Митрополит
Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Митрополи́т (грец. μητροπολίτης) – другий після патріарха сан у православній церкві.
Від прийняття християнства М. для України-Русі були київські М., які перебували в юрисдикції царгородських патріархів. У дотатарську добу М., за винятком Іларіона і Клима Смолятича (обидва русичі), призначав царгородський патріарх, хоч це суперечило звичаям східної церкви, за якими патріархові належало лише затвердження кандидата, обраного на місці, в церковній області. Церковна залежність київського М. від патріарха обмежувалась актами вищого канонічного порядку та церковної політики, так що можна говорити про фактичну автокефалію київської митрополії. Права й авторитет М. були означені апостольськими правилами, грецьким номоканоном і уставами руських князів (св. Володимира та Ярослава Мудрого). М., що у своїй єпархії мав усі права єпархіального єпископа, скликав єпископів своєї митрополії на собори, головував на них і стежив за виконанням їх ухвал, дбав про призначення єпископів на вакантні кафедри (київська митрополія перед татарською навалою об’єднувала 16 єпархій), затверджував і висвячував кандидатів на єпископів, доглядав за виконанням церковних постанов у єпископіях своєї митрополії, візував їх, приймав скарги на єпископів, судив на єпископських судах, а при потребі й усував підлеглих. М. мав навіть судовласть над деякими цивільними справами (поступово її обмежено). М. репрезентували церкву перед вищою світською владою і мали великий вплив на всі державні справи як дорадники князя, а в часи татарського лихоліття були оборонцями населення перед татарськими ханами.
Занепад Київської держави та зруйнування Києва татарами були причиною, що київські М. з 2-ї пол. 13 ст. перенесли свій осідок до Москви. Тому у 14-15 ст. на деякий час постали дві нові митрополії – для Галицько-Волинської (Галицька митрополія) і Литовської (Литовська митрополія) держав. М. з осідком у Москві та у Литві титулувався далі “М. київський і всієї Руси”. У 1461 р. остаточно оформилася Московська митрополія (з 1589 р. – патріархія), яка припинила зв’язки з Царгородом, а українсько-білоруські землі залишилися у складі Київської митрополії. В польсько-литовській державі права М. обмежували як польські королі чи великі князі литовські, так і патріархи (від них було узалежнено деякі братства – ставропігії, та деякі монастирі). М. обирав тепер собор єпископів з участю князів та духовенства, пізніше затверджував великий князь чи король. Протягом 1475-1497 рр. М. обирали руські вельможі та клір. 1498 р. з призначення великого князя Олександра (а не вибором на соборі) М. став Й.Болгаринович. Це був перший вияв права патронату, що ставило ієрархію в особливу залежність від світської влади. Затвердження (благословіння) патріарха стало лише формальністю.
Після Берестейської унії 1596 р. недовгий час існувала тільки одна київська митрополія, поєднана із Римом (католицька). З відновленням православної митрополії 1620 р. діяли дві – православна і католицька – київські митрополії. Православного М. обирали тоді на зібранні священиків, гетьмана і козацької старшини (але, наприклад, П.Могилу обрали православні посли на варшавському сеймі 1632 р.). Король Владислав ІV затвердив цей вибір, а патріарх благословив обраних. Із зростанням впливів Москви київські православні М. швидко втратили свої права та привілеї. 1686 р. їх було підпорядковано московському патріархові. 1688 р. у них було забрано титул “і всієї Русі” та наказано титулуватися “київський, галицький і Малия Росії”. З 1721 р. київські М. були призначувані Святійшим Синодом. Протягом 1722-1743 рр. у них навіть відібрали титул М. З 1770 р. було заборонено в титулі вживати слова “і Малия Росії”. Таким чином, М. фактично було зведено до стану єпархіальних архієреїв. Проте ще у 18 ст. київськими М. були українці; у 19 ст. – переважно росіяни.
ДЖЕРЕЛА:
1.Гайдай Л. Історія України в особах, термінах, назвах і поняттях.- Луцьк: Вежа, 2000.
2.Рад. енциклопедія історії України.- К., 1971.- т.3.