Історія євреїв України

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.

Євреї мешкали на території України протягом сторіч і мали глибоко розвинені громади в духовному і релігійному плані.

Зміст

[ред.] Стародавня доба

Євреї вперше з’явилися на території сучасної України в 4-му сторіччі до н.е. в Криму і серед грецьких колоній на північно-східному узбережжі Чорного моря. На півострові збереглося тридцять надгробків, поставлених єрусалимським священикам з 6-го до 555 року нашої ери. В Керчі також знайдено два некрополі. На пам’ятниках зображені мінори, написи: грецькою та на івриті. Три етнічні єврейські групи ашкеназім, кримчаки та караїми мали багато спільного: татарську мову (зі словами іврито-арамейського походження), звичаї, одяг, побут.

Звідти вони мігрували вздовж долин трьох головних річок Волги, Дону та Дніпра, де вони мали активні економічні і дипломатичні відносини з Візантією, Персією, і Хозарським каганатом. Хозарський каганат, складався преважно з тюркських племен, що прийняли іудаїзм близько 740 р. н.е.[1]

[ред.] Доба Київської Русі

Хазарський воїн.
Хазарський воїн.

Існує думка, що слово “жид” принесли на українську землю хазарські євреї, а утворилося воно, певно, від грецького “іудайос”, тобто юдей. В наслідку завоювання Каганату в 964 р київським князем Святославом Ігоревичем, євреї звідти розселилися в Києві, Криму (караїми), та на Кавказі.

Впродовж 11-го та 12-го сторіч євреї з Хазарії продовжували мігрувати на північ. Деякі з них також оселилися в Україні. Один з київських кварталів мав назву Козари (за Похилевичем, Поділ, за Максимовичем, місцевість, де річка Почайна впадала в Дніпро), інший — Жидове (північний захід від Софійського собору). Жидівські ворота пізніше перейменували на Львівські, оскільки через них пролягав шлях до міста Лева. [2] Євреї, що тікали від хрестових походів, прибували до України також, і перші європейські євреї почали прибувати з Німеччини, ймовірно в 11-м сторіччі. Про присутність значної спільноти хазарських юдеїв у Києві також свідчить Київський лист, що датується, ймовірно, 11-м сторіччям.

Київські князі Ізяслав Мстиславич та Святополк Ізяславич, Галицько-Волинський князь Данило Романович, та Волинський князь Володимир Василькович відносилися досить прихильно до своїх єврейських підданих і допомагали їм в торгівлі і фінансуванні. Євреї призначалися на адміністративні та фінансові посади.[3] Проте, як і в інших частинах Європи, це доброзичливе ставлення не було послідовним. Під час Київського повстання в 1113 р. район Жидове був пограбований, а під час правління Володимира Мономаха євреїв було вигнано з Києва зовсім. Монгольське завоювання Криму і Київської Русі покращило комерційні зв’язки і принесло мир і процвітання багатьом єврейським громадам аж до часу Литовсько-татарської війни 13961399 рр.

[ред.] Середньовіччя

Вигнання євреїв з держав і міст західної та центральної Європи у 13th–15th сторіччях спричинило міграцію євреїв на схід, до Австрії, Угорщини, Богемії, Моравії, Польщі, і Оттоманської Імперії. Вже в 1500 році євреї, що жили на українських землях під польською адміністрацією, бути в 23 містах і складали на той час третину всіх євреїв в Польському королівстві. Центральноєвропейські євреї (ашкеназі) розмовляли на мові їдиш (діалект німецької мови), носили відмітний одяг і жили осторонь від місцевого населення, або в окремих районах міст, чи в маленьких, в основному єврейських, поселеннях (т.з. штетелях). Ці єврейські громади були зазвичай бідніші, ніж попередні єврейські іммігранти до України. Заборонені володіти землю і від деяких професій, більшість євреїв зайнялися скромними заняттями, такими як ремісники, і в незначній торгівлі. Знаходячись під захистом польських монархів від ворожої польської знаті та міських мешканців, євреї були безпосередньо підпорядковані королеві, платили окремий податок, за який вони були колективно відповідальні. У відповідь, королівські декрети (датовані ще 1264 роком) дозволили євреям самоврядування.

В пізньому 15-му сторіччі євреї з Польщі та Німеччини почали прибувати на територію України під Литовським пануванням (особливо в регіон Києва та Поділля). Київ став одним з найбільших центрів єврейської релігійної освіти. Цей період був також періодом страждання, як місцевого, так і єврейського населення з-за набігів кримських татар. У 1482 р. багато євреїв було захоплено татарами і продано в рабство в Криму.

Найбільша міграція євреїв до України відбулася в кінці 16-го сторіччя. Деякі прибули з інших частин Польщі та Литви, щоб поселитися в нещодавно освоєних регіонах; інші прибували навіть з Італії та Німеччини. У 1569 р. із створенням Польсько-литовської Держави і переходом України з литовського до польського панування, великі області України були відкриті для колонізації і сільськогосподарського підприємства. Між 1569 і 1648 кількість євреїв в Україні зросло від приблизно 4,000 до майже 51,325 душ, розпорошених серед 115 міст і сел в Київському воєводстві, Подільському воєводстві, Волинському воєводстві, і Брацлавському воєводстві.

[ред.] Хмельниччина

З часом євреї почали використовувати нові можливості в обранні професій і в економіці прикордонних територій України. Коли польські та литовські магнати накопичували все більше землі, євреї прибували служити їх посередниками, забезпечуючи послуги і порядок за відсутності володарів. Багато з них були орендаторами великих маєтків, збиральниками податків, керівниками маєтків (з правом відправляти правосуддя, зокрема страчувати винних), діловими агентами, володарями шинків та готелів, маслоробень, млинів, лісопилок, і винокурень. У торгівлі, вони витісняли вірмен і конкурували з місцевими українцями. З цієї причини місцеве населення розглядало євреїв як безпосередніх господарів селян, а в містах ще як і конкурентів православ’ю.[4]

Становище єврейського населення значно погіршилося в 17-му сторіччі. Незадоволеність скрутними умовами життя українського закріпаченого селянства, козаків призвели до повстання 1648 року під керівництвом Богдана Хмельницького. Польські землевласники, католики, і євреї були головними жертвами повстання. У багатьох містах, особливо на Поділлі, Волині і на Лівобережній Україні, єврейське населення було майже винищене. Єврейські літописці - очевидці, (такі як Натан Гановер) оцінюють кількість загиблих між 100 000 та 120 000. Порівнюючи кількість єврейського населення в Україні в 1648 р. (51,325) ця цифра, на думку істориків, не відображає фактичних даних.[5] Проте євреї, яких сприймали як представників польських землевласників, під час повстання дуже постраждали. Деякі євреї щоб уникнути переслідування, прийняли християнство.

[ред.] В складі Російської Імперії

Після розподілу Польщі в кінці 18-го сторіччя, присутність 900,000 євреїв на території Російської імперії змусила російський уряд змінити свою попередню політику щодо заборони євреям поселятися в самій Росії. В 1772 р. (і потім в 1791, 1804, 1835 роках) уряд встановив так звану Смугу осілості - територіальний регіон, за межами якого поселення євреїв було заборонене. В Україні ця область включала майже всі колишні польські території Лівобережної Чернігівщини, Полтавщини, Новоросії, Київщини крім міста Київа, та в 1812 р. Бесарабії. Смуга осілості існувала аж до 1915 року і мала деякі особливі обмеження, які дозволяли окремим євреям жити за її межами.

За царювання царя Олександра І (18011825) становище євреїв спочатку покращилося, оскільки були послаблені обмеження на їх рух і щодо вступу в навчальні заклади. Економічно, євреї досягли розквіту в південній Україні, де вони грали головну роль в хлібній торгівлі. Вони також мали особливо сильну присутність в таких комерційних центрах як Одеса, Кременчук, та Бердичів. У 1817 р. наприклад, євреї володіли 30% фабрик в тогочасній Україні.

За царя Миколи І (18251855) переслідування євреїв владою значно зросло. Було прийнято 1,200 законів, які впливали на життя євреїв між 1649 і 1881. Серед цих умов були: обов'язкова військова служба для євреїв (1827), виселення з міст (Київ, Херсон, і Севастополь), заборона використання івриту і їдиш в суспільних місцях та подальші обмеження на подорож і місце поселення (1835 р.).

Короткий період лібералізму наступив під час царювання Олександра II (18551881). В цей час було послаблено деякі обмеження деяким євреям, зокрема таким як, купцям першої гільдії (1859), випускникам університетів (1861), і різним категоріям ремісників і торговців (1865) була надана свобода руху. Військова повинність євреїв була поставлена на такі самі умови, що і для інших громадян (1856). В 1872 р. євреї активно зайнялися промисловістю в Україні: на їхню частку приходилося до 90 % всіх спиртних заводів і до 32 % в цукровій промисловості. Але з одеським погромом в 1871 р. темп реформ швидко уповільнився, а після вбивства царя були введені нові закони, які знову обмежували господарську діяльність євреїв.

Царювання Олександра III (18811896) та Миколи II (18961917), сповістило еру спонсорованих державою погромів (18811882, 1903, 1905 рр.), влада також розпочала вигнання євреїв з Києва (1886) і Москви (1891), і запровадила систему сегрегації єврейського населення в Смузі осілості (1882). Широкого масштабу погроми набули в жовтні 1905 р., коли тільки в одному місяці було здійснено 690 погромів.

[ред.] Революційна доба

 Стаття В. Черчілля в газеті.
Стаття В. Черчілля в газеті.

Крах царизму в березні 1917 р. скоро приніс емансипацію євреїв в Російській Імперії. 20 березня 1917 р. Тимчасовий Уряд Росії проголосив євреїв рівними з усіма громадянами, однак їм не було надано статусу національної меншини або автономію. Велика кількість євреїв активно приймала участь в революційній діяльності і з приходом до влади більшовиків, також багато з них отримало керівні посади в новому більшовицькому уряді. Серед них один з найвідоміших вихідців з України - Лев Троцький (Лев Давидович Бронштейн). Разом з іншими більшовиками деякі євреї також приймали участь в Червоному терорі проти мирного населення. В свій час відомий державний діяч Великобританії Вінстон Черчілль в своїй статті “Сіонізм проти Більшовизму” від 8 лютого 1920 р. охарактеризував участь євреїв в більшовицькому терорі наступним чином:

За виключенням Леніна, більшість керівних фігур більшовиків – це євреї. Окрім того, головне натхнення і основна рушійна сила надходить від лідерів єврейської національності. Тому росіянина Чечерина затьмив його номінальний підлеглий Литвінов, а вплив таких росіян як Бухарина або Луначарського не можна порівняти з владою Троцького, або диктатора Червоної Цитаделі (Петрограда) – Зінов’єва, або Карасіна – всі з них євреї. Переважання євреїв в Радянських установах - ще більш приголомшуюче. І одну з головних, якщо не саму головну роль в системі тероризму, запровадженого Надзвичайними Комісіями в Боротьби з Контрреволюцією, відіграють євреї, і в деяких випадках навіть єврейки.[6]

Незважаючи на це, переважна більшість євреїв України трималися осторонь революційних подій і навіть дуже часто потерпали через асоціації з євреями більшовицького уряду та їхнім терором.

[ред.] Період незалежності 1918-1919 рр.

Проголошена в березні 1917 р. Центральна Рада вирішила в кінці липня запросити різні національності України: росіян, поляків та євреїв до участі в уряді. В результаті, 50 євреїв, від всіх головних партій, приєдналося до Центральної Ради і ще п’ять приєдналося до Малої Ради. Єврейські партії були також представлені в Генеральному секретаріаті Центральної Ради (пізніше Національній Раді Міністрів Української Народної Республіки). Моїсей Рафес – член партії Бунд, посів посаду міністра фінансів. В секретаріаті національностей, були встановлені відділи для кожної національності і Мойше Зільберфарб з Об'єднаної Партії Єврейських Соціалістів - Працівників, був призначений заступником секретаря та відповідальним за єврейські справи. Пізніше з проголошенням Української Народної Республіки 20 листопада, 1917 р. він став генеральним секретарем відділу єврейських справ, з міністерським портфелем, а далі після проголошення незалежності 25 січня 1918 р. – Міністром Єврейських Справ.

10 жовтня 1917 була сформована консультативна рада, що представляла головні єврейські партії, і Тимчасова Національна Рада Євреїв України зібралася в листопаді 1918 р. Їдиш був однією з мов, використовуваних Центральною Радою на своїй офіційній валюті і в оголошеннях; закон про автономію надавав неукраїнським національностям право самостійно управляти своїм національним життям. Проте, з приходом до влади гетьмана Павла Скоропадського цей закон був анульований (9 липня 1918 р.) і Міністерство Єврейських Справ відмінено.

За часів Директорії Української Народної Республіки було відновлене Міністерство Єврейських Справ (очолюване спочатку Абрамом Ревутським), і закон про автономію був повторно введений в дію. Від квітня 1919 р. міністром Єврейських справ став Пінкас Красний. Інші євреї, які займали видатні місця в урядах Центральної Ради або Директорії були: Соломон Ґольдельман – заступник міністра торгівлі і промисловості і робочої сили, Арнольд Марґолін – член Української Партії Федералістів Соціалістів; він був заступником міністра закордонних справ і дипломатичним представником в Лондоні і в Парижі. Декілька видатних сіоністів також підтримувало Українську автономію, зокрема Володимир Жаботинський, Д. Пасманік, і Йосип Шехтман.

Масштаб погромів протягом боротьби за незалежність (19171920) в Україні виявився руйнівним для єврейського населення. Біла Армія Антона Денікіна, селянські групи, одинокі отамани, і деякі загони армії Української Народної Республіки, сприймаючи євреїв як про-більшовицький елемент, брали участь в цих звірствах разом з лідером українських анархістів Нестором Махно і Червоною Армією.

Уряд і вище командування армії Української Народної Республіки пробувало боротися з підбурювачами погромів. Були запроваджені військові трибунали і деякі з погромників були страчені. Уряд також допомагав вцілілим від погромів і взаємодіяв як з єврейською громадою, так і з іноземними представниками в розслідуванні погромів.[7]

[ред.] Радянська Україна

Консолідація більшовицької влади принесла єврейським громадам нові проблеми і нові можливості. Гласні та негласні обмеження щодо участі євреїв в уряді було скасовано, особливо для тих, хто вибрав шлях асиміляції. Спеціальні єврейські секції (так звані євсекції) були сформовані всередині Компартії, щоб полегшити участь євреїв, і саме євсекції найнастійніше нападали на єврейські сіоністські та інші партії. Окремі євреї скористалися системою і багато з них стали частиною системи, особливо в освіті, економіці, в середніх лавах партійної адміністрації і уряду.

Хоча тільки пів відсотка від загальної кількості єврейського населення приєдналося до партії більшовиків, вони склали великий відсоток всіх більшовиків в Україні, в 1922 приблизно 13.6 % в Компартії (Більшовиків) України. 15.5 % делегатів на Українському Конгресі Рад в 1921 і 1922 рр. було єврейського походження.[8]

[ред.] Голодомор 32-33 рр.

Напис на плакаті: Лазар Каганович винний в геноциді в Україні. Навмисне заморив голодом від 7 до 10 міліонів чоловік в 1932-1933 рр.
Напис на плакаті: Лазар Каганович винний в геноциді в Україні. Навмисне заморив голодом від 7 до 10 міліонів чоловік в 1932-1933 рр.

Одним з провідних радянських функціонерів єврейського походження того часу був Лазар Каганович. Каганович був Першим Секретарем Компартії України в 1925-1926 рр. і одним з найближчих прибічників Йосифа Сталіна. Він також беззастережно підтримував ідею Сталіна про суцільну колективізацію, наполегливо добивався її реалізації шляхом застосування репресивних заходів щодо селянства, в першу чергу українського. 6 липня 1932 р. на конференції КП(б)У разом з Молотовим звинуватив керівників КП(б)У у провалі колективізації і виступив проти пропозиції українських комуністів зменшити норми хлібозаготівель в Україні, значно завищені плани яких стали однією з головних причин Голодомору 1932-1933 р. Деякі історики, зокрема автор ґрунтовного дослідження Голодомору і сталінських репресій Роберт Конквест стверджує, що Лазар Каганович несе персональну відповідальність за геноцид українського народу під час голоду 1932-1933 років.[9]

[ред.] Друга Світова Війна

Німецька окупація України під час Другої Світової Війни була трагедією для українських євреїв. В межах Радянського Союзу, 2.5 з 4.8 мільйонів євреїв були знищені. Вбивства євреїв почалися восени 1941 року, спочатку в центральній Україні а потім і в Західній Україні. Тільки в Києві, 35,000 євреїв було вбито в Бабиному Яру. Масове вбивство євреїв здійснювалося всюди в Україні в 19421944 роках. За виключенням окремих злочинців і тих, хто співпрацював з фашистами, українське населення не брало широкої участі в цих вбивствах. Переважна більшість українців боролася з фашистами в ланах Червоної Армії, в партизанських загонах і загонах УПА. Більше того, не зважаючи на покарання смертю за допомогу євреям, багато українців і зокрема митрополит Андрій Шептицький, намагалися сховати євреїв. Єврейська організація Яд Вашем визнала 1755 українців, тих хто ризикуючи життям спасав євреїв – героями. Під час свого візиту до України папа Римський Іван Павло ІІ відмітив особливу роль греко-католицького священика Омеляна Ковча в спасінні невинних людей в 1942 р. і його жертви власним життям заради спасіння євреїв. [10]

[ред.] Джерела

  1. Українська енциклопедія. Євреї.
  2. Наталя Зінченко. “Хрещатик” - старожитності. Газета "Хрещатик". №139 (2346), вівторок, 23 вересня 2003 року
  3. Українська енциклопедія. Євреї.
  4. Українська енциклопедія. Євреї.
  5. Орест Субтельний. Історія України. стор. 599. Торонтський Університет. 1994 р. ISBN 0-8020-0591-0.
  6. Вінстон Черчілль. Сіонізм проти Більшовизму. Боротьба за душі євреїв. Ілюстрейтед Санді Геральд. 8 лютого 1920 р.
  7. Українська енциклопедія. Євреї.
  8. Українська енциклопедія. Євреї.
  9. Роберт Конквест. Жнива Скорботи: Радянська колективізація і голодомор 1986
  10. Українці - праведники між народами. Мирон Куропас. Український тижневик
Іншими мовами