Антикорозійні матеріали

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.

Антикорозі́йні матеріа́ли (грец. αντι —проти і лат. corrosio — роз'їдання) — застосовувані в техніці матеріали, в достатній мірі стійкі проти хемічного руйнування, яке спричинюється зовнішнім середовищем.

[ред.] Види

Розрізняють металеві і неметалеві антикорозійні матеріали.

До першої групи належать чисті метали (золото, платина, алюміній, цинк, олово та ін.) і металеві сплави (нержавіючі та кислотостійкі сталі та ін.).

Неметалеві А. м. різноманітніші, ніж металеві. Їх можна поділити на матеріали неорганічні (напр., силікати) і органічні (напр., пластичні маси, лаки, фарби, мастила). Асортимент А. м. дуже великий. Вони можуть бути природні (напр., золото, базальт, графіт, дерево) і штучні (напр., сталь, кераміка, емаль, гума); вони застосовуються або самостійно (напр., вироби з нержавіючої сталі і пластичних мас), або у вигляді захисних покриттів (напр., шар цинку, олова чи фарби на залізі).

[ред.] Визначення характеристик

Антикорозійність матеріалів поки ще не піддається математичним розрахункам; її визначають у кожному випадку на основі дослідів. Для цього провадять корозійні випробування, тобто визначають швидкість корозії матеріалу в лабораторних умовах, наближених до виробничих умов, а також безпосередньо в умовах застосування А. м. Найчастіше швидкість корозії визначають за зміною ваги зразків А. м. При рівномірному руйнуванні поверхні зразка, знаючи щільність А. м., за ваговим вираженням швидкості корозії визначають зменшення товщини зразка за одиницю часу (напр., за зменшенням ваги в г/см2•год обчислюють глибину корозії в мм/год). При нерівномірній корозії вимірюють найбільшу глибину руйнування зразка або визначають зміну його механіч. властивостей.

[ред.] Література