше душевного розвитку спрямовані на певну ціль — дорослу людину (доросла людина є, отже, в цьому сенсі — причиною буття дитини, причиною того, що робиться з дитячим тілом та душею). Тенденція до розподілів та розрізнення у Арістотеля приводить до розрізнення різних шарів душевного буття (рослинна душа тощо), різних форм розуму (пасивний та активний) тощо. Маємо в цілому систему, що складається з різних ступенів, — такі системи звемо "гієрархічними". Система Арістотеля, зокрема, узгляднює рух, розвиток, перехід між різними ступенями та формами буття. Всяке нижче буття має стремління до переходу до вищого, так би мовити — стремління наблизитись до досконалости, до "ідеалу". Всяке нижче буття ніби "любить" вище, стремить до нього (пор. "Ерос" Платона; зовсім інакше в християнстві!). Цілий світ є органічне ціле, зв'язане такими переходами, посередніми формами, ступенями. 3. "Фізика" Арістотеля, система світу в його уявленні, є підсумок античної науки і в основі своїй протрималася 1500 років. Якщо пізніше вона може й затримувала розвиток науки, то винен в цьому не Арістотель, — в перші часи вона була найновішою системою поглядів на світ. Світ Арістотель уважає обмеженим, в центрі стоїть земля. (Були в античності й теорії геліоцентричні, що припускали, що Земля рухається навколо Сонця, як це думали деякі пітагорейці, але цій теорії суперечили відомі тоді факти — нпр. відсутність паралаксу зір). Світ складається з чотирьох елементів (земля, вода, повітря, вогонь), з яких має своє природне місце в космосі (від центру в тім порядку, як перераховано вище). Рухи тіл, нпр. той факт, що важкі тіла падають, а легкі піднімаються догори, з'ясовується в тенденції елементів прийти до своїх природніх сфер, інші рухи повстають під впливом сил. Поза межами "земного" ("підмісячного") світу знаходяться планети (сім, рахуючи також Сонце та Місяць) і зорі. Вони всі рухаються шляхами, що є складеними комбінаціями кіл ("опіцикли", 55 різних рухів). Рухи планет походять від постійної чинности "першого рухача", Бога (див. далі). Ці уявлення, власне, є енциклопедією тодішнього знаття, його, щоправда, Арістотель освітлює з певного філософічного пункту. Більше нового додає він головно в філософічному освітленні загальних питань: проблеми руху та зміни в "фізиці" (книзі під цією назвою). Конкретний матеріял тодішнього природознавства він значно поповнив (здається, при допомозі матеріялу, що постачав йому його колишній учень, Олександр Македонський в своїх зоологічних трактатах) перший заступник Арістотеля в Ліцеї, Теофрест продовжив працю Арістотеля, написавши опис рослин, що, на жаль, втрачений).

                                                                  Онацька Аліна