Маркуші (Бердичівський район)

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.

Зображення:Style-stub.gif Цій статті слід надати енциклопедичного стилю, і, при потребі, відформатувати, використовуючи мову розмітки Вікі.
Ви можете допомогти проекту, зробивши це!


До півдня від Чорного шляху в долині річки Глибока розташовувався хутірець, що називався Маркушівці. Це був час воєводи Острозького в Україні й канцлера Яна Замойського в Польщі.

Річка Глибока Долина впадає в ріку Гнилоп’ять. На центральній вулиці збереглися вікові липи. Наприкінці села був млин. За селом розташовуються урочища «Дубина», «Кам’янка», «Широка», «Назарова руда», «Хутір» і «Мад’ярщина».

У церковному літописі, що зберігається в Житомирському обласному державному архіві, записано: «З переказів старожилів відомо, що тут не було жителів, а всю місцевість покривав суцільний ліс, що належав князеві Радзивілу й у цьому лісі оселилася якась людина зі своїм батьком-стариком, від чого й селище це, коли біля нього почали селитися різні вихідці й біглі одержав назву Маркуші (від слова Марко, ласково Маркуша).

А що це селище спочатку складалося з людей збірних, то це доводять існуючі дотепер прізвища, що виражають собою місцевості, звідки виходили наші предки: Бесараб – з Бессарабії, Поліщук – з Полісся, Іщук – від слова «шукаючий».

  • * *

Перше письмова згадка про село Маркуші збереглася в Інвентаризації маєтків від 7 жовтня 1593 року з вирахуванням селян, міщан і їх повинностей панам Тишкевичам-Логойським. У ньому згадуються: «Выше села Быстрика в верховьях речки Быстрика сельцо Маркушовцы (владелец пан Кросвицкий О. Б.) имеет девять домов крестьянских хозяйств, которые татары сожгли, а людей забрали нынешнего 1593 года, теперь пустое, никого нет» (Архів Південно-Західної Росії: Пер. с польського, ч. VI, т. I, 1876, с. 228).

У більш пізньому документі від 2 червня 1728 року село Маркуші зустрічається в скарзі дворянина Яна Красовського на овручського мірошника Йосипа Звершховського про погрози останнього за те, що Красовський прийняв у себе біглих селян, що не побажали жити у Звершховського, що був посесором (орендарем) села Маркуші (Архів Південно-Західної Росії: Пер. с польського, ч. VI, т. I, 1876, с. 328-329).

Село Маркуші згадується так само в географічному словнику, де сказано, що Маркуші сіло Бердичівського повіту, лежить в 7 кілометрах на південний захід від Бердичева, розташовано в глибокій долині над струмком, належить Юлію Маршицькому. Більш повну характеристику села Маркуші можна знайти в «Сказаниях о населённых местностях Киевской губернии». Киев, 1864, стр. 193, Л. Похилевича и в «Списках населённых мест Киевской губернии».

Більш повну характеристику села Маркуші можна знайти в «Сказаниях о населённых местностях Киевской губернии», Киев, 1864, стр. 193, Л. Похилевича і в «Списках населённых мест Киевской губернии».

У першому документі записано: «Маркуші – сіло при струмку, іменованому Глибока Долина. Жителів обох статей: християн 532, римських католиків – 100, євреїв – 10. Землі 2308 десятин. Церква дерев'яна Михайлівська, 5-го класу, побудована в 1777 році». В «Списках населених місць Київської губернії» значиться: Бердичівский повіт, село Маркуші (власницьке). У ньому дворів 150, жителів обох статей 1070 чоловік, з них чоловіків 520 і жінок 550. Головне заняття жителів - хліборобство, крім того, деякі селяни відправляються на заробітки на залізницю й у місто як домашніх прислуг.

У селі Маркуші значиться землі 1673 десятини, з них належить поміщикам 894 десятини, церквам 24 десятини й селянам - 755 десятин. Село належить поміщикам Юлію Станіславовичу Маршицькому, Марії Юліївні Заржицькій і Суссані Юліївні Маршицькій. Господарство в маєтку веде орендар Олексій Деомидович Болдирь, ведеться воно в поміщика до селян по троєпільній системі. У селі є: одна православна церква, одна церковно-парафіяльна школа й водяний млин у двох поставах, що належить поміщикам (Список населених місць Київської губернії, Київ, 1900, стор. 273-274).

Прізвища й імена, характерні для села Маркуші: польського походження - Острожинський, сербського - Редич, білоруського - Ботвинкін. Деякі прізвища збереглися з дохристиянських часів: Зубрило, Дячук, Гах, Полторак, Пугач.

Здавна славилося село Маркуші ковалями, гончарями, кравцями, ткачами й прялями. Багато маркушівців працювало в Бердичеві пожежниками й сторожами.

На 150 селянських господарств в 1910 році доводилося тільки 15 металевих плугів. В інших господарствах користувалися дерев'яними сохами (Літопис села Маркуші 1894 р.).

Ревниво реагували молоді люди на появу на вечоринках юнаків із сусідніх сіл. У селі Клитенка в бійці з місцевими хлопцями загинув Бевзо Василь Наумович, родом з Маркуш, улюбленець дівчат, гарний кучерявий юнак, гарний гармоніст, якого хлопці ревнували й убили через дівчат.

Напередодні Різдва на вечерю готували кутю, варили компот із сухофруктів і ставили «на покуті» (у куті світлиці перед іконою). Вечеря супроводжувалася релігійними розмовами.

У різдвяний вечір юнака й дівчини, молоді чоловіки й жінки колядували - ходили по селу й співали хазяям під вікнами їхніх будинків хвалебні пісні. Колядників обдаровували дрібними монетами, пригощали солодощами. Обрядні щедрівки проводилися й у день Нового року. Хлопчики ходили по хатах, розкидали зерно, бажаючи хазяям статку, здоров'я, за що теж одержували дрібні гроші й пироги.

Кінець зими й початок весни селяни зустрічали святом - масницею, готовили вареники, пироги із сиром, квасолею, млинці. Улітку відзначали зелене свято, з яким пов'язували ряд вірувань і обрядів. У суботу, напередодні Зеленої, або так званого «русалчиного тижня», хату прикрашали гілочками дерев, квітами, запашними травами.

Дівчата заплітали дві коси, укладаючи їх навколо голови. У святкові дні в коси вплітали квіти, яскраві стрічки, голову прикрашали вінками.

Видаючи дочку заміж, або одружуючи сина, батьки збиралися робити це рано. Замужній вік дочки становив 16 років, сина - 18. Це пояснювалося поповненням родини додаткової рабочою силою й приданим.

Весілля супроводжувалося місцевою обрядовістю, і, як правило, вінчанням. Спадкоємцями майна були сини. Главою родини, розпорядником господарських робіт був батько. Родини складалися з 7-8 чоловік.

У Житомирському державному архіві, у фондах №71, №75, збереглися стародавні церковні записи.

Авторові цих рядків в 1963 році при підготовці історичної довідки села Маркуші довелося потримати в руках два товстих томи церковних записів, прочитати неозброєним оком нічого не вдалося, вогкість і невблаганний час зробив свою чорну роботу - букви вицвіли, прочитати практично нічого неможливо.

Спогади Бевзо К.А.: «Через руду від Камянки був Грудів лісочок. При кріпосному праві там стояла цегельна пасіка й інші будівлі. Поміщик купив в Італії бджоляра на прізвище Бевзо - від нього й пішов наш рід. Було в нього чотири сини: один залишився в Маркушах, два подалися на Вінничину, останній у сусіднє село Обухівку».

Маркушівцям завжди був властивий іскрометний гумор. На Нижній вулиці Новосілок жили-поживали два веселих сусіди Яким і Пилип. При зустрічі Пилип, якого по вуличному називали «Болотом» (від калюжі бруду, що виникає біля його хати після дощу), привітав сусіда словами: «Яким боком?» На що Яким відповідав з усмішкою: «Тим, на якому болота ні». Ні Яким, ні Пилип не ображалися один на одного й посміхнувшись розходилися в сторони по своїх справах.

У селі (старому селі) проживав мужик по ім'ю «Бартьо», якого згадували тоді, коли хтось брався до роботи, будучи не впевненим у його результаті.

Бартьо волами орав, возив, їздив у Бердичів на ярмарок, але за все життя ніколи нікого не підвіз. Маркушівці знали його натуру, тому вже під самим Бердичевом все настійливо «благали підвезти». Але Бартьо завжди відповідав одне й теж: «А може я ще повернуся».


ЧУДО-МИХАЙЛІВСЬКА ЦЕРКВА

З літопису: «Церква дубова, у вигляді корабля із трьома куполами, з одним кротом в ім'я Чудо Архістратигу Михайла, побудована в 1777 році завдяки парафіянам.

У цей час збираються гроші на будівлю нової церкви, якихось зібрано з 1882 року по 10 листопада 1894 року 2253 рубля, які зберігаються в Бердичівській ощадній касі Державного банку».

Із древніх предметів збереглися лише два: Євангелія з 1740 року і Євангеліє з 1860 року. Церква прилічена з 1842 року до 5-го класу (з літопису села Маркуші).

Дозволивши будівництво нової церкви на пожертвування парафіян, Митрополит Київський і Галицький Іоан дозволив церкві внести 5000 рублів із церковної каси.

Проект церкви був виконаний архітектором Стеофаном Рикачовим. Закладання церкви була здійснена 11 травня 1899 року в ім'я Чуда святого Архістратигу Михайла. Святковим 6 вересня 1899 року вона була освячена священиками: Бердичівської Соборної Успенської церкви Олександром Ражевичем, за участю священиків села Маркуші Мотилевича Михайла Михайловича, села Бистрик Саватея Міцкевича, села Хажин Миколи Грацианського, села Великі Нізгурці Ксенофонта Криконовського й диякона Бердичівської Троїцької церкви Олександра Похилевича.

Товариство місцевих парафіян взяло на себе постачання деревини на зруб і каменю для фундаменту. Кожен двір на будівництво церкви вносив по 12 рублів (зі спогадів К.А. Бевзо).

Будівництвом церкви керував підрядник Йосип Косарів з містечка Тараща Київської губернії, якому товариство парафіян зобов'язалося виплатити 14000 рублів, а також виділити деревину на весь зруб церкви й 18 кубічних сажнів каменю. Інший матеріал підрядник Йосип Косарів був зобов'язаний за згодою доставити за свій рахунок: вапно, цемент, нестачу каменю, дошки, цвяхи, залізо для даху, фарбу, оліфу, хрести, золото для іконостаса.

За згодою підрядник Косарів зобов'язався побудувати церкву, пофарбувати її зовні й усередині, виготовити іконостас, жертовник, намалювати ікони на всіх стелях у четверику й восьмерику церкви, позолотити хрест на церкви, хрест на цибулині й звонище. У цілому будівництво церкви обійшлося в 21678 рублів (літопис села Маркуші, Житомирський обласний державний архів, фонд 676). На прохання причту (активу) і парафіян села Маркуші відпущено Києво-Подільським Керуванням державного майна 18 січня 1899 року за №623 на будівництво церкви 673 дубових колод, з них видано тільки 603, останніх вистачило тільки до даху, інша деревина куплена за рахунок парафіян на 1700 рублів.

Закладка церкви відбулася 11 травня 1899 року, а закінчення 28 квітня 1901 року, у такий спосіб будівництво велось один рік і одинадцять місяців.

Крім парафіян у спорудженні й устаткуванні церкви активну діяльність приймали заможні люди з околишніх сіл і міст. 1900 року місяця липня 10 дня пожертвувано на новоспоруджувану церкву Дарохранительниця срібна, визолочена начальником Залізничної Чернігівської поштово-телеграфної контори Олександром Григоровичем Афанасьєвим вартістю 80 рублів. Місяця липня 30 дня 1900 року поміщиця села Фрижова Ганна Михайлівна Вавилова подарувала чашу-звяздницю, ложицю срібну на суму 200 рублів.

1901 року 30 дня квітня місяця з дозволу Високопреосвященного ФЕОГНОСТА МИТРОПОЛИТА Київського церква була освячена Благопристойним протоієреєм Петром Шостацьким в ім'я Чудо святого Архістратигу Михайла.

Церква 5-го класу, як сказано в її літописі, «зроблена сумлінно, акуратно й без усяких неприємностей», була розрахована на 900 парафіян. Ця чудова споруда, що стала пам'ятником архітектури початку XX сторіччя, виднілася здалеку, контури білих башен із хрестами вражали кожного, хто наближався до села. Чудо-михайлівська церква проіснувала до 1980 року.


Земля Це незавершена стаття з географії.
Ви можете допомогти проекту, виправивши або дописавши її.