Арабська культура
Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Арабська культура — культура, створена власне арабами на протязі їх історичного розвитку. Термін «Арабська культура» часом поширюють і на всі ті культури, що творилися в середні віки як арабськими народами, так і народами Близького і Середнього Сходу, Північної Африки і Південно-Західної Європи, які тоді перебували під владою або під безпосереднім впливом араб, халіфату. Спільною зовнішньою ознакою всіх цих культур була арабська мова. Араби творчо засвоїли культуру стародавнього світу — греко-еллінську, римську, єгипетську, арамейську, іранську, індійську і китайську, перейнявши її від завойованих або сусідніх народів з участю підлеглих їм народів — сирійців, персів, хорезмців (нині — узбеки і туркмени), таджиків, азербайджанців, берберів, іспанців (андалусців) та ін. араби зробили дальший важливий крок у розвитку загальнолюдської цивілізації.
Колискою арабської культури була Західна, Центральна і Північна Аравія. Арабській культурі передувала культура населення Південної Аравії, яке розмовляло сабейською мовою і мало свою писемність. Арабська культура зазнала як впливу цієї культури, так і культури областей Передньої Азії та Єгипту, де частина арабів оселилася ще в стародавні часи, а також культури арамейського населення районів нинішніх Сирії, Лівану, Палестини та Іраку. Десь у 4 ст. араби вже створили своє літерне письмо, що являло собою один із різновидів арамейського скоропису. В 7 ст. в Аравії утворилась арабська теократична держава, яка шляхом завоювань до середини 8 ст. виросла у велику феодальну імперію — арабський халіфат (див. Багдадський халіфат), що до його складу, крім країн Арабського Сходу, ввіходили Іран, Афганістан, частина Середньої Азії, Закавказзя та Північний-Захід Індії, країни Північної Африки і значна частина Піренейського півострова (Андалусія). Арабські феодали насаджували в завойованих країнах іслам і арабську мову. Частина завойованих ними країн була арабізована, інші зберегли свою культурну і мовну самостійність, проте арабська мова в цих країнах застосовувалась в науці, як латинь в середньовічній Європі. Центрами арабської культури в різні часи були Дамаск, Багдад, Кордова (див. Мордовський халіфат), Каїр та інші міста. В 9—10 ст., що характеризуються вченими як «епоха мусульманського Відродження», провідними центрами культури були Бухара і Хорезм.
Після розпаду халіфату (8—10 ст.) — цього штучного конгломерату народів з різним рівнем розвитку, що тримався головним чином військовою силою арабських завойовників, — розвиток арабської культури в новоутворених арабських державах і культури визволених неарабських народів продовжувався під впливом зростання виробництва і обміну. Занепад арабської культури почався в 16 ст. після завоювання більшості арабських країн турками. В 19—20 ст. гальмом розвитку культури арабських народів, що почала відроджуватись, стала західноєвропейська цивілізація, яка завоювала і перетворила на свої колонії країни Арабського Сходу.
Зміст |
[ред.] Арабська наука
Арабська наука на початку своєї історії розвивалась під впливом старогрецької науки і під впливом та у взаємодії з сучасними їй високорозвиненою наукою народів Серед. Азії, Закавказзя, Індії, Персії, Єгипту, Сирії. Дальший розвиток араб. науки зумовлювався потребами виробництва і військової справи, якій арабські завойовники надавали великого значення. Араб. наука, як і А. к. взагалі, зосереджувалася в досить широкій на той час мережі освітніх закладів. Шкільна освіта виникла після араб. завоювань, коли араб. мова поширилась як мова адміністрації і релігії. Початкові школи при мечетях (мектеби або кюттаби) існували вже з 8 ст. З розвитком філологічних і природничих наук у Багдадському халіфаті, а потім і в інших араб. державах виникають наук.-навчальні центри: починаючи з 8 ст. граматичні школи у Басрі, Куфі та Багдаді. В 830 у Багдаді було створено академію «Дар аль-улюм» («Дім наук»). У 972 в Каїрі засновано університет аль-Аз-гар. Високого розвитку досягла освіта в ара-бо-піренейських землях. У 10 ст. у самій лише Кордові було 27 медресе, де викладали медицину, математику, астрономію, філософію. Історичною заслугою арабів є те, що вони, перейнявши досягнення науки античного часу, розвинули її далі і передали народам Заходу, ставши, таким чином, ніби мостом між античністю і сучасною цивілізацією. Твори Евкліда, Архімеда і Птолемея стали відомі Західній Європі завдяки арабам. Праця Птолемея «Мегале синтаксис» («Велика побудова») відома Західній Європі в арабському перекладі як «Альмагест». Маючи уявлення про кулястість землі, араби 827 у Сірійській пустелі виміряли дугу меридіана для визначення розмірів земної кулі, виправили і доповнили астрологічні таблиці, дали назви багатьом зіркам (Вега, Альдебаран, Альтаїр). У Багдаді, Самарканді і Дамаску існували обсерваторії. Запозичивши індійську цифрову систему, арабські вчені почали оперувати великими числами; від них пішло поняття «алгебра», вжите вперше узбецьким математиком аль-Хорезмі (780—847). В галузі математики аль-Батані (858—929) опрацював тригонометричні функції (синус, тангенс, котангенс), а Абу-ль-Вефа (940—997) зробив ряд визначних відкриттів у галузі геометрії та астрономії. Використавши праці Галена і Гіппократа, арабські вчені розвинули медицину, вивчили лікувальні властивості ряду мінералів і рослин. Ібн-аль-Байтар дав опис понад 2600 ліків і лікарських та ін. рослин в алфавітному порядку, в т. ч. бл. 300 нових. Медичні знання арабів були зведені в одне ціле хірургом госпіталю у Багдаді Мухаммедом ар-Разі (864—925) і ібн Сіна Абу Алі (Авіценною; 980—1037), твір якого «Канон медицини» став настільною книгою західноєвропейських лікарів 12— 17 ст. Арабська офтальмологія мала близьке до сучасного уявлення про будову ока. Ряд відкриттів з фармакологічної хімії зробив алхімік Джабір Ібн-Хайян (8 ст.). Араби ознайомили народи різних країн, в т. ч. і Західної Європи, з досконалими виробами з заліза, сталі, шкіри, вовни і т. д., запозичили у китайців компас, порох, папір, завезли до Західної Європи коноплі, рис, тутовий шовкопряд, фарбу індиго; запозичили в Китаї і просунули далеко на Захід культуру бавовнику; вперше почали виробляти тростинний цукор, акліматизували велику кількість садових та сільськогосподарських культур.
Значних успіхів було досягнуто в розвитку історичної і географічної наук. Вакіді (747—823), Белазурі (9 ст.) написали історію перших завойовницьких походів арабів, а ат-Табарі (838—923), аль-Масуді (п. 956), Ібн-Кутейба (9 ст.) та ін. зібрали відомості з загальної історії та цінні дані про життя різних народів. Арабські вчені, мандрівники й купці залишили цікаві описи подорожей до Єгипту, Ірану, Індії, Цейлону, Індонезії, Китаю і країн Західної та Східної Європи, в яких є, зокрема, цінні відомості про життя і побут східних слов'ян (русів). У цих творах розповідається про слов'янські князівства Куявію (Київське), Славію (Новгородське) і Артанію; аль-Масуді згадує про князівство Астарбрана на чолі з Саклаїком, Дулеба з Вандж-Славою; пише про князівство Валінана (волинян) на чолі з Маджаком, якому корились слов'янські племена; наводить відомості про релігію слов'ян. Ібн-Фадлан, Ібн-Руста (Ібн-Даста) писали про побут, звичаї, одяг і заняття слов'ян. Ібн-Хордадбег описав шляхи, якими слов'яни добиралися до Середньої Азії і Багдада. Ібн-Якуб розповів про торгівлю східних слов'ян з іншими народами. Арабські автори подають відомості про походи слов'ян, наприклад Святослава, проти хозарів і булгарів. Араби знали Київ під назвою Куяба або Куява. Купець Абу-Гамід, який тричі (1150—53) відвідав Київ («gurud Küjaw»), розповідає про предмети торгівлі Київської Русі, грошові знаки (шкурки білок) і т. д. На підставі відомостей купців і мандрівників араб. вчені склали карту відомого їм світу. Слід відзначити, що поряд з достовірними відомостями в працях арабських вчених зустрічається чимало фантастичних вигадок.
[ред.] Арабська філософія
Арабська філософія як одна з форм суспільної свідомості феод. епохи довгий час була тісно пов'язана з богослов'ям. З розвитком природничих і прикладних наук в ній почали зароджуватись матеріалістичні й атеїстичні тенденції. Першими, хто відходив від традиційного розуміння ісламу, були мутазиліти, які виступали проти догмату про приреченість і прагнули обґрунтувати релігійні догмати з точки зору розуму, виходячи з філософських положень деяких античних авторів. Разом з тим знайомство з творами Аристотеля, Платона та ін. сприяло відходу араб. філософії від традиційної догматики богослов'я. Підкреслюючи важливість точних наук і природознавства, аль-Кінді (800—†879) критикував Коран і поклав початок використанню філософії Аристотеля для створення власних філософських систем.
Видатний арабський мислитель Ібн-Рушд (Авероес; 1126—†98) розвинув матеріалістичну тенденцію у філософії Аристотеля, відстоював думку про вічність світу, незнищуваність матерії та її руху, про смертність людської душі, заперечував можливість створення богом світу з нічого і т. п.
Ібн-Баджжа (Авенпаце, п. 1138) стверджував значення розуму, підкреслюючи, що моральне, духовне вдосконалення проходить через наукове пізнання, і проповідував ідею створення ідеальної держави, в якій людина матиме всі можливості для вільного і всебічного розвитку.
Значний вплив на розвиток арабської філософії справила творчість великого таджицького мислителя ібн Сіна Абуалі (Авіценни). Творчість Ібн-Рушда та інших відомих діячів арабської філософії сприяла розвиткові філософської думки народів Європи.
[ред.] Арабська література
Художню араб. л-ру в перший, доісламський період (5— поч. 7 ст.) творили кочові племена арабів, а пізніше і арабізовані народи Спершу виникла проза— легенди, оповідання, пізніше — поезія; переходом до вірша була римована проза — «садж». Поетичні змагання допомогли виробити різноманітні складні віршовані форми. Осн. жанр поезії — касида. Традиція виділяє кілька видатних поетів доісламського періоду, авторів «муаллак» (нанизаних касид): Імруулькайс (п. бл. 530), Антара та ін. Головним твором часів встановлення ісламу є «священна книга» Коран, написана римованою прозою. В епоху Омейядського халіфату літ. центрами були Дамаск і Куфа. Найславніші поети цього часу: Ахталь (п. 710), який першим в араб. л-рі згадує про слов'ян; Джарір (п. 728) та сатирик Фараздак (п. 733). В містах розвивається життєрадісна поезія кохання. Омар Ібн-абу-Рабіа (п. бл. 719) з Мекки — перший араб. поет-городянин. У період від Аббасідського перевороту (750) до зруйнування Багдада монголами (1258) це місто було одним з значних осередків араб. культури. Араб. поезія, особливо придворна, наслідує класичні форми й мову бедуїнської поезії. Але виникає і нова за змістом та формою — міська поезія. її найвизначніший представник — Абу-Нувас. Поети «нового стилю» використовують нові віршовані форми і поетичні засоби [Абу-ль-Атагія (бл. 750—828) — перший філософ в л-рі; Абан Лахікі — поет-вільнодумець]. Перекладається багато творів з перс. літератури, виникає своєрідна новела — макама. У 9— 10 ст. поширюються твори наук. характеру з вставними оповіданнями і віршами. В деяких є цікаві відомості про слов'ян та Сх. Європу, напр. в оповіданнях аль-Масуді (п. 956)— про храми слов'ян (можливо, в Прикарпатті); в «Книзі чудес Індії» та ін. творах зібрано багато оповідань про мандрівників по морю. Має певні художні якості і реалістич. опис подорожі Ібн-Фадлана на Волгу 921—922. З занепадом Іраку центром літ. життя стає Сірія, м. Халеб (Алеппо), де жили славетні поети: мандрівний панегірист і філософ Мутанаббі та поет-вільнодумець Абу-ль-Ала аль-Мааррі. Єгипет також стає видатним осередком літератури. Тут створюються великі народні героїчні романи; в 14—15 ст. остаточно складається книга «Тисяча і одна ніч». Найвидатніший араб. поет мамлюкського Єгипту — Омар Ібн-аль-Фарід (1181—1235). В Пн.-Зх. Африці — видатний поет того часу Ібн-Гані (п. 993). Марокканець Ібн-Батута (1304— 77) описав подорож майже по всьому відомому тоді світі, зокрема по Криму і Волзі.
До араб. літератури належить і література Андалузії — араб. Іспанії, Португалії та Каталонії. Розквіт її припадає на 10—12 ст. Найвідоміші поети аристократич. кола — севільський халіф Мутамід (1040—95), його дружина Румейкія, Ібн-Аммар, лірик Ібн-Хамдіс (1055—1132). Пройнята «життєрадісним вільнодумством» літ. творчість арабів, як писав Ф. Енгельс, мала велике значення для європейського Відродження.
Після падіння Гранади (1492) та турецького завоювання більшості араб. країн араб. література переживає період занепаду. В поезії панує формалізм, в прозі — компілятивність. Але з'являються і твори народ. мовою, з життя народу. В кін. 16 ст. в Сірії писав народ. мовою популярний поет Іса-аль-Газар. Можливо, що він є автором віршованої поеми про подорож на Україну і в Росію з патріархом Іоакимом IV (був у Львові 1585—86). Певне літ. значення має опис подорожі по тих же країнах Павла Халеписького та опис Грузії, складений його батьком патріархом Макарієм.
[ред.] Арабське образотворче мистецтво
Найдав. пам'ятки належать до епохи рабовласницького суспільства. У 7—10 ст воно ще наслідує елліністичне, коптське, візант. і сасанідське мистецтво. Але вже в цей час розвивається прикладне мистецтво: з'являються художні тканини з тонким візерунком, вироби з бронзи, гірського кришталю, кераміка з кольоровими поливами, скло, різьблення по Дереву. Пам'яток монумент. живопису збереглося дуже мало: стінописи палаців у Сірії (Кусейр-Амра, 8 ст.) та Месопотамії (Самарра, 9 ст.). Найдавніші араб, мініатюри створені в Єгипті у 10—11 ст. В 13—14 ст. в Багдаді виникає школа мініатюри, в якій відчувається зв'язок з іранською мініатюрою монгольської епохи (один аркуш є у Київському музеї західного та східного мистецтва).
[ред.] Арабська архітектура
До 2— 5 ст. н. е. відносяться рештки монументальних склепистих споруд у Хаурані (Сірія). В ранніх пам'ятниках араб. архітектури позначився вплив елліністично-римської, візантійської і сасанід-ської традицій, напр. палац 4 — 8 ст. у Мшатті (Іорданія), мечеть «Купол скелі» (691) в Єрусалимі (Палестіна). В 7—10 ст. створюється своєрідний тип колонної мечеті з прямокутним подвір'ям у центрі, оточеним багатонефними залами і галереями зі стрункими аркадами. До цього типу належать Велика мечеть у Дамаску (705), мечеть Амра в Каїрі (642). З 11 —12 ст. в араб. архітектурі великого значення набирає орнаментика, що вкриває будівлі зовні і всередині; широко застосовуються стилізовані рослинні, сталактитові, епіграфічні та літерні узори. З 13 ст. поширюються куполи як засіб перекриття будівель і важливий елемент архітектурної композиції. На Піренейському п-ові в 13— 14 ст. створюються чудові архітектурні споруди т. з. мавританського стилю, в якому араб. форми і декор поєднувалися з окремими зх.-європ. архітектурними мотивами. Визначними пам'ятниками цього стилю є замок Альгамбра в Гранаді (13—14 ст.) і палац Альказар в Севільї (14 ст.). Після завоювання араб. держав турками араб. архітектура зазнала впливу візантійського і турецького мистецтва. Напр., мечеть Мохаммеда Алі в Каїрі (1824—57).
[ред.] Арабська музика
Відомості про стародавню араб. муз. культуру дуже бідні. Крім пісень праці, обрядових, побутових, військових, відомі караванні пісні (худа). Араб, музика одноголосна, мелодії багаті на мелізми, побудовані на 17-ступеневому звукоряді. Серед муз. інструментів головний — уд (рід лютні). Видатними представниками старод. муз. культури були: Джаміле (співачка), Ібрагім аль-Маусім (композитор і співак, п. 804), Зер'яб (співак, бл. 1-ї пол. 9 ст.) та ін. Муз. теоретики збирали пісенну творчість. Існували співацькі школи, де навчалися рабині.
А. к. завжди привертала до себе увагу європ. вчених, у тому числі російських і українських. Відомості про А. к. йшли до Київської Русі спочатку через Візантію, а пізніше й безпосередньо з Араб. Сходу. В ранньому середньовіччі в Україні були поширені оповідання про царицю Савську, «Каліла й Дім-на» під візант. назвою «Стефаніт та Інхілат», «Балачвар Будасар» (історія Будди) під назвою «Варлаам та Іосаф», книга «Рафлі» — переробка араб. «Рамлі» (ворожіння на піску). З розвитком раціоналізму у 15 ст. поширюються в староукр. перекладах твори араб. походження: повчальна книга «Таємниця таємниць» (в араб. л-рі приписувалась Арістотелю, а в Україні була відома під назвою «Аріс-тотелеві ворота») та «Логіка» араб. філософа аль-Фарабі (п. 950) в переробці Маймоніда (н. 1204).
Відомий також Коран, який належав проф. євр. мови Киево-Могилянської академії Симону Тудорському (переписаний 1682), — один з Коранів, які видавалися для мусульман-татар, переселенців до Білорусії. Для них під араб. текстом Корану араб. літерами писалися пояснення білоруською мовою. Іоанікій Галятовський писав полемічні твори проти ісламу. Один його трактат польською мовою «Мухаммедів коран» у 80-х рр. 17 ст. кілька разів видавався в Чернігові.
Завдяки подорожам сірійських арабів по Україні (патріархи Іоаким IV та Макарій) став можливим безпосередній культурний зв'язок з арабами-християнами. На поч. 18 ст. на кошти гетьманського уряду було видано Євангеліє араб. мовою. Мандрівник Василь Григорович-Барський (1701—47) знав розмовну араб. мову і дав цікаві відомості про араб. країни, де він довго жив. У 16 — 17 ст. до української мови ввійшло чимало араб. слів: майдан, кайдани, чайка (назва човна), кава (араб. «кагва»), нафта тощо. Г. Сковорода згадує в своїх творах вживані тоді привітання араб. мовою та пахощі «блаженної Аравії». С. Гулак-Артемовський у «Запорожці за Дунаєм» використав легенду про Гаруна ар-Рашіда з «1001 ночі». В новій укр. л-рі староараб. тематика знайшла свій відбиток у перекладах Л. Боровиковського, у поемі П. Куліша «Магомет і Хадіза», в художніх творах
І. Франка, Лесі Українки, А. Кримського та ін. Вперше в Україні араб. мову й л-ру викладав Б. Дорн у Харківському університеті (1829—32). Відомі праці професорів того ж університету М. Петрова «Могаммед. Походження ісламу» (вид. 1865, 1869, 1882) та В. Надлера «Культурне життя арабів у перші століття гіджири (622—1100) та його виявлення в поезії і мистецтві» (1869) з численними перекладами зразків араб. поезії. Видатним дослідником араб. історії, культури, літератури був акад. А. Кримський. Крім заг. оглядів та окремих досліджень, він дав численні переклади з араб. мови на укр. (починаючи з 1890 друкувалися в Галичині), писав літературні твори на араб. сюжети. Ряд праць з історії арабів та арабської літератури належить А. П. Ковалівському, Т. Кезмі (1882—1958) та іншим.
[ред.] Література
- Енгельс Ф. Діалектика природи. К., 1953; Энгельс Ф. Борьба в Венгрии. В кн.: Маркс К. и Энгельс Ф. Сочинения, т. 6. М., 1957;
- Гафуров Б. Г. История таджикского народа, т. 1. М., 1955;
- Крачковский И. Ю. Избранные сочинения, т. 1—5. М.—Л., 1955—58;
- Бартольд В. В. Культура мусульманства. П., 1918;
- Бартольд В. В. Мусульманский мир. П., 1922;
- Всемирная история. В 10 т., т. 3—4. М., 1957—58;
- Крымский А. Е. История арабов и арабской литературы, светской и духовной, ч. 1 — 2. М., 1911—12;
- Крымский А. Арабская литература в очерках и образцах. М., 1911;
- Мистецтво країн ісламу. Каталог. Склала М. Вязьмітіна. К., 1930;
- Ковалевский А. П. Книга Ахмеда Ибн-Фадлана о его путешествии на Волгу в 921—922 гг. X., 1956;
- Гольдциэр И. Ислам. СПБ, 1911; Шуази О. История архитектуры, т. 2 [гл. 2]. М., 1937;
- Денике Б. Искусство Востока. Казань, 1923;
- Кверфельдт Э. К. Керамика Ближнего Востока. Л., 1947;
- Джазири Xамади. Арабская музыка. «Советская музыка», 1958, № 10;
- Kremer A. von. Kulturgeschichte des Orients unter der Chatifen, Bd. 1—2. W., 1875—77;
- Carra de Vaux B. Les penseurs de l'Islam, t. 1 — 5. P., 1921—26.