Литвиненко Таїсія Йосипівна

<mediawiki xmlns="http://www.mediawiki.org/xml/export-0.11/" xmlns:xsi="http://www.w3.org/2001/XMLSchema-instance" xsi:schemaLocation="http://www.mediawiki.org/xml/export-0.11/ http://www.mediawiki.org/xml/export-0.11.xsd" version="0.11" xml:lang="uk">
  <siteinfo>
    <sitename>Вікіцитати</sitename>
    <dbname>ukwikiquote</dbname>
    <base>https://uk.wikiquote.org/wiki/%D0%93%D0%BE%D0%BB%D0%BE%D0%B2%D0%BD%D0%B0_%D1%81%D1%82%D0%BE%D1%80%D1%96%D0%BD%D0%BA%D0%B0</base>
    <generator>MediaWiki 1.47.0-wmf.12</generator>
    <case>first-letter</case>
    <namespaces>
      <namespace key="-2" case="first-letter">Медіа</namespace>
      <namespace key="-1" case="first-letter">Спеціальна</namespace>
      <namespace key="0" case="first-letter" />
      <namespace key="1" case="first-letter">Обговорення</namespace>
      <namespace key="2" case="first-letter">Користувач</namespace>
      <namespace key="3" case="first-letter">Обговорення користувача</namespace>
      <namespace key="4" case="first-letter">Вікіцитати</namespace>
      <namespace key="5" case="first-letter">Обговорення Вікіцитат</namespace>
      <namespace key="6" case="first-letter">Файл</namespace>
      <namespace key="7" case="first-letter">Обговорення файлу</namespace>
      <namespace key="8" case="first-letter">MediaWiki</namespace>
      <namespace key="9" case="first-letter">Обговорення MediaWiki</namespace>
      <namespace key="10" case="first-letter">Шаблон</namespace>
      <namespace key="11" case="first-letter">Обговорення шаблону</namespace>
      <namespace key="12" case="first-letter">Довідка</namespace>
      <namespace key="13" case="first-letter">Обговорення довідки</namespace>
      <namespace key="14" case="first-letter">Категорія</namespace>
      <namespace key="15" case="first-letter">Обговорення категорії</namespace>
      <namespace key="710" case="first-letter">Субтитри</namespace>
      <namespace key="711" case="first-letter">Обговорення субтитрів</namespace>
      <namespace key="828" case="first-letter">Модуль</namespace>
      <namespace key="829" case="first-letter">Обговорення модуля</namespace>
      <namespace key="1728" case="first-letter">Подія</namespace>
      <namespace key="1729" case="first-letter">Обговорення події</namespace>
    </namespaces>
  </siteinfo>
  <page>
    <title>Литвиненко Таїсія Йосипівна</title>
    <ns>0</ns>
    <id>41409</id>
    <revision>
      <id>160856</id>
      <parentid>145922</parentid>
      <timestamp>2026-07-27T18:16:20Z</timestamp>
      <contributor>
        <username>Андрій Гриценко</username>
        <id>6500</id>
      </contributor>
      <comment>/* Цитати */</comment>
      <origin>160856</origin>
      <model>wikitext</model>
      <format>text/x-wiki</format>
      <text bytes="36604" sha1="1aff86xrcpqdepqoh9yukuxrxynz9g5" xml:space="preserve">{{особа}}
'''Таїсія Йосипівна Литвиненко''' (10 лютого 1935, Погреби, Київська область, Українська СРР)&amp;nbsp;— артистка Львівського Національного академічного українського драматичного театру імені Марії Заньковецької. Народна артистка Української РСР (1988).

== Цитати ==
{{Q
 | Цитата   = «Виявляється, що моя родина прийшла із [[Литва|Литви]], тому ми — Литвиненки і блакитноокі. То тільки я зеленоока. Мій молодший брат Володя народився блакитнооким з білим волоссячком (я тоді була на І курсі інституту). Дід стояв над ним і казав: «Хоч один народився справжнім Литвиненком». Виявляється, ще у ХІV столітті литовський князь Василь приїхав до Чернігова і заснував наше село Погреби. У нашого села навіть був прапор і герб. Дід Кирило розповідав, що його велику родину постійно [[Розкуркулення|розкуркулювали]], бо вони були дуже працелюбні, а тому й мали статки. Мого тата з дитинства називали Йосипом Кириловичем і на «ви».

Моя мама була останньою дитиною. Після неї бабуся народила ще одну дитину, але в той час була велика повінь — вони з немовлям у холодній воді застудилися і померли. Мамі було тоді лише два роки. Відразу з’явилася мачуха — баба Параска, стара діва, дітей у неї не було. І мою маму Улю вже у два роки поставили полоти моркву: пояснювали, де морква, а де бур’яни… Хоча баба Параска була дуже доброю — така величезна двометрова тітка. Наша родина була дуже співоча. На храмове свято — 28 серпня, Першої Пречистої, — ходили від хати до хати, співали. Тоді я вперше відчула, що маю голос і теж хочу співати».
 | Коментар = про походження роду в інтерв'ю газеті &quot;Високий Замок&quot; [https://wz.lviv.ua/interview/130289-taisiia-lytvynenko-u-komedii-za-dvoma-zaitsiamy-zihrala-khymku-khocha-proponuvaly-rol-proni-prokopivny Таїсія Литвиненко: «У комедії «За двома зайцями» зіграла Химку, хоча пропонували роль Проні Прокопівни» (9 лютого 2015 року)
 | Оригінал = 
 | Автор    = }}

{{Q
 | Цитата   = «Так мене назвав тато. Він навчався у Вінницькому зооветеринарному інституті і якось вилікував монастирську корову. У тому монастирі була ігуменя Таїсія, яка й покликала мого батька до хворої корови. Коли ігуменя дякувала йому, тато сказав, що поспішає додому, бо в нього народилася дочка. Ігуменя й каже: «Назвіть її Таїсія — це дуже благородне ім’я». Тато так і зробив. А коли я знялася у фільмі «Назар Стодоля», мене усі почали називати Галею.».
 | Коментар = про своє власне ім'я в інтерв'ю газеті &quot;Високий Замок&quot; [https://wz.lviv.ua/interview/130289-taisiia-lytvynenko-u-komedii-za-dvoma-zaitsiamy-zihrala-khymku-khocha-proponuvaly-rol-proni-prokopivny Таїсія Литвиненко: «У комедії «За двома зайцями» зіграла Химку, хоча пропонували роль Проні Прокопівни» (9 лютого 2015 року)
 | Оригінал = 
 | Автор    = }}

{{Q
 | Цитата   = «Я тоді уже працювала у Запорізькому театрі, але приїхала до Києва, бо треба було лікувати сина Юрка, який захворів. На вулиці мене зустрів Віктор Іванов, який саме починав зйомки цього фільму, і накинувся із питаннями, куди я пропала, адже він мене всюди шукав. Сказав, аби я обрала собі будь-яку роль у майбутньому фільмі «За двома зайцями», навіть роль Проні Прокопівни. Я сказала: «Хочу Химку!». Мені, до слова, ніхто не вірив, що Іванов пропонував мені роль Проні, аж поки не вийшли спогади [[Криницина Маргарита Василівна|Маргарити Криніциної]], яка зіграла цю роль, де вона згадувала і процес зйомок, і те, як її ображав режисер, адже не хотів її знімати. Ми з [[Наум Наталія Михайлівна|Наталею Наум]], яка зіграла Галю, були ще молодими, а Криніциній було уже далеко за 30, а мали б бути усі однолітки по сценарію.».
 | Коментар = про те, як ви потрапили до фільму «За двома зайцями» в інтерв'ю газеті &quot;Високий Замок&quot; [https://wz.lviv.ua/interview/130289-taisiia-lytvynenko-u-komedii-za-dvoma-zaitsiamy-zihrala-khymku-khocha-proponuvaly-rol-proni-prokopivny Таїсія Литвиненко: «У комедії «За двома зайцями» зіграла Химку, хоча пропонували роль Проні Прокопівни» (9 лютого 2015 року)
 | Оригінал = 
 | Автор    = }}

{{Q
 | Цитата   = «[[Сумський В'ячеслав Гнатович|Сумський]] — це взагалі цікава історія. Він мені завжди сниться у день або переддень своєї смерті. А у ніч, коли він помирав, мені приснилося, що я пишу листа його дружині [[Опанасенко Галина Василівна|Галі Опанасенко]] і прошу, аби вона не ревнувала мене до Сумського, адже ми не мали дуже близьких стосунків. У нас з ним був великий духовний зв’язок. Він мені сподобався, коли на одному вечорі в інституті співав пісню на музику Шуберта. У нас зі Славою в інституті були дуже чисті платонічні стосунки, ми навіть не цілувалися, але ходили разом у театри, на концерти у філармонію. Він писав мені листи, записки і називав мене «моя тайна»… Але сталося так, що він одружився із Галею Опанасенко. Я навіть іноді жартую, коли зустрічаюся з Наталею і Олею Сумськими, що вони могли б бути моїми доньками… Я ж вийшла заміж за Володю Ткаченка».
 | Коментар = про романтичні стосунки з актором [[Сумський В'ячеслав Гнатович|В’ячеславом Сумським]] (батьком [[Сумська Наталія В'ячеславівна|Наталі]] та [[Сумська Ольга В'ячеславівна|Ольги Сумських]]) в інтерв'ю газеті &quot;Високий Замок&quot; [https://wz.lviv.ua/interview/130289-taisiia-lytvynenko-u-komedii-za-dvoma-zaitsiamy-zihrala-khymku-khocha-proponuvaly-rol-proni-prokopivny Таїсія Литвиненко: «У комедії «За двома зайцями» зіграла Химку, хоча пропонували роль Проні Прокопівни» (9 лютого 2015 року)
 | Оригінал = 
 | Автор    = }}

{{Q
 | Цитата   = «Чоловіка собі треба виховати. І тільки ласкою. Навіть двоє моїх синів, які дуже різні за характерами, але їх єднає одна спільна риса — доброта, бо бачили тільки добре й лагідне ставлення до себе. У стосунках з чоловіками потрібно підключати розум, а не лише слухатися серця. Треба розуміти, що чоловікові треба. Часто уступати йому, щоб потім вилізти на шию.

Інколи спостерігаю, як якась матуся іде по дорозі, тягне за собою дитину, б'є її. Так і хочеться спинити цю жінку і сказати: «Хіба дитина винна, що ви сьогодні не переспали з мужем?». А моя баба Вірка колись казала: «Знаєш, Тасічко, з чоловіком треба спати на одній подушці, бо як посваришся, то ліжко помирить. А як взяла подушку і пішла в іншу кімнату, то вранці встали обоє ще більше злі». Моя баба Вірка вийшла заміж за діда Кирила, не кохаючи його. Вона дуже любила його молодшого брата Зінька, але батьки веліли Кирилові розбити цю любов, щоб одружити вісімнадцятирічного Зінька з багатою дівчиною. А мій дід Кирило потаємно любив бабу Вірку і одружився з нею. Я колись навіть хотіла написати книгу спогадів «Бабина корсетка»».
 | Коментар = про секрет багаторічної вірності і любові до [[Стригун Федір Миколайович|Федора Стригуна]] в інтерв'ю газеті &quot;Високий Замок&quot; [https://wz.lviv.ua/interview/130289-taisiia-lytvynenko-u-komedii-za-dvoma-zaitsiamy-zihrala-khymku-khocha-proponuvaly-rol-proni-prokopivny Таїсія Литвиненко: «У комедії «За двома зайцями» зіграла Химку, хоча пропонували роль Проні Прокопівни» (9 лютого 2015 року)
 | Оригінал = 
 | Автор    = }}

{{Q
 | Цитата   = «У 1979-му [[Миколайчук Іван Васильович|Іван Миколайчук]] запросив мене у фільм «Вави­лон ХХ» на роль Прісі. Якось Іван Миколайчук покликав Стригуна подивитися кінопроби. Сцена з [[Сердюк Лесь Олександрович|Лесем Сердюком]]. На екрані — клуня. Глянула наліво-направо — і в клуню. Потім Лесь Сердюк озирнувся — і теж у клуню… 

«Я дивився на екран і відчував, що закипаю», — розповідав потім Стригун. За якийсь час з клу­ні виходжу я, поправляю спід­ничку, за мною — Лесь і підтягує собі пояс. Мій чоловік аж вибух­нув від ревнощів…»
 | Коментар = про те, як чоловік спочатку ревнував у інтерв’ю газеті &quot;Високий Замок&quot;  [https://wz.lviv.ua/interview/385630-khochete-zberehty-simiu-zavzhdy-budte-poruch-z-cholovikom «Хочете зберегти сім’ю — завжди будьте поруч з чоловіком»] (23 лютого 2019 року) 
 | Оригінал = 
 | Автор    =   }}

{{Q
 | Цитата   = «Знялася у фільмах «Назар Стодоля» та «Григорій Сково­рода». На третьому курсі мене запросили працювати у Київ­ський драматичний театр ім. І. Франка. Заходжу влітку в теа­тральний інститут. У фойє сто­їть красивий юнак, до іспитів го­тується. Беру його за плече. «Не переживай, хлопчику! — кажу дещо зверхньо. — Ти вступиш!». Він оторопів. Потім довідуюся, що у клубі свого села Федір ди­вився фільми за моєї участі і ка­зав сільським хлопцям: «Ця ар­тистка буде моєю дружиною». Хлопці розсміялися».
 | Коментар = про те, що із Федором Стригуном позна­йомилася, коли вже була кі­нозіркою в інтерв’ю газеті &quot;Високий Замок&quot;  [https://wz.lviv.ua/interview/385630-khochete-zberehty-simiu-zavzhdy-budte-poruch-z-cholovikom «Хочете зберегти сім’ю — завжди будьте поруч з чоловіком»] (23 лютого 2019 року) 
 | Оригінал = 
 | Автор    =   }}

{{Q
 | Цитата   = «А я впевнено відповіла: «Побачимо!». Захочу вийти за­між — вийду тут і зараз. Тоді була одружена з режисером Запо­різького драматичного театру, в якому разом працювали. Чоло­вік ставився до мене зневажли­во. Часто їздив до Києва стави­ти вистави. Залишав мене саму з маленьким сином Юрасиком та його нянею. Репетиції, стаці­онарні та виїзні вистави, дити­на… Я схудла до 42 кілограмів. Була виснажена. Забувала, що я — молода і красива; що таке чоловіча увага та компліменти. Колега не витримала: «Тасічко, твоє занедбане волосся кри­чить про твій необлаштований побут». Сусідки не засуджува­ли, коли додому мене прово­джав Стригун. Поволі я віддали­лася від колишнього чоловіка.

Пам’ятаю, з Юрасиком на ру­ках і клунками з Києва сім кіло­метрів йшла у село до батьків. За кілька днів дивлюсь з веран­ди: навпроти нашої хати Федір ходить. Я обімліла. Мама поба­чила його у вікні і все зрозуміла: «Он воно що! Поклич його, Та­січко, пообідати»…

Весілля справили у запорізь­кій однокімнатній квартирі, яку дали Стригуну. Там не було ні газової плити, ні ванни… Гості сиділи на театральних афішах. На них написали прізвища гос­тей — хто де мав сидіти. Зі страв мали картоплю у мундирах, ква­шену капусту і помідори, які принесла няня Юрасика Поліна Кіндратівна».
 | Коментар = про те, що колись Федір Стри­гун сказав: «Не люблю ма­леньких і чорнявих», а сама ж невеличкого зросту в інтерв’ю газеті &quot;Високий Замок&quot;  [https://wz.lviv.ua/interview/385630-khochete-zberehty-simiu-zavzhdy-budte-poruch-z-cholovikom «Хочете зберегти сім’ю — завжди будьте поруч з чоловіком»] (23 лютого 2019 року) 
 | Оригінал = 
 | Автор    =   }}

{{Q
 | Цитата   = «І з посади секретаря ком­сомольської організації Запо­різького драматичного театру, в якому ми працювали, теж зня­ли. Я грала майже у кожній ви­ставі. Раптом розлучаюся з чо­ловіком-режисером і виходжу заміж за молодого красиво­го артиста Стригуна. Крім нас, розлучилося ще дві пари, зо­крема головний режисер з дру­жиною. Місто гуділо…

Директор театру викликав Федора на килим: «Ось вам „бі­лий квиток“ за те, що чужу сім’ю розбили. З ним вас і Литвинен­ко жоден театр на роботу не ві­зьме». Почали писати листи у театри. Відізвався головний ре­жисер заньківчан [[Козачковський Доміан Іванович|Доміан Козач­ківський]]. Поїхали до Львова. Поселили нас у… кабінеті голов­ного режисера. Обіцяли за кіль­ка місяців дати квартиру, а роз­тягнулося майже на три роки…»
 | Коментар = про те, що з чоловіком написали книгу спогадів «Житейське море» в інтерв’ю газеті &quot;Високий Замок&quot;  [https://wz.lviv.ua/interview/385630-khochete-zberehty-simiu-zavzhdy-budte-poruch-z-cholovikom «Хочете зберегти сім’ю — завжди будьте поруч з чоловіком»] (23 лютого 2019 року) 
 | Оригінал = 
 | Автор    =   }}

{{Q
 | Цитата   = «У 1960-х в Київський те­атр ім. Франка на роботу за­прошували найобдарованіших акторів, а ролей їм не давали. Талановита актриса [[Литвиненко Катерина Петрівна|Катя Лит­виненко]] (моя однофамілиця) зіграла лише одну роль — Кле­опатри у п’єсі Олександра Кор­нійчука «Чому посміхаються зорі».

У цьому театрі я познайоми­лася з дружиною [[Корнійчук Олександр Євдокимович|Корнійчука]] — актрисою Мариною Захаренко. Вона виходила на сцену пере­важно в масовках. До речі, як і виконавиця ролі Оксани у старій версії фільму «Вечори на хуторі біля Диканьки» Валентина. Піс­ля цієї ролі актрису першою в СРСР нагородили орденом Тру­дового Червоного Прапора. А в театрі мала найменшу ставку — 450 рублів.

Режисер фільму [[Роу Олександр Артурович|Олександр Роу]] подарував їй рубіновий пер­стень з шістнадцятьма діаман­тами. Часи були бідні. Актри­си все шили самі: від спідньої білизни — до блузок і суконь. Пам’ятаю, сидять у кімнаті на величезному килимі, і кожна щось розкроює або шиє. Лише Валечка сидить у кутку і крутить на пальці коштовний перстень. Багато хто хотів його купити. Валя казала: «Ні за які гроші не продам, хіба що помру». Голод дошкуляв, але перстень не про­дала. Минули роки. Приїжджає у заньківчанський театр актри­са [[Кусенко Ольга Яківна|Ольга Кусенко]]. Дивлюсь: на її пальці — Валеччин перстень. «Валентини вже немає, — каже. — Перстень заповіла мені»».
 | Коментар = про те, чому в 1960−1980-х роках ролі дівчат і хлопців грали соро­ка-, п’ятдесятирічні актори в інтерв’ю газеті &quot;Високий Замок&quot;  [https://wz.lviv.ua/interview/385630-khochete-zberehty-simiu-zavzhdy-budte-poruch-z-cholovikom «Хочете зберегти сім’ю — завжди будьте поруч з чоловіком»] (23 лютого 2019 року) 
 | Оригінал = 
 | Автор    =   }}

{{Q
 | Цитата   = «Так, це дружина [[Тимошенко Юрій Трохимович|Тарапунь­ки]]. Юрко був щедрим чо­ловіком. Бачив, що у когось нема грошей, витягне з гаман­ця сто червонців (рублів) — дає людині. За хвилю знову виймає купюри: «На тобі ще два чер­вонці». Щоб у фільмі «Штепсель женить Тарапуньку» я вигляда­ла привабливою, приніс з дому Олині сукні (подружжя тільки-но повернулося з гастролей із Гол­ландії), але жодна не підійшла мені по фігурі. Тоді Тарапунька замовив в ательє пишну зі спід­німи спідницями сукню з доро­гої і блискучої тканини. Коли фільм було знято, сукню пода­рував мені.

Прем’єру кінострічки пре­зентували у Москві. Запроси­ли в ресторан. На столі лише одна страва: величезна пава, начинена овочами та фрукта­ми. Московський кінокритик вульгарно відізвався про мене. «Ета актріса тєбє дьошево до­сталась?» — спитав у Тарапунь­ки. Почувши образливі слова, Тимошенко як крикне: «Геть! Щоб духу твого тут не було!». І як дасть йому в пику!»
 | Коментар = про [[Кусенко Ольга Яківна|Ольгу Косенко]] - дружину [[Тимошенко Юрій Трохимович|Юрія Тимо­шенка]] в інтерв’ю газеті &quot;Високий Замок&quot;  [https://wz.lviv.ua/interview/385630-khochete-zberehty-simiu-zavzhdy-budte-poruch-z-cholovikom «Хочете зберегти сім’ю — завжди будьте поруч з чоловіком»] (23 лютого 2019 року) 
 | Оригінал = 
 | Автор    =   }}

{{Q
 | Цитата   = «Було мені 26 років. Йду Києвом заклопотана. Раптом на бульварі Шевченка хтось як схопить за руку. Дивлюсь: ре­жисер [[Іванов Михайло Вікторович|Михайло Іванов]]. «Та­січко, золотко! Так довго вас шукаю. Знімаю „За двома зай­цями“. Вибирайте: роль Галі чи Проні?». Я подумала і як ви­палю: «Химки!». «У цій ролі вже знімається актриса, — каже. — Добре, будете ви зніматися».

Режисер був незадоволе­ний актрисою [[Криницина Маргарита Василівна|Маргаритою Кри­нициною]], хоча вона прекрас­но справилася з роллю Проні. «Криницина застара для цієї ролі, — бідкався Іванов. — У пансіоні всі молоденькі дівча­та, лише одна Проня — як тітка. Нав’язали мені цю актрису». На знімальному майданчику Іванов постійно з нею конфліктував. Який епізод не зіграє — йому не подобається».
 | Коментар = про те, що глядачам найбільше запам’яталася у ролі Хим­ки в інтерв’ю газеті &quot;Високий Замок&quot;  [https://wz.lviv.ua/interview/385630-khochete-zberehty-simiu-zavzhdy-budte-poruch-z-cholovikom «Хочете зберегти сім’ю — завжди будьте поруч з чоловіком»] (23 лютого 2019 року) 
 | Оригінал = 
 | Автор    =   }}

{{Q
 | Цитата   = «Розхристаним. Мав надію, що отримає звання заслуже­ного артиста. Але звання при­своїли іншим акторам. [[Борисов Олег Іванович|Бори­сов]] тиждень безпробудно пив. На знімальний майданчик його привезла дружина. Знімали епі­зод, коли Проня каже: «Я дума­ла, то у вас в груді шкварчить, а то шкварчала ваша папіроска». Борисов скаже репліку — від­вернеться, ікне після перепою… 

Добре грав роль Голохвастова, і режисер все йому пробачав. Через образу, що не присвої­ли звання заслуженого артиста, поїхав працювати до Ленінгра­да у театр Товстоногова».
 | Коментар = про те, яким запам’ятався [[Борисов Олег Іванович|Олег Борисов]] — Голохвастов у інтерв’ю газеті &quot;Високий Замок&quot;  [https://wz.lviv.ua/interview/385630-khochete-zberehty-simiu-zavzhdy-budte-poruch-z-cholovikom «Хочете зберегти сім’ю — завжди будьте поруч з чоловіком»] (23 лютого 2019 року) 
 | Оригінал = 
 | Автор    =   }}

{{Q
 | Цитата   = «Як задумав — так і зробив! У «Вавилоні ХХ» знімалася тільки одна актриса з Москви — [[Поліщук Любов Григорівна|Люба Поліщук]]. Та й вона народилася в Україні. Свого часу її батьків ви­везли до Сибіру. На мою роль Прісі претендувала [[Роговцева Ада Миколаївна|Ада Рогов­цева]]. Миколайчук мовив твер­до: «Роль гратиме Литвиненко!». Якось я назвала його Іванком. «Я не Іванко! — каже строго. — Я — Іван! Не треба применшувати мого імені. Запам’ятайте це, Та­їсіє Йосипівно!».

Знімали фільм у селі Витаче­ві, за 40 кілометрів від Києва. Ні дороги, ні церкви. Пустка! Мо­лодь виїхала до міста. У селі — самі бабусі. Вони були щасливі, коли хтось з артистів у них обі­дав. Щодня після зйомок ми ве­черяли у хаті, яку купив Мико­лайчук. Бабусі приносили хто що міг: картоплю, капусту, за­крутки…»
 | Коментар = про те, що [[Миколайчук Іван Васильович|Іванові Ми­колайчуку]] у фільмі «Вавилон ХХ» влада наказала знімати не лише українських, а й ро­сійських акторів, але той категорично мовив: «Ні! Зніматиму лише українських артистів!» в інтерв’ю газеті &quot;Високий Замок&quot;  [https://wz.lviv.ua/interview/385630-khochete-zberehty-simiu-zavzhdy-budte-poruch-z-cholovikom «Хочете зберегти сім’ю — завжди будьте поруч з чоловіком»] (23 лютого 2019 року) 
 | Оригінал = 
 | Автор    =   }}

{{Q
 | Цитата   = «Народилася я у селі Погре­бах Броварського району, на Київщині. Наш рід по татовій лі­нії походить з родини чернігів­ського князя Василя Литвина. Про це свідчить печатка Рати­бора 1514 року, знайдена у По­гребах.

Мама гарно співала. У нашо­му домі місяць жив [[Верьовка Григорій Гурійович|Григорій Ве­рьовка]]. Підбирав співаків для свого хору. Коли жінки у полі сі­дали обідати, співали. Верьов­ка заслухувався голосом моєї мами. Запросив у свій хор, але мама не поїхала. «Еге, дядьку, — мовила до Верьовки. — Заве­зете за Київ, а там — конець сві­ту»…»
 | Коментар = про свої слова «Якби до 16 років я не пасла корів та гусей, а виросла в інтелігент­ній сім’ї, навряд чи з мене ви­йшла б гарна актриса» в інтерв’ю газеті &quot;Високий Замок&quot;  [https://wz.lviv.ua/interview/385630-khochete-zberehty-simiu-zavzhdy-budte-poruch-z-cholovikom «Хочете зберегти сім’ю — завжди будьте поруч з чоловіком»] (23 лютого 2019 року) 
 | Оригінал = 
 | Автор    =   }}

{{Q
 | Цитата   = «...У педагогічному інституті рік про­вчилася на вчительку геогра­фії. Після сесії приїхала додому. Вранці назбирала на городі су­ниці-полуниці, поклала у кошик, одягнула гарну сукню, яку по­шив мені тато, сіла у вантажів­ку і поїхала до Києва. Продала на базарі ягоди, з педагогічно­го інституту забрала докумен­ти і відвезла у театральний. Про навчання в театральному інсти­туті батькам зізналася, коли у фільмі «Назар Стодоля» зняла­ся. Спочатку мама з татом були шоковані. Коли привезла фото­альбом зі зйомок, почувалися щасливими».
 | Коментар = про те, як стала акторкою в інтерв’ю газеті &quot;Високий Замок&quot;  [https://wz.lviv.ua/interview/385630-khochete-zberehty-simiu-zavzhdy-budte-poruch-z-cholovikom «Хочете зберегти сім’ю — завжди будьте поруч з чоловіком»] (23 лютого 2019 року) 
 | Оригінал = 
 | Автор    =   }}

{{Q
 | Цитата   = «Так і зробила. Коли наро­дився Назар, режисер затвер­див мене на роль [[Заньковецька Марія Костянтинівна|Марії Зань­ковецької]]. «Дитина для мене важливіша», — сказала, і від ролі відмовилася. Якось «Ма­рію Заньковецьку» повезли на гастролі в Алма-Ату. По доро­зі автобус з артистами потра­пив в аварію. Актриса, яка грала головну роль, — у лікарні. Я тер­міново вилетіла літаком у Ка­захстан і зіграла роль Занько­вецької. Одна київська актриса заради головної ролі перервала вагітність. Цей необачний крок обернувся проти неї. Втратила дитину, чоловіка (він її покинув) і роль (режисер передумав і на роль затвердив іншу актрису).

Я — щаслива. Старший син Юрко — завідувач цеху в заньків­чанському театрі, професійний телеоператор. Назар — продю­сер вокального дуету народних артисток України [[Батьковська Галина Станіславівна|Галини]] і [[Репецька Леся Станіславівна|Лесі Тельнюк]]. Назар — чоловік Гали­ни Тельнюк.

…Кілька ро­ків тому, на вечорі пам’яті [[Ступка Богдан Сильвестрович|Бог­дана Ступки]] у Львівській опері, київські тележурналісти зніма­ли репортаж. «Маєте можли­вість взяти інтерв’ю у Федора Стригуна — одного з найближ­чих друзів Ступки», — кажу. «Да-да?» — пробурмотіли журналісти у відповідь. Думаєте, підійшли до Стригуна? І не подумали. А життя лине хутко…»
 | Коментар = про те, що могла б відмовити­ся від заповітної ролі заради сім’ї в інтерв’ю газеті &quot;Високий Замок&quot;  [https://wz.lviv.ua/interview/385630-khochete-zberehty-simiu-zavzhdy-budte-poruch-z-cholovikom «Хочете зберегти сім’ю — завжди будьте поруч з чоловіком»] (23 лютого 2019 року) 
 | Оригінал = 
 | Автор    =   }}

== Примітки ==
{{reflist}}

{{Поділитися}}

[[Категорія:Автори-Л]]
[[Категорія:Жінки]]
[[Категорія:Українські актори]]</text>
      <sha1>1aff86xrcpqdepqoh9yukuxrxynz9g5</sha1>
    </revision>
  </page>
  <page>
    <title>Литвиненко Таїсія Порфирівна</title>
    <ns>0</ns>
    <id>46548</id>
    <revision>
      <id>160857</id>
      <parentid>160850</parentid>
      <timestamp>2026-07-27T18:22:25Z</timestamp>
      <contributor>
        <username>Андрій Гриценко</username>
        <id>6500</id>
      </contributor>
      <comment>/* Цитати */</comment>
      <origin>160857</origin>
      <model>wikitext</model>
      <format>text/x-wiki</format>
      <text bytes="2316" sha1="gso7tfky90dbmwkpjmwv0iuj236qwx1" xml:space="preserve">
'''Таїсія Йосипівна Литвиненко''' (10 лютого 1935, с. Погреби, Броварський район, [[Київська область]], [[Українська Радянська Соціалістична Республіка|Українська РСР]], [[Союз Радянських Соціалістичних Республік|СРСР]] — 6 квітня 2025, м. [[Львів]], [[Україна]]) — українська акторка театру та кіно, артистка Львівського Національного академічного українського драматичного театру імені Марії Заньковецької. Народна артистка Української РСР (1988).

== Цитати ==
{{Q
 | Цитата   = «Я вдячна долі за можливість працювати поруч із великими акторами...

Актор повинен навчитися слухати не лише режисера, а й свого героя».
 | Коментар = про значення таланту актора в інтерв'ю  [https://www.imdb.com/name/nm8426568/?utm_source=chatgpt.com Taisiya Litvinenko(1929-2016)]  
 | Оригінал = 
 | Автор    =   }}

== Примітки ==
{{reflist}}

[[Категорія:Українські театральні акторки]]
[[Категорія:Акторки України XX століття]]
[[Категорія:Українські кіноактори]]
[[Категорія:Українські режисерки]]
[[Категорія:Актори Національного академічного драматичного театру імені Івана Франка]]
[[Категорія:Актори Національного академічного українського драматичного театру імені Марії Заньковецької]]
[[Категорія:Актори Запорізького українського музично-драматичного театру]]
[[Категорія:Лауреати премії імені Марії Заньковецької]]
[[Категорія:Акторки України XXI століття]]</text>
      <sha1>gso7tfky90dbmwkpjmwv0iuj236qwx1</sha1>
    </revision>
    <revision>
      <id>160858</id>
      <parentid>160857</parentid>
      <timestamp>2026-07-27T18:24:48Z</timestamp>
      <contributor>
        <username>Андрій Гриценко</username>
        <id>6500</id>
      </contributor>
      <origin>160858</origin>
      <model>wikitext</model>
      <format>text/x-wiki</format>
      <text bytes="1928" sha1="gezbjazg3ygf0rvsbj73nwql5tz4q61" xml:space="preserve">
'''Таїсія Порфирівна Литвиненко''' (27 серпня 1929, [[Київ]], [[Українська Радянська Соціалістична Республіка|Українська СРР]], [[Союз Радянських Соціалістичних Республік|СРСР]] - 9 вересня 2016) — радянська і українська кіноакторка.

== Цитати ==
{{Q
 | Цитата   = «Я вдячна долі за можливість працювати поруч із великими акторами...

Актор повинен навчитися слухати не лише режисера, а й свого героя».
 | Коментар = про значення таланту актора в інтерв'ю  [https://www.imdb.com/name/nm8426568/?utm_source=chatgpt.com Taisiya Litvinenko(1929-2016)]  
 | Оригінал = 
 | Автор    =   }}

== Примітки ==
{{reflist}}

[[Категорія:Українські театральні акторки]]
[[Категорія:Акторки України XX століття]]
[[Категорія:Українські кіноактори]]
[[Категорія:Українські режисерки]]
[[Категорія:Актори Національного академічного драматичного театру імені Івана Франка]]
[[Категорія:Актори Національного академічного українського драматичного театру імені Марії Заньковецької]]
[[Категорія:Актори Запорізького українського музично-драматичного театру]]
[[Категорія:Лауреати премії імені Марії Заньковецької]]
[[Категорія:Акторки України XXI століття]]</text>
      <sha1>gezbjazg3ygf0rvsbj73nwql5tz4q61</sha1>
    </revision>
    <revision>
      <id>160859</id>
      <parentid>160858</parentid>
      <timestamp>2026-07-27T18:29:28Z</timestamp>
      <contributor>
        <username>Андрій Гриценко</username>
        <id>6500</id>
      </contributor>
      <comment>/* Примітки */</comment>
      <origin>160859</origin>
      <model>wikitext</model>
      <format>text/x-wiki</format>
      <text bytes="1211" sha1="g9wc0e5iunjkzkdd5pst5abdvb8br82" xml:space="preserve">
'''Таїсія Порфирівна Литвиненко''' (27 серпня 1929, [[Київ]], [[Українська Радянська Соціалістична Республіка|Українська СРР]], [[Союз Радянських Соціалістичних Республік|СРСР]] - 9 вересня 2016) — радянська і українська кіноакторка.

== Цитати ==
{{Q
 | Цитата   = «Я вдячна долі за можливість працювати поруч із великими акторами...

Актор повинен навчитися слухати не лише режисера, а й свого героя».
 | Коментар = про значення таланту актора в інтерв'ю  [https://www.imdb.com/name/nm8426568/?utm_source=chatgpt.com Taisiya Litvinenko(1929-2016)]  
 | Оригінал = 
 | Автор    =   }}

== Примітки ==
{{reflist}}

[[Категорія:Українські акторки]]
[[Категорія:Радянські акторки]]
[[Категорія:Російські акторки]]
[[Категорія:Українські кіноакторки]]</text>
      <sha1>g9wc0e5iunjkzkdd5pst5abdvb8br82</sha1>
    </revision>
    <revision>
      <id>160869</id>
      <parentid>160859</parentid>
      <timestamp>2026-07-27T19:19:59Z</timestamp>
      <contributor>
        <username>Андрій Гриценко</username>
        <id>6500</id>
      </contributor>
      <origin>160869</origin>
      <model>wikitext</model>
      <format>text/x-wiki</format>
      <text bytes="1225" sha1="gkp3rmugbfdylj12i9dvkhb2sxbip6m" xml:space="preserve">{{особа}}
'''Таїсія Порфирівна Литвиненко''' (27 серпня 1929, [[Київ]], [[Українська Радянська Соціалістична Республіка|Українська СРР]], [[Союз Радянських Соціалістичних Республік|СРСР]] - 9 вересня 2016) — радянська і українська кіноакторка.

== Цитати ==
{{Q
 | Цитата   = «Я вдячна долі за можливість працювати поруч із великими акторами...

Актор повинен навчитися слухати не лише режисера, а й свого героя».
 | Коментар = про значення таланту актора в інтерв'ю  [https://www.imdb.com/name/nm8426568/?utm_source=chatgpt.com Taisiya Litvinenko(1929-2016)]  
 | Оригінал = 
 | Автор    =   }}

== Примітки ==
{{reflist}}

[[Категорія:Українські акторки]]
[[Категорія:Радянські акторки]]
[[Категорія:Російські акторки]]
[[Категорія:Українські кіноакторки]]</text>
      <sha1>gkp3rmugbfdylj12i9dvkhb2sxbip6m</sha1>
    </revision>
    <revision>
      <id>160872</id>
      <parentid>160869</parentid>
      <timestamp>2026-07-27T19:20:36Z</timestamp>
      <contributor>
        <username>Андрій Гриценко</username>
        <id>6500</id>
      </contributor>
      <comment>/* Примітки */</comment>
      <origin>160872</origin>
      <model>wikitext</model>
      <format>text/x-wiki</format>
      <text bytes="1289" sha1="5ztyepczh19hi9ikk8hjv3dtmpgjzgh" xml:space="preserve">{{особа}}
'''Таїсія Порфирівна Литвиненко''' (27 серпня 1929, [[Київ]], [[Українська Радянська Соціалістична Республіка|Українська СРР]], [[Союз Радянських Соціалістичних Республік|СРСР]] - 9 вересня 2016) — радянська і українська кіноакторка.

== Цитати ==
{{Q
 | Цитата   = «Я вдячна долі за можливість працювати поруч із великими акторами...

Актор повинен навчитися слухати не лише режисера, а й свого героя».
 | Коментар = про значення таланту актора в інтерв'ю  [https://www.imdb.com/name/nm8426568/?utm_source=chatgpt.com Taisiya Litvinenko(1929-2016)]  
 | Оригінал = 
 | Автор    =   }}

== Примітки ==
{{reflist}}
{{Поділитися}}

[[Категорія:Автори-Л]]
[[Категорія:Українські акторки]]
[[Категорія:Радянські акторки]]
[[Категорія:Російські акторки]]
[[Категорія:Українські кіноакторки]]</text>
      <sha1>5ztyepczh19hi9ikk8hjv3dtmpgjzgh</sha1>
    </revision>
    <revision>
      <id>160875</id>
      <parentid>160872</parentid>
      <timestamp>2026-07-27T19:20:57Z</timestamp>
      <contributor>
        <username>Андрій Гриценко</username>
        <id>6500</id>
      </contributor>
      <origin>160875</origin>
      <model>wikitext</model>
      <format>text/x-wiki</format>
      <text bytes="1301" sha1="pkfbpbscgzbtsrvgsdlv4op91e2fdzk" xml:space="preserve">{{особа}}
'''Таїсія Порфирівна Литвиненко''' (27 серпня 1929, [[Київ]], [[Українська Радянська Соціалістична Республіка|Українська СРР]], [[Союз Радянських Соціалістичних Республік|СРСР]]&amp;nbsp;— 9 вересня 2016)&amp;nbsp;— радянська і українська кіноакторка.

== Цитати ==
{{Q
 | Цитата   = «Я вдячна долі за можливість працювати поруч із великими акторами...

Актор повинен навчитися слухати не лише режисера, а й свого героя».
 | Коментар = про значення таланту актора в інтерв'ю  [https://www.imdb.com/name/nm8426568/?utm_source=chatgpt.com Taisiya Litvinenko(1929-2016)]  
 | Оригінал = 
 | Автор    =   }}

== Примітки ==
{{reflist}}
{{Поділитися}}

[[Категорія:Автори-Л]]
[[Категорія:Українські акторки]]
[[Категорія:Радянські акторки]]
[[Категорія:Російські акторки]]
[[Категорія:Українські кіноакторки]]</text>
      <sha1>pkfbpbscgzbtsrvgsdlv4op91e2fdzk</sha1>
    </revision>
    <revision>
      <id>160878</id>
      <parentid>160875</parentid>
      <timestamp>2026-07-27T19:21:29Z</timestamp>
      <contributor>
        <username>Андрій Гриценко</username>
        <id>6500</id>
      </contributor>
      <comment>/* Примітки */</comment>
      <origin>160878</origin>
      <model>wikitext</model>
      <format>text/x-wiki</format>
      <text bytes="1335" sha1="66szoe1dwx9pkkd24ltqkraqi96m0ky" xml:space="preserve">{{особа}}
'''Таїсія Порфирівна Литвиненко''' (27 серпня 1929, [[Київ]], [[Українська Радянська Соціалістична Республіка|Українська СРР]], [[Союз Радянських Соціалістичних Республік|СРСР]]&amp;nbsp;— 9 вересня 2016)&amp;nbsp;— радянська і українська кіноакторка.

== Цитати ==
{{Q
 | Цитата   = «Я вдячна долі за можливість працювати поруч із великими акторами...

Актор повинен навчитися слухати не лише режисера, а й свого героя».
 | Коментар = про значення таланту актора в інтерв'ю  [https://www.imdb.com/name/nm8426568/?utm_source=chatgpt.com Taisiya Litvinenko(1929-2016)]  
 | Оригінал = 
 | Автор    =   }}

== Примітки ==
{{reflist}}
{{Поділитися}}

[[Категорія:Автори-Л]]
[[Категорія:Українські акторки]]
[[Категорія:Жінки]]
[[Категорія:Радянські акторки]]
[[Категорія:Російські акторки]]
[[Категорія:Українські кіноакторки]]</text>
      <sha1>66szoe1dwx9pkkd24ltqkraqi96m0ky</sha1>
    </revision>
  </page>
  <page>
    <title>Тримбач Сергій Васильович</title>
    <ns>0</ns>
    <id>46549</id>
    <revision>
      <id>160860</id>
      <parentid>160851</parentid>
      <timestamp>2026-07-27T18:56:01Z</timestamp>
      <contributor>
        <username>Андрій Гриценко</username>
        <id>6500</id>
      </contributor>
      <comment>/* Цитати */</comment>
      <origin>160860</origin>
      <model>wikitext</model>
      <format>text/x-wiki</format>
      <text bytes="32687" sha1="6hzknn3sx1sv7l5rsd9o2pbvywm4zu6" xml:space="preserve">
'''Сергій Васильович Три́мбач''' (17 вересня 1950, с. Жовтневе, тепер у межах м. Олександрія, [[Кіровоградська область, [[Українська Радянська Соціалістична Республіка|Українська РСР]], [[Союз Радянських Соціалістичних Республік|СРСР]]) — український кінокритик, кінознавець, кіносценарист. Голова Національної спілки кінематографістів України (2009—2017). Лауреат Державної премії України ім. О. Довженка (2008) та премії імені Джеймса Мейса (2016). Автор багатьох публікацій, присвячених історії та сучасності українського кіно.

== Цитати ==
{{Q
 | Цитата   = «Цікавість до українського кіно зростає, хоча й демонструє синусоїду. Пам’ятаю, у лютому 2020 року я зайшов у кінотеатр «Жовтень» і остовпів: усе фоє було заповнене молоддю, а у програмі було чотири українські фільми. Аж перехрестився, їй-богу. 

Але тут почався ковід… А потім — війна… Загалом у розвитку українського кіно була тривала пауза від середини 1990-х і до 2010 року. У цей час не було ані Держкіно як інституції (його ліквідували у 1993-му, а назва його тоді була дещо іншою), ані державної підтримки. Ті два-три мільйони гривень, які виділяли на кіновиробництво, були ні про що… А у 2010-му — так, за [[Янукович Віктор Федорович|Януковича]], як це не парадоксально — знову створили Держкіно та відновили фінансову підтримку держави. Саме від цього року пішла нова хвиля — і режисери молоді з’явилися, і критики, до речі, також. Бо доти я був чи не наймолодшим.

Між іншим, вручення мені премії збіглося зі століттям української професійної кінокритики. У грудні 1925 року побачив світ перший номер журналу «Кіно», який невдовзі очолив [[Бажан Микола Платонович|Микола Бажан]]. А я у цій професії — з 1976-го, 50 років. Тобто я — це половина історії українського кіно.

Знаєте, є такий вислів, з яким я солідарний: «Режисери, оператори та актори створюють фільми, а критики — кінематограф». Бо якщо кіно не осмислене і не відрефлексоване, у його сприйнятті лишається чимало пробілів. А головне — не з’являється справжнього об’єму цього явища в національній та світовій культурі».
 | Коментар = про зростання інтересу до українського кіно попри виклики в інтерв’ю виданню The Ukrainians Media  [https://theukrainians.org/serhii-trymbach/ Сергій Тримбач: «Я — це половина історії українського кіно»] (16 квітня 2026 року) 
 | Оригінал = 
 | Автор    =   }}

{{Q
 | Цитата   = «Вірю. До речі, якби не збіг обставин, я б не отримав премії, і зараз ви б не згадали, що є такий Сергій Тримбач, і не брали б у мене інтерв’ю… Я взагалі не думав подаватися, але одна людина, з якою я випадково перетнувся, мене переконала. Сказала, що з номінацією «Літературознавство і мистецтвознавство» є проблема — вже двічі тут нікого не нагороджували і така ситуація може повторитися цьогоріч. «А у вас хороша книжка, подавайтесь…» Подався в останній момент… 

А не зустрінь я цю людину — нічого й не було б».
 | Коментар = про те, що нагородили за життєпис [[Миколайчук Іван Васильович|Івана Миколайчука]] — людини, в чиєму житті було чимало проявів містичного характеру в інтерв’ю виданню The Ukrainians Media  [ ] (16 квітня 2026 року) 
 | Оригінал = 
 | Автор    =   }}

{{Q
 | Цитата   = «Я збирався вступати на журналістику, але вступити туди відразу після школи у ті часи можна було хіба що «по блату». Тож я повернув голоблі на українське відділення філологічного факультету. Але наміру стати журналістом не полишив. Ба навіть більше: збирався стати журналістом, який потім доросте до письменника. Тобто спочатку я планував пізнати життя, попрацювавши у провінційній газеті, а вже потім поплисти у велике літературне море».
 | Коментар = про те, що здобув філологічну освіту, і замість праці вчителем, журналістом чи мовознавцем обрав кіно в інтерв’ю виданню The Ukrainians Media  [https://theukrainians.org/serhii-trymbach/ Сергій Тримбач: «Я — це половина історії українського кіно»] (16 квітня 2026 року) 
 | Оригінал = 
 | Автор    =   }}

{{Q
 | Цитата   = «Його також… [[Тютюнник Григір Михайлович|Тютюнник]], до речі, часто бував у нас, у квартирі мого тестя, письменника, чудової людини й українського патріота [[Шумило Микита Михейович|Микити Шумила]]. Якось я, натхненний щойно прочитаною українською книжкою, звернувся до Тютюнника: «А ви читали такого-то автора?». На що він похмуро відповів: «Не читав і не читатиму. Взагалі намагаюсь менше читати. Це забиває уяву. З життя треба матеріал черпати, а не з книжок!». Він, до речі, і про кіно мріяв, але надто безкомпромісною був людиною — не піддавався на ідеологічні оборудки. Тож, зрозуміло, що до кіно його просто не пустили.

Отаким робом я й планував іти у письменники. Але на четвертому курсі одружився зі своєю однокурсницею Тетяною Шумило. І поділився з нею своїми планами: «Після п’ятого курсу їдемо працювати у провінційній газеті». «Куди ми їдемо? — перепитала вона. — Оце вже ні! Ти сам собі це придумав, сам і їдь. Без мене»…Вона киянка була, а я у неї палко закохався.

Тож план мій зазнав фіаско. Натомість у моєму житті з’явилось кіно. Завершивши університет, я навіть працював кілька місяців асистентом режисера на одному з фільмів».
 | Коментар = про те, як досвід [[Тютюнник Григір Михайлович|Григора Тютюнника]] надихав в інтерв’ю виданню The Ukrainians Media  [https://theukrainians.org/serhii-trymbach/ Сергій Тримбач: «Я — це половина історії українського кіно»] (16 квітня 2026 року) 
 | Оригінал = 
 | Автор    =   }}

{{Q
 | Цитата   = «От мені й нагадали, що я, замість відпрацювати два роки в школі, подався невідь-куди. Довелося йти в школу. А працювати вчителем української мови у російськомовній школі… І учні, і їхні батьки незрідка демонстрували мені своє презирство. Так що в моральному сенсі це була ще та катівня… 

А потім я прийшов сюди — в Будинок кіно. Пропрацював рік у штаті Спілки кінематографістів. Тож усе моє доросле життя пов’язане зі Спілкою, хоча у ті роки я навіть уявити не міг, що колись її очолю. Але так уже трапилось, що я еволюціонував від кінокритика у сценаристи, а потім став помічати, що коли я виходжу на трибуну якогось засідання у Спілці, зал затихає, наводить на мене фокус… І тут мені почали говорити: «А давай тебе у голови Спілки висунемо? Ти ж подивися, як слухають!»»
 | Коментар = про те, як мусив проацювати вчителем в інтерв’ю виданню The Ukrainians Media [https://theukrainians.org/serhii-trymbach/ Сергій Тримбач: «Я — це половина історії українського кіно»] (16 квітня 2026 року) 
 | Оригінал = 
 | Автор    =   }}

{{Q
 | Цитата   = «До 1995 року в Україні взагалі не було архіву ігрових фільмів. Неігрових — був. Він міститься у Києві, на Солом’янці, донедавна називався Державний архів кінофотодокументів, а зараз — Центральний державний аудіовізуальний та електронний архів. А ігрові фільми усі здавали в Москву, а точніше — у Підмосков’я, в містечко Бєлиє Столби. Там з кінця 1940-х років функціонував Держфільмофонд СРСР, а від початку 1990-х — Росії.

Кажуть, місце кіноархіву визначив сам Лаврентій Берія, десь неподалік була його дача. Кіно треба було тримати під контролем.

В Україні ж, на студії імені Довженка та на Одеській кіностудії, зберігались тільки копії. До того ж у неналежних умовах — у складських приміщеннях, де вони незрідка й псувалися. При цьому україномовні копії (якщо вони взагалі були) в Москву не здавали. Вони лишалися в Києві, де через нехлюйські умови зберігання часто й пропадали. Так сталося, приміром, із фільмом «За двома зайцями». Єдину його україномовну копію ледве знайшли. 

Так от, лише в середині 1990-х утворили архівну установу Національний центр Олександра Довженка. У 1994-му святкували сторіччя Довженка, і був указ президента про відзначення ювілею. Туди і вставили пункт щодо створення кіноархіву. А якщо вже указ президента вийшов, то прізвище ювіляра не могли не «приклеїти» до назви центру. Фактично, першим роком існування архіву Довженко-Центру був якраз 1998-й, коли я туди прийшов працювати — заступником директора з архівної роботи. Тоді ж, ба навіть раніше, від початку 90-х, я й почав їздити до Держфільмофонду СРСР, а точніше, вже до Держфільмофонду Росії, де і мав можливість переглядати давно ніким не бачені українські фільми минулих десятиліть».
 | Коментар = про те, як у 1998–2004 роках очолював архівну частину Довженко-Центру в інтерв’ю виданню The Ukrainians Media  [https://theukrainians.org/serhii-trymbach/ Сергій Тримбач: «Я — це половина історії українського кіно»] (16 квітня 2026 року) 
 | Оригінал = 
 | Автор    =   }}

{{Q
 | Цитата   = «Звісно. У 1960-ті роки його і зламали. Про «Небо кличе» я вже згадував — там навіть Голлівуду було чого повчитися. Тобто це не якась убога студія, як хтось собі уявляв. Крім того, у 1964 році Держкіно УРСР очолив [[Іванов Святослав Павлович|Святослав Павлович Іванов]], а він був людиною прогресивною і багато зробив для українського кіно. А біля керма кіностудії Довженка приблизно в цей самий час став [[Цвіркунов Василь Васильович|Василь Цвіркунов]], а як він їздив до Москви по українські таланти, я вже розповідав. Так, вони були членами партії, а як інакше? На такі посади не-членів не призначали.

Цвіркунов відкрив і Ілляшенка, і Іллєнка, і Осику, і цілу когорту молодих режисерів. Він підтримав Параджанова. І саме завдяки Цвіркунову почали з’являтися фільми світового класу — «Тіні забутих предків», а ще «Камінний хрест» [[Осика Леонід Михайлович|Осики]], заборонена «Криниця для спраглих» Іллєнка та його ж «Вечір на Івана Купала». 

Взагалі серед фільмів 1960-х років було чимало стрічок, які могли б конкурувати з найкращими світовими роботами. Візьміть той-таки «Камінний хрест» — геніальний фільм! Але, на жаль, не відзначений жодною нагородою — він не брав участі у міжнародних фестивалях. А «Тіні забутих предків» на фестиваль відправили, і знаєте, чому? Бо на нього махнули рукою.

«Про що цей фільм? — питали у Москві. — Якась хохляцька казка? А, ну хай буде. Де в нас у світі хохлів багато? В Аргентині? Відправте його туди, хай там на казку помилуються».

І от завдяки саме участі у кінофестивалі в аргентинському місті Мар-дель-Плата про «Тіні…» дізнався весь світ. А вже потім були нагороди і в Римі, і в Салоніках».
 | Коментар = про те, що за радянських часів кіностудію імені О. Довженка у Москві висміювали за «вторинність», коли акторка [[Зюбіна Римма Анатоліївна|Римма Зюбіна]] пригадує «жарт» тих часів: «Є фільми погані, а є фільми кіностудії Довженка» в інтерв’ю виданню The Ukrainians Media  [https://theukrainians.org/serhii-trymbach/ Сергій Тримбач: «Я — це половина історії українського кіно»] (16 квітня 2026 року) 
 | Оригінал = 
 | Автор    =   }}

{{Q
 | Цитата   = «Щодо [[Параджанов Сергій Йосипович|Параджанова]] — окрема ремарка. Колись [[Іллєнко Юрій Герасимович|Юрій Іллєнко]] мені сказав: «Ну от хто такий Параджанов? Коли ми починали знімати “Тіні забутих предків”, він був режисером кількох сірих нікчемних фільмів». І це правда — фільми були посередніми. Але цьому є пояснення — над ними Параджанов працював у форматі радянського продюсерського кіно, тобто у нього там не було власної волі, не було творчої свободи, він мусив дотримуватися приписів. 

Розгорнувся Параджанов уже на «Тінях…». Там його ніхто не контролював. Бо, як я вже казав, «хохли якусь казку ставлять». Хай ставлять, бо сторічний ювілей Михайла Коцюбинського на носі, і щось до цього ювілею має бути відзнято. При цьому Параджанов усім представлявся генієм: «Так, я геній, геній Сергій Параджанов». «Тіні…» довели, що це справді так. 

Але ви спитали, кого б я поставив в один ряд зі старшим поколінням. Ось, наприклад, [[Бондарчук Роман Леонідович|Роман Бондарчук]] — дуже цікавий режисер. Зверніть увагу: сам він — родом із Херсону, і працює на матеріалі півдня, а це той регіон, який культурно нами освоєний, вочевидь, недостатньо. У фільмі «Вулкан» (Шевченківська премія 2018 року) герой стрічки опиняється у просторі, де відсутні будь-які прояви цивілізації. Росіяни недарма вважають цей простір своїм — вибивати їх звідти треба не тільки військовими методами, а й, власне, культурною експансією. Або [[Лукіч|Антоніо Лукіч]] — той, що зняв «[[Мої думки тихі]]» — він родом з Ужгорода, із Закарпаття, а тут також є певна «необжитість». Та де її немає?..

Це покоління, яке заповнює своїми культурогемами і міфологемами оцей наш необжитий простір. У певному розумінні, культура України залишається тими американськими преріями, куди ще не ступала нога прибульця, ми — на етапі «до завоювання Америки». Але завойовуємо ми самі себе.

Або візьміть [[Алієв Наріман Рідьванович|Нарімана Алієва]] — кримського татарина, який зняв поки що єдину повнометражну картину — «Додому». А як блискуче зіграв у цьому фільмі [[Сеїтаблаєв Ахтем Шевкетович|Ахтем Сеітаблаєв]]! Це історія батька, який везе до Криму тіло сина, загиблого на сході України, на війні з Росією — везе, бо має поховати його у рідній землі. Оця назва, оцей керунок — «Додому!» — гасло нинішніх 30–40-річних. Вони йдуть туди, де їхні місця зайняли чужинці, завойовники, яких належить вигнати геть.

Або серіал «[[Спіймати Кайдаша]]» [[Тіменко Олександр Вячеславович|Олександра Тіменка]], за сценарієм [[Ворожбит Наталія Анатоліївна|Наталі Ворожбит]] і за мотивами, звісно, твору [[Нечуй-Левицький Іван Семенович|Івана Нечуя-Левицького]]. Я вважаю, що він дуже добре зроблений, попри всі закиди, що там забагато суржику. Але суржиком говорить старший брат Карпо, який, до речі, у цьому прочитанні твору виступає за Януковича, тоді як молодший Лаврін має інші цивілізаційні установки. І їхній конфлікт дуже добре показаний.

Я ціную оце покоління за те, що вони дуже добре розуміють, що потрібно українській культурі зараз. Доти таке розуміння — на рівні влади зокрема — було відсутнє. Кінематограф тривалий час не підтримували фінансово, і це в той час, коли Росія заполонила своїм продуктом увесь світ. Скажімо, у нас досі немає телеканалу, який вийшов би на міжнародний рівень та промовляв би різними мовами. І радіостанції такої теж нема, наскільки я знаю. Так було за всіх президентів, і так є навіть зараз — під час повномасштабної війни».
 | Коментар = про те, кого з нинішніх режисерів поставив би в один ряд з імена українських класиків Юрієм Іллєнком, Леонідом Осикою, Сергієм Параджановим в інтерв’ю виданню The Ukrainians Media  [https://theukrainians.org/serhii-trymbach/ Сергій Тримбач: «Я — це половина історії українського кіно»] (16 квітня 2026 року) 
 | Оригінал = 
 | Автор    =   }}

{{Q
 | Цитата   = «Та ні, я б не сказав, що ігрове кіно відстає. Зрозуміло, що до документального більше уваги. Згадайте стрічку «Простий солдат» 2025 року Артема Рижикова — стрічку значною мірою автобіографічну. Блискуча робота про те, як режисер Рижиков пішов добровольцем на фронт і як він там спочатку нічого не вмів і лякався вибухів. Тепла, людська стрічка. Таких майже не знімали в СРСР. 

Що нас іще відрізняє від радянських часів, то це те, що зараз немає чіткого водорозділу, який існував тоді: або ти режисер-документаліст, або ти знімаєш ігрове кіно. Ось вам приклад — [[Олесь Санін]], у якого чимало неігрових картин і кілька ігрових, остання з них «Довбуш». Ти дивишся цей фільм і дивуєшся, що це зроблено в країні, де практично немає можливості знімати таке потужне кіно. Так само [[Васянович Валентин Миколайович|Валентин Васянович]], автор «Атлантиди», — він успішно робить ігрові та неігрові стрічки. Васянович ставить фільми в такому собі жанрі антиутопії — прагне розгледіти, спроєктувати наше майбутнє, уже по війні».
 | Коментар = про те, що світ дізнається про Україну завдяки українському документальному кіно, коли, наприклад, стрічка «20 днів у Маріуполі» отримала «Оскара» у 2024-му в інтерв’ю виданню The Ukrainians Media  [https://theukrainians.org/serhii-trymbach/ Сергій Тримбач: «Я — це половина історії українського кіно»] (16 квітня 2026 року) 
 | Оригінал = 
 | Автор    =   }}

{{Q
 | Цитата   = «Я б сказав, що українці долею подібні на євреїв. Їх також намагаються століттями знищити, але нічого не виходить. А чому? А тому що євреї, як то кажуть, «народ Книги». Вони у слові реалізувалися. І ми у слові реалізуємося, тільки в іншому. 

Візьміть книжку, яку видав [[Малкович Іван Антонович|Іван Малкович]], — антологію української поезії від [[Тичина Павло Григорович|Тичини]] до [[Жадан Сергій Вікторович|Жадана]] (Малкович, до речі, унікальний видавець). Чим це не українська Біблія? До слова, вона і оформлена як [[Біблія]] — невеличкий формат на дві тисячі сторінок. За своїм впливом це рівнозначні для нас книги, бо те, що видав Малкович, це наше українське [[Євангеліє від Матвія|Євангеліє]], зокрема це наші шістдесятники, за якими крокувало вже моє покоління.

[[Вінграновський Микола Степанович|Микола Вінграновський]], [[Костенко Ліна Василівна|Ліна Костенко]], [[Стус Василь Семенович|Василь Стус]], [[Павличко Дмитро Васильович|Дмитро Павличко]]. І наші кінематографісти — Миколайчук, Осика, Іллєнко, а також менш відомі нині — [[Мащенко Микола Павлович|Микола Мащенко]], [[Кохан Григорій Романович|Григорій Кохан]], [[Гресь Вікторія Юріївна|Віктор Гресь]]. І блискучі актори — [[Ступка Богдан Сильвестрович|Богдан Ступка]], Іван Миколайчук, [[Сердюк Лесь Олександрович|Лесь Сердюк]], [[Роговцева Ада Миколаївна|Ада Роговцева]], [[Кадочникова Лариса Валентинівна|Лариса Кадочникова]], [[Брондуков Борислав Миколайович|Борислав Брондуков]], Римма Зюбіна, [[Вітовська Ірма Григорівна|Ірма Вітовська]], Ахтем Сеітаблаєв, всі ті, хто робив і робить епохальне кіно. Вони заповнили український простір словом, звуком, зображенням. Ви послухайте тільки, як звучить Україна в «Тінях забутих предків», адже там геніальна робота і композитора Мирослава Скорика, і звукорежисерки Софії Сергієнко в тому числі.

Ось те, що мене наснажує. І я вірю, що українське слово, українська пластика, явлена нам у космічних роботах [[Примаченко Марія Оксентіївна|Марії Примаченко]] зокрема, — житимуть дуже довго. 

А війна… Війну ми вже виграли.

Виграли морально, бо ж країна, яка претендує на повернення імперського статусу, чотири роки з гаком нічого не може з нами зробити.

І так вже було. Бо коли у ХІХ столітті Росія розтоптала все українське, з’явився один нікому не відомий кріпак з нульовими шансами бути почутим. Але він підірвав імперію однією своєю «захалявною» книжечкою. От вам, до речі, ще одна людина, яка не йшла на компроміси, — [[Шевченко Тарас Григорович|Тарас Шевченко]]. На таких, як він, і стоїть моя віра».
 | Коментар = про те, що як митця та інтелектуала засмучує у нинішньому житті та, що, навпаки — підносить і надихає в інтерв’ю виданню The Ukrainians Media  [https://theukrainians.org/serhii-trymbach/ Сергій Тримбач: «Я — це половина історії українського кіно»] (16 квітня 2026 року) 
 | Оригінал = 
 | Автор    =   }}</text>
      <sha1>6hzknn3sx1sv7l5rsd9o2pbvywm4zu6</sha1>
    </revision>
    <revision>
      <id>160861</id>
      <parentid>160860</parentid>
      <timestamp>2026-07-27T18:57:41Z</timestamp>
      <contributor>
        <username>Андрій Гриценко</username>
        <id>6500</id>
      </contributor>
      <minor />
      <comment>/* Цитати */</comment>
      <origin>160861</origin>
      <model>wikitext</model>
      <format>text/x-wiki</format>
      <text bytes="32723" sha1="3prmsvnjv85gfyu94h7r7ormuc0wwku" xml:space="preserve">
'''Сергій Васильович Три́мбач''' (17 вересня 1950, с. Жовтневе, тепер у межах м. Олександрія, [[Кіровоградська область, [[Українська Радянська Соціалістична Республіка|Українська РСР]], [[Союз Радянських Соціалістичних Республік|СРСР]]) — український кінокритик, кінознавець, кіносценарист. Голова Національної спілки кінематографістів України (2009—2017). Лауреат Державної премії України ім. О. Довженка (2008) та премії імені Джеймса Мейса (2016). Автор багатьох публікацій, присвячених історії та сучасності українського кіно.

== Цитати ==
{{Q
 | Цитата   = «Цікавість до українського кіно зростає, хоча й демонструє синусоїду. Пам’ятаю, у лютому 2020 року я зайшов у кінотеатр «Жовтень» і остовпів: усе фоє було заповнене молоддю, а у програмі було чотири українські фільми. Аж перехрестився, їй-богу. 

Але тут почався ковід… А потім — війна… Загалом у розвитку українського кіно була тривала пауза від середини 1990-х і до 2010 року. У цей час не було ані Держкіно як інституції (його ліквідували у 1993-му, а назва його тоді була дещо іншою), ані державної підтримки. Ті два-три мільйони гривень, які виділяли на кіновиробництво, були ні про що… А у 2010-му — так, за [[Янукович Віктор Федорович|Януковича]], як це не парадоксально — знову створили Держкіно та відновили фінансову підтримку держави. Саме від цього року пішла нова хвиля — і режисери молоді з’явилися, і критики, до речі, також. Бо доти я був чи не наймолодшим.

Між іншим, вручення мені премії збіглося зі століттям української професійної кінокритики. У грудні 1925 року побачив світ перший номер журналу «Кіно», який невдовзі очолив [[Бажан Микола Платонович|Микола Бажан]]. А я у цій професії — з 1976-го, 50 років. Тобто я — це половина історії українського кіно.

Знаєте, є такий вислів, з яким я солідарний: «Режисери, оператори та актори створюють фільми, а критики — кінематограф». Бо якщо кіно не осмислене і не відрефлексоване, у його сприйнятті лишається чимало пробілів. А головне — не з’являється справжнього об’єму цього явища в національній та світовій культурі».
 | Коментар = про зростання інтересу до українського кіно попри виклики в інтерв’ю виданню The Ukrainians Media  [https://theukrainians.org/serhii-trymbach/ Сергій Тримбач: «Я — це половина історії українського кіно»] (16 квітня 2026 року) 
 | Оригінал = 
 | Автор    =   }}

{{Q
 | Цитата   = «Вірю. До речі, якби не збіг обставин, я б не отримав премії, і зараз ви б не згадали, що є такий Сергій Тримбач, і не брали б у мене інтерв’ю… Я взагалі не думав подаватися, але одна людина, з якою я випадково перетнувся, мене переконала. Сказала, що з номінацією «Літературознавство і мистецтвознавство» є проблема — вже двічі тут нікого не нагороджували і така ситуація може повторитися цьогоріч. «А у вас хороша книжка, подавайтесь…» Подався в останній момент… 

А не зустрінь я цю людину — нічого й не було б».
 | Коментар = про те, що нагородили за життєпис [[Миколайчук Іван Васильович|Івана Миколайчука]] — людини, в чиєму житті було чимало проявів містичного характеру в інтерв’ю виданню The Ukrainians Media  [ ] (16 квітня 2026 року) 
 | Оригінал = 
 | Автор    =   }}

{{Q
 | Цитата   = «Я збирався вступати на журналістику, але вступити туди відразу після школи у ті часи можна було хіба що «по блату». Тож я повернув голоблі на українське відділення філологічного факультету. Але наміру стати журналістом не полишив. Ба навіть більше: збирався стати журналістом, який потім доросте до письменника. Тобто спочатку я планував пізнати життя, попрацювавши у провінційній газеті, а вже потім поплисти у велике літературне море».
 | Коментар = про те, що здобув філологічну освіту, і замість праці вчителем, журналістом чи мовознавцем обрав кіно в інтерв’ю виданню The Ukrainians Media  [https://theukrainians.org/serhii-trymbach/ Сергій Тримбач: «Я — це половина історії українського кіно»] (16 квітня 2026 року) 
 | Оригінал = 
 | Автор    =   }}

{{Q
 | Цитата   = «Його також… [[Тютюнник Григір Михайлович|Тютюнник]], до речі, часто бував у нас, у квартирі мого тестя, письменника, чудової людини й українського патріота [[Шумило Микита Михейович|Микити Шумила]]. Якось я, натхненний щойно прочитаною українською книжкою, звернувся до Тютюнника: «А ви читали такого-то автора?». На що він похмуро відповів: «Не читав і не читатиму. Взагалі намагаюсь менше читати. Це забиває уяву. З життя треба матеріал черпати, а не з книжок!». Він, до речі, і про кіно мріяв, але надто безкомпромісною був людиною — не піддавався на ідеологічні оборудки. Тож, зрозуміло, що до кіно його просто не пустили.

Отаким робом я й планував іти у письменники. Але на четвертому курсі одружився зі своєю однокурсницею Тетяною Шумило. І поділився з нею своїми планами: «Після п’ятого курсу їдемо працювати у провінційній газеті». «Куди ми їдемо? — перепитала вона. — Оце вже ні! Ти сам собі це придумав, сам і їдь. Без мене»…Вона киянка була, а я у неї палко закохався.

Тож план мій зазнав фіаско. Натомість у моєму житті з’явилось кіно. Завершивши університет, я навіть працював кілька місяців асистентом режисера на одному з фільмів».
 | Коментар = про те, як досвід [[Тютюнник Григір Михайлович|Григора Тютюнника]] надихав в інтерв’ю виданню The Ukrainians Media  [https://theukrainians.org/serhii-trymbach/ Сергій Тримбач: «Я — це половина історії українського кіно»] (16 квітня 2026 року) 
 | Оригінал = 
 | Автор    =   }}

{{Q
 | Цитата   = «От мені й нагадали, що я, замість відпрацювати два роки в школі, подався невідь-куди. Довелося йти в школу. А працювати вчителем української мови у російськомовній школі… І учні, і їхні батьки незрідка демонстрували мені своє презирство. Так що в моральному сенсі це була ще та катівня… 

А потім я прийшов сюди — в Будинок кіно. Пропрацював рік у штаті Спілки кінематографістів. Тож усе моє доросле життя пов’язане зі Спілкою, хоча у ті роки я навіть уявити не міг, що колись її очолю. Але так уже трапилось, що я еволюціонував від кінокритика у сценаристи, а потім став помічати, що коли я виходжу на трибуну якогось засідання у Спілці, зал затихає, наводить на мене фокус… І тут мені почали говорити: «А давай тебе у голови Спілки висунемо? Ти ж подивися, як слухають!»»
 | Коментар = про те, як мусив проацювати вчителем в інтерв’ю виданню The Ukrainians Media [https://theukrainians.org/serhii-trymbach/ Сергій Тримбач: «Я — це половина історії українського кіно»] (16 квітня 2026 року) 
 | Оригінал = 
 | Автор    =   }}

{{Q
 | Цитата   = «До 1995 року в Україні взагалі не було архіву ігрових фільмів. Неігрових — був. Він міститься у Києві, на Солом’янці, донедавна називався Державний архів кінофотодокументів, а зараз — Центральний державний аудіовізуальний та електронний архів. А ігрові фільми усі здавали в Москву, а точніше — у Підмосков’я, в містечко Бєлиє Столби. Там з кінця 1940-х років функціонував Держфільмофонд СРСР, а від початку 1990-х — Росії.

Кажуть, місце кіноархіву визначив сам Лаврентій Берія, десь неподалік була його дача. Кіно треба було тримати під контролем.

В Україні ж, на студії імені Довженка та на Одеській кіностудії, зберігались тільки копії. До того ж у неналежних умовах — у складських приміщеннях, де вони незрідка й псувалися. При цьому україномовні копії (якщо вони взагалі були) в Москву не здавали. Вони лишалися в Києві, де через нехлюйські умови зберігання часто й пропадали. Так сталося, приміром, із фільмом «За двома зайцями». Єдину його україномовну копію ледве знайшли. 

Так от, лише в середині 1990-х утворили архівну установу Національний центр Олександра Довженка. У 1994-му святкували сторіччя Довженка, і був указ президента про відзначення ювілею. Туди і вставили пункт щодо створення кіноархіву. А якщо вже указ президента вийшов, то прізвище ювіляра не могли не «приклеїти» до назви центру. Фактично, першим роком існування архіву Довженко-Центру був якраз 1998-й, коли я туди прийшов працювати — заступником директора з архівної роботи. Тоді ж, ба навіть раніше, від початку 90-х, я й почав їздити до Держфільмофонду СРСР, а точніше, вже до Держфільмофонду Росії, де і мав можливість переглядати давно ніким не бачені українські фільми минулих десятиліть».
 | Коментар = про те, як у 1998–2004 роках очолював архівну частину Довженко-Центру в інтерв’ю виданню The Ukrainians Media  [https://theukrainians.org/serhii-trymbach/ Сергій Тримбач: «Я — це половина історії українського кіно»] (16 квітня 2026 року) 
 | Оригінал = 
 | Автор    =   }}

{{Q
 | Цитата   = «Звісно. У 1960-ті роки його і зламали. Про «Небо кличе» я вже згадував — там навіть Голлівуду було чого повчитися. Тобто це не якась убога студія, як хтось собі уявляв. Крім того, у 1964 році Держкіно УРСР очолив [[Іванов Святослав Павлович|Святослав Павлович Іванов]], а він був людиною прогресивною і багато зробив для українського кіно. А біля керма кіностудії Довженка приблизно в цей самий час став [[Цвіркунов Василь Васильович|Василь Цвіркунов]], а як він їздив до Москви по українські таланти, я вже розповідав. Так, вони були членами партії, а як інакше? На такі посади не-членів не призначали.

Цвіркунов відкрив і Ілляшенка, і Іллєнка, і Осику, і цілу когорту молодих режисерів. Він підтримав Параджанова. І саме завдяки Цвіркунову почали з’являтися фільми світового класу — «Тіні забутих предків», а ще «Камінний хрест» [[Осика Леонід Михайлович|Осики]], заборонена «Криниця для спраглих» Іллєнка та його ж «Вечір на Івана Купала». 

Взагалі серед фільмів 1960-х років було чимало стрічок, які могли б конкурувати з найкращими світовими роботами. Візьміть той-таки «Камінний хрест» — геніальний фільм! Але, на жаль, не відзначений жодною нагородою — він не брав участі у міжнародних фестивалях. А «Тіні забутих предків» на фестиваль відправили, і знаєте, чому? Бо на нього махнули рукою.

«Про що цей фільм? — питали у Москві. — Якась хохляцька казка? А, ну хай буде. Де в нас у світі хохлів багато? В Аргентині? Відправте його туди, хай там на казку помилуються».

І от завдяки саме участі у кінофестивалі в аргентинському місті Мар-дель-Плата про «Тіні…» дізнався весь світ. А вже потім були нагороди і в Римі, і в Салоніках».
 | Коментар = про те, що за радянських часів кіностудію імені О. Довженка у Москві висміювали за «вторинність», коли акторка [[Зюбіна Римма Анатоліївна|Римма Зюбіна]] пригадує «жарт» тих часів: «Є фільми погані, а є фільми кіностудії Довженка» в інтерв’ю виданню The Ukrainians Media  [https://theukrainians.org/serhii-trymbach/ Сергій Тримбач: «Я — це половина історії українського кіно»] (16 квітня 2026 року) 
 | Оригінал = 
 | Автор    =   }}

{{Q
 | Цитата   = «Щодо [[Параджанов Сергій Йосипович|Параджанова]] — окрема ремарка. Колись [[Іллєнко Юрій Герасимович|Юрій Іллєнко]] мені сказав: «Ну от хто такий Параджанов? Коли ми починали знімати “Тіні забутих предків”, він був режисером кількох сірих нікчемних фільмів». І це правда — фільми були посередніми. Але цьому є пояснення — над ними Параджанов працював у форматі радянського продюсерського кіно, тобто у нього там не було власної волі, не було творчої свободи, він мусив дотримуватися приписів. 

Розгорнувся Параджанов уже на «Тінях…». Там його ніхто не контролював. Бо, як я вже казав, «хохли якусь казку ставлять». Хай ставлять, бо сторічний ювілей Михайла Коцюбинського на носі, і щось до цього ювілею має бути відзнято. При цьому Параджанов усім представлявся генієм: «Так, я геній, геній Сергій Параджанов». «Тіні…» довели, що це справді так. 

Але ви спитали, кого б я поставив в один ряд зі старшим поколінням. Ось, наприклад, [[Бондарчук Роман Леонідович|Роман Бондарчук]] — дуже цікавий режисер. Зверніть увагу: сам він — родом із Херсону, і працює на матеріалі півдня, а це той регіон, який культурно нами освоєний, вочевидь, недостатньо. У фільмі «Вулкан» (Шевченківська премія 2018 року) герой стрічки опиняється у просторі, де відсутні будь-які прояви цивілізації. Росіяни недарма вважають цей простір своїм — вибивати їх звідти треба не тільки військовими методами, а й, власне, культурною експансією. Або [[Лукіч|Антоніо Лукіч]] — той, що зняв «[[Мої думки тихі]]» — він родом з Ужгорода, із Закарпаття, а тут також є певна «необжитість». Та де її немає?..

Це покоління, яке заповнює своїми культурогемами і міфологемами оцей наш необжитий простір. У певному розумінні, культура України залишається тими американськими преріями, куди ще не ступала нога прибульця, ми — на етапі «до завоювання Америки». Але завойовуємо ми самі себе.

Або візьміть [[Алієв Наріман Рідьванович|Нарімана Алієва]] — кримського татарина, який зняв поки що єдину повнометражну картину — «Додому». А як блискуче зіграв у цьому фільмі [[Сеїтаблаєв Ахтем Шевкетович|Ахтем Сеітаблаєв]]! Це історія батька, який везе до Криму тіло сина, загиблого на сході України, на війні з Росією — везе, бо має поховати його у рідній землі. Оця назва, оцей керунок — «Додому!» — гасло нинішніх 30–40-річних. Вони йдуть туди, де їхні місця зайняли чужинці, завойовники, яких належить вигнати геть.

Або серіал «[[Спіймати Кайдаша]]» [[Тіменко Олександр Вячеславович|Олександра Тіменка]], за сценарієм [[Ворожбит Наталія Анатоліївна|Наталі Ворожбит]] і за мотивами, звісно, твору [[Нечуй-Левицький Іван Семенович|Івана Нечуя-Левицького]]. Я вважаю, що він дуже добре зроблений, попри всі закиди, що там забагато суржику. Але суржиком говорить старший брат Карпо, який, до речі, у цьому прочитанні твору виступає за Януковича, тоді як молодший Лаврін має інші цивілізаційні установки. І їхній конфлікт дуже добре показаний.

Я ціную оце покоління за те, що вони дуже добре розуміють, що потрібно українській культурі зараз. Доти таке розуміння — на рівні влади зокрема — було відсутнє. Кінематограф тривалий час не підтримували фінансово, і це в той час, коли Росія заполонила своїм продуктом увесь світ. Скажімо, у нас досі немає телеканалу, який вийшов би на міжнародний рівень та промовляв би різними мовами. І радіостанції такої теж нема, наскільки я знаю. Так було за всіх президентів, і так є навіть зараз — під час повномасштабної війни».
 | Коментар = про те, кого з нинішніх режисерів поставив би в один ряд з імена українських класиків Юрієм Іллєнком, Леонідом Осикою, Сергієм Параджановим в інтерв’ю виданню The Ukrainians Media  [https://theukrainians.org/serhii-trymbach/ Сергій Тримбач: «Я — це половина історії українського кіно»] (16 квітня 2026 року) 
 | Оригінал = 
 | Автор    =   }}

{{Q
 | Цитата   = «Та ні, я б не сказав, що ігрове кіно відстає. Зрозуміло, що до документального більше уваги. Згадайте стрічку «Простий солдат» 2025 року Артема Рижикова — стрічку значною мірою автобіографічну. Блискуча робота про те, як режисер Рижиков пішов добровольцем на фронт і як він там спочатку нічого не вмів і лякався вибухів. Тепла, людська стрічка. Таких майже не знімали в СРСР. 

Що нас іще відрізняє від радянських часів, то це те, що зараз немає чіткого водорозділу, який існував тоді: або ти режисер-документаліст, або ти знімаєш ігрове кіно. Ось вам приклад — [[Олесь Санін]], у якого чимало неігрових картин і кілька ігрових, остання з них «Довбуш». Ти дивишся цей фільм і дивуєшся, що це зроблено в країні, де практично немає можливості знімати таке потужне кіно. Так само [[Васянович Валентин Миколайович|Валентин Васянович]], автор «Атлантиди», — він успішно робить ігрові та неігрові стрічки. Васянович ставить фільми в такому собі жанрі антиутопії — прагне розгледіти, спроєктувати наше майбутнє, уже по війні».
 | Коментар = про те, що світ дізнається про Україну завдяки українському документальному кіно, коли, наприклад, стрічка «20 днів у Маріуполі» отримала «Оскара» у 2024-му в інтерв’ю виданню The Ukrainians Media  [https://theukrainians.org/serhii-trymbach/ Сергій Тримбач: «Я — це половина історії українського кіно»] (16 квітня 2026 року) 
 | Оригінал = 
 | Автор    =   }}

{{Q
 | Цитата   = «Я б сказав, що українці долею подібні на євреїв. Їх також намагаються століттями знищити, але нічого не виходить. А чому? А тому що євреї, як то кажуть, «народ Книги». Вони у слові реалізувалися. І ми у слові реалізуємося, тільки в іншому. 

Візьміть книжку, яку видав [[Малкович Іван Антонович|Іван Малкович]], — антологію української поезії від [[Тичина Павло Григорович|Тичини]] до [[Жадан Сергій Вікторович|Жадана]] (Малкович, до речі, унікальний видавець). Чим це не українська Біблія? До слова, вона і оформлена як [[Біблія]] — невеличкий формат на дві тисячі сторінок. За своїм впливом це рівнозначні для нас книги, бо те, що видав Малкович, це наше українське [[Євангеліє від Матвія|Євангеліє]], зокрема це наші шістдесятники, за якими крокувало вже моє покоління.

[[Вінграновський Микола Степанович|Микола Вінграновський]], [[Костенко Ліна Василівна|Ліна Костенко]], [[Стус Василь Семенович|Василь Стус]], [[Павличко Дмитро Васильович|Дмитро Павличко]]. І наші кінематографісти — Миколайчук, Осика, Іллєнко, а також менш відомі нині — [[Мащенко Микола Павлович|Микола Мащенко]], [[Кохан Григорій Романович|Григорій Кохан]], [[Гресь Вікторія Юріївна|Віктор Гресь]]. І блискучі актори — [[Ступка Богдан Сильвестрович|Богдан Ступка]], Іван Миколайчук, [[Сердюк Лесь Олександрович|Лесь Сердюк]], [[Роговцева Ада Миколаївна|Ада Роговцева]], [[Кадочникова Лариса Валентинівна|Лариса Кадочникова]], [[Брондуков Борислав Миколайович|Борислав Брондуков]], Римма Зюбіна, [[Вітовська Ірма Григорівна|Ірма Вітовська]], Ахтем Сеітаблаєв, всі ті, хто робив і робить епохальне кіно. Вони заповнили український простір словом, звуком, зображенням. Ви послухайте тільки, як звучить Україна в «Тінях забутих предків», адже там геніальна робота і композитора Мирослава Скорика, і звукорежисерки Софії Сергієнко в тому числі.

Ось те, що мене наснажує. І я вірю, що українське слово, українська пластика, явлена нам у космічних роботах [[Примаченко Марія Оксентіївна|Марії Примаченко]] зокрема, — житимуть дуже довго. 

А війна… Війну ми вже виграли.

Виграли морально, бо ж країна, яка претендує на повернення імперського статусу, чотири роки з гаком нічого не може з нами зробити.

І так вже було. Бо коли у ХІХ столітті Росія розтоптала все українське, з’явився один нікому не відомий кріпак з нульовими шансами бути почутим. Але він підірвав імперію однією своєю «захалявною» книжечкою. От вам, до речі, ще одна людина, яка не йшла на компроміси, — [[Шевченко Тарас Григорович|Тарас Шевченко]]. На таких, як він, і стоїть моя віра».
 | Коментар = про те, що як митця та інтелектуала засмучує у нинішньому житті та, що, навпаки — підносить і надихає в інтерв’ю виданню The Ukrainians Media  [https://theukrainians.org/serhii-trymbach/ Сергій Тримбач: «Я — це половина історії українського кіно»] (16 квітня 2026 року) 
 | Оригінал = 
 | Автор    =   }}

== Примітки ==
{{reflist}}</text>
      <sha1>3prmsvnjv85gfyu94h7r7ormuc0wwku</sha1>
    </revision>
    <revision>
      <id>160862</id>
      <parentid>160861</parentid>
      <timestamp>2026-07-27T18:57:57Z</timestamp>
      <contributor>
        <username>Андрій Гриценко</username>
        <id>6500</id>
      </contributor>
      <comment>/* Примітки */</comment>
      <origin>160862</origin>
      <model>wikitext</model>
      <format>text/x-wiki</format>
      <text bytes="33720" sha1="8hr9fvr2jchtylx3zsk8yt4pbwi4tg8" xml:space="preserve">
'''Сергій Васильович Три́мбач''' (17 вересня 1950, с. Жовтневе, тепер у межах м. Олександрія, [[Кіровоградська область, [[Українська Радянська Соціалістична Республіка|Українська РСР]], [[Союз Радянських Соціалістичних Республік|СРСР]]) — український кінокритик, кінознавець, кіносценарист. Голова Національної спілки кінематографістів України (2009—2017). Лауреат Державної премії України ім. О. Довженка (2008) та премії імені Джеймса Мейса (2016). Автор багатьох публікацій, присвячених історії та сучасності українського кіно.

== Цитати ==
{{Q
 | Цитата   = «Цікавість до українського кіно зростає, хоча й демонструє синусоїду. Пам’ятаю, у лютому 2020 року я зайшов у кінотеатр «Жовтень» і остовпів: усе фоє було заповнене молоддю, а у програмі було чотири українські фільми. Аж перехрестився, їй-богу. 

Але тут почався ковід… А потім — війна… Загалом у розвитку українського кіно була тривала пауза від середини 1990-х і до 2010 року. У цей час не було ані Держкіно як інституції (його ліквідували у 1993-му, а назва його тоді була дещо іншою), ані державної підтримки. Ті два-три мільйони гривень, які виділяли на кіновиробництво, були ні про що… А у 2010-му — так, за [[Янукович Віктор Федорович|Януковича]], як це не парадоксально — знову створили Держкіно та відновили фінансову підтримку держави. Саме від цього року пішла нова хвиля — і режисери молоді з’явилися, і критики, до речі, також. Бо доти я був чи не наймолодшим.

Між іншим, вручення мені премії збіглося зі століттям української професійної кінокритики. У грудні 1925 року побачив світ перший номер журналу «Кіно», який невдовзі очолив [[Бажан Микола Платонович|Микола Бажан]]. А я у цій професії — з 1976-го, 50 років. Тобто я — це половина історії українського кіно.

Знаєте, є такий вислів, з яким я солідарний: «Режисери, оператори та актори створюють фільми, а критики — кінематограф». Бо якщо кіно не осмислене і не відрефлексоване, у його сприйнятті лишається чимало пробілів. А головне — не з’являється справжнього об’єму цього явища в національній та світовій культурі».
 | Коментар = про зростання інтересу до українського кіно попри виклики в інтерв’ю виданню The Ukrainians Media  [https://theukrainians.org/serhii-trymbach/ Сергій Тримбач: «Я — це половина історії українського кіно»] (16 квітня 2026 року) 
 | Оригінал = 
 | Автор    =   }}

{{Q
 | Цитата   = «Вірю. До речі, якби не збіг обставин, я б не отримав премії, і зараз ви б не згадали, що є такий Сергій Тримбач, і не брали б у мене інтерв’ю… Я взагалі не думав подаватися, але одна людина, з якою я випадково перетнувся, мене переконала. Сказала, що з номінацією «Літературознавство і мистецтвознавство» є проблема — вже двічі тут нікого не нагороджували і така ситуація може повторитися цьогоріч. «А у вас хороша книжка, подавайтесь…» Подався в останній момент… 

А не зустрінь я цю людину — нічого й не було б».
 | Коментар = про те, що нагородили за життєпис [[Миколайчук Іван Васильович|Івана Миколайчука]] — людини, в чиєму житті було чимало проявів містичного характеру в інтерв’ю виданню The Ukrainians Media  [ ] (16 квітня 2026 року) 
 | Оригінал = 
 | Автор    =   }}

{{Q
 | Цитата   = «Я збирався вступати на журналістику, але вступити туди відразу після школи у ті часи можна було хіба що «по блату». Тож я повернув голоблі на українське відділення філологічного факультету. Але наміру стати журналістом не полишив. Ба навіть більше: збирався стати журналістом, який потім доросте до письменника. Тобто спочатку я планував пізнати життя, попрацювавши у провінційній газеті, а вже потім поплисти у велике літературне море».
 | Коментар = про те, що здобув філологічну освіту, і замість праці вчителем, журналістом чи мовознавцем обрав кіно в інтерв’ю виданню The Ukrainians Media  [https://theukrainians.org/serhii-trymbach/ Сергій Тримбач: «Я — це половина історії українського кіно»] (16 квітня 2026 року) 
 | Оригінал = 
 | Автор    =   }}

{{Q
 | Цитата   = «Його також… [[Тютюнник Григір Михайлович|Тютюнник]], до речі, часто бував у нас, у квартирі мого тестя, письменника, чудової людини й українського патріота [[Шумило Микита Михейович|Микити Шумила]]. Якось я, натхненний щойно прочитаною українською книжкою, звернувся до Тютюнника: «А ви читали такого-то автора?». На що він похмуро відповів: «Не читав і не читатиму. Взагалі намагаюсь менше читати. Це забиває уяву. З життя треба матеріал черпати, а не з книжок!». Він, до речі, і про кіно мріяв, але надто безкомпромісною був людиною — не піддавався на ідеологічні оборудки. Тож, зрозуміло, що до кіно його просто не пустили.

Отаким робом я й планував іти у письменники. Але на четвертому курсі одружився зі своєю однокурсницею Тетяною Шумило. І поділився з нею своїми планами: «Після п’ятого курсу їдемо працювати у провінційній газеті». «Куди ми їдемо? — перепитала вона. — Оце вже ні! Ти сам собі це придумав, сам і їдь. Без мене»…Вона киянка була, а я у неї палко закохався.

Тож план мій зазнав фіаско. Натомість у моєму житті з’явилось кіно. Завершивши університет, я навіть працював кілька місяців асистентом режисера на одному з фільмів».
 | Коментар = про те, як досвід [[Тютюнник Григір Михайлович|Григора Тютюнника]] надихав в інтерв’ю виданню The Ukrainians Media  [https://theukrainians.org/serhii-trymbach/ Сергій Тримбач: «Я — це половина історії українського кіно»] (16 квітня 2026 року) 
 | Оригінал = 
 | Автор    =   }}

{{Q
 | Цитата   = «От мені й нагадали, що я, замість відпрацювати два роки в школі, подався невідь-куди. Довелося йти в школу. А працювати вчителем української мови у російськомовній школі… І учні, і їхні батьки незрідка демонстрували мені своє презирство. Так що в моральному сенсі це була ще та катівня… 

А потім я прийшов сюди — в Будинок кіно. Пропрацював рік у штаті Спілки кінематографістів. Тож усе моє доросле життя пов’язане зі Спілкою, хоча у ті роки я навіть уявити не міг, що колись її очолю. Але так уже трапилось, що я еволюціонував від кінокритика у сценаристи, а потім став помічати, що коли я виходжу на трибуну якогось засідання у Спілці, зал затихає, наводить на мене фокус… І тут мені почали говорити: «А давай тебе у голови Спілки висунемо? Ти ж подивися, як слухають!»»
 | Коментар = про те, як мусив проацювати вчителем в інтерв’ю виданню The Ukrainians Media [https://theukrainians.org/serhii-trymbach/ Сергій Тримбач: «Я — це половина історії українського кіно»] (16 квітня 2026 року) 
 | Оригінал = 
 | Автор    =   }}

{{Q
 | Цитата   = «До 1995 року в Україні взагалі не було архіву ігрових фільмів. Неігрових — був. Він міститься у Києві, на Солом’янці, донедавна називався Державний архів кінофотодокументів, а зараз — Центральний державний аудіовізуальний та електронний архів. А ігрові фільми усі здавали в Москву, а точніше — у Підмосков’я, в містечко Бєлиє Столби. Там з кінця 1940-х років функціонував Держфільмофонд СРСР, а від початку 1990-х — Росії.

Кажуть, місце кіноархіву визначив сам Лаврентій Берія, десь неподалік була його дача. Кіно треба було тримати під контролем.

В Україні ж, на студії імені Довженка та на Одеській кіностудії, зберігались тільки копії. До того ж у неналежних умовах — у складських приміщеннях, де вони незрідка й псувалися. При цьому україномовні копії (якщо вони взагалі були) в Москву не здавали. Вони лишалися в Києві, де через нехлюйські умови зберігання часто й пропадали. Так сталося, приміром, із фільмом «За двома зайцями». Єдину його україномовну копію ледве знайшли. 

Так от, лише в середині 1990-х утворили архівну установу Національний центр Олександра Довженка. У 1994-му святкували сторіччя Довженка, і був указ президента про відзначення ювілею. Туди і вставили пункт щодо створення кіноархіву. А якщо вже указ президента вийшов, то прізвище ювіляра не могли не «приклеїти» до назви центру. Фактично, першим роком існування архіву Довженко-Центру був якраз 1998-й, коли я туди прийшов працювати — заступником директора з архівної роботи. Тоді ж, ба навіть раніше, від початку 90-х, я й почав їздити до Держфільмофонду СРСР, а точніше, вже до Держфільмофонду Росії, де і мав можливість переглядати давно ніким не бачені українські фільми минулих десятиліть».
 | Коментар = про те, як у 1998–2004 роках очолював архівну частину Довженко-Центру в інтерв’ю виданню The Ukrainians Media  [https://theukrainians.org/serhii-trymbach/ Сергій Тримбач: «Я — це половина історії українського кіно»] (16 квітня 2026 року) 
 | Оригінал = 
 | Автор    =   }}

{{Q
 | Цитата   = «Звісно. У 1960-ті роки його і зламали. Про «Небо кличе» я вже згадував — там навіть Голлівуду було чого повчитися. Тобто це не якась убога студія, як хтось собі уявляв. Крім того, у 1964 році Держкіно УРСР очолив [[Іванов Святослав Павлович|Святослав Павлович Іванов]], а він був людиною прогресивною і багато зробив для українського кіно. А біля керма кіностудії Довженка приблизно в цей самий час став [[Цвіркунов Василь Васильович|Василь Цвіркунов]], а як він їздив до Москви по українські таланти, я вже розповідав. Так, вони були членами партії, а як інакше? На такі посади не-членів не призначали.

Цвіркунов відкрив і Ілляшенка, і Іллєнка, і Осику, і цілу когорту молодих режисерів. Він підтримав Параджанова. І саме завдяки Цвіркунову почали з’являтися фільми світового класу — «Тіні забутих предків», а ще «Камінний хрест» [[Осика Леонід Михайлович|Осики]], заборонена «Криниця для спраглих» Іллєнка та його ж «Вечір на Івана Купала». 

Взагалі серед фільмів 1960-х років було чимало стрічок, які могли б конкурувати з найкращими світовими роботами. Візьміть той-таки «Камінний хрест» — геніальний фільм! Але, на жаль, не відзначений жодною нагородою — він не брав участі у міжнародних фестивалях. А «Тіні забутих предків» на фестиваль відправили, і знаєте, чому? Бо на нього махнули рукою.

«Про що цей фільм? — питали у Москві. — Якась хохляцька казка? А, ну хай буде. Де в нас у світі хохлів багато? В Аргентині? Відправте його туди, хай там на казку помилуються».

І от завдяки саме участі у кінофестивалі в аргентинському місті Мар-дель-Плата про «Тіні…» дізнався весь світ. А вже потім були нагороди і в Римі, і в Салоніках».
 | Коментар = про те, що за радянських часів кіностудію імені О. Довженка у Москві висміювали за «вторинність», коли акторка [[Зюбіна Римма Анатоліївна|Римма Зюбіна]] пригадує «жарт» тих часів: «Є фільми погані, а є фільми кіностудії Довженка» в інтерв’ю виданню The Ukrainians Media  [https://theukrainians.org/serhii-trymbach/ Сергій Тримбач: «Я — це половина історії українського кіно»] (16 квітня 2026 року) 
 | Оригінал = 
 | Автор    =   }}

{{Q
 | Цитата   = «Щодо [[Параджанов Сергій Йосипович|Параджанова]] — окрема ремарка. Колись [[Іллєнко Юрій Герасимович|Юрій Іллєнко]] мені сказав: «Ну от хто такий Параджанов? Коли ми починали знімати “Тіні забутих предків”, він був режисером кількох сірих нікчемних фільмів». І це правда — фільми були посередніми. Але цьому є пояснення — над ними Параджанов працював у форматі радянського продюсерського кіно, тобто у нього там не було власної волі, не було творчої свободи, він мусив дотримуватися приписів. 

Розгорнувся Параджанов уже на «Тінях…». Там його ніхто не контролював. Бо, як я вже казав, «хохли якусь казку ставлять». Хай ставлять, бо сторічний ювілей Михайла Коцюбинського на носі, і щось до цього ювілею має бути відзнято. При цьому Параджанов усім представлявся генієм: «Так, я геній, геній Сергій Параджанов». «Тіні…» довели, що це справді так. 

Але ви спитали, кого б я поставив в один ряд зі старшим поколінням. Ось, наприклад, [[Бондарчук Роман Леонідович|Роман Бондарчук]] — дуже цікавий режисер. Зверніть увагу: сам він — родом із Херсону, і працює на матеріалі півдня, а це той регіон, який культурно нами освоєний, вочевидь, недостатньо. У фільмі «Вулкан» (Шевченківська премія 2018 року) герой стрічки опиняється у просторі, де відсутні будь-які прояви цивілізації. Росіяни недарма вважають цей простір своїм — вибивати їх звідти треба не тільки військовими методами, а й, власне, культурною експансією. Або [[Лукіч|Антоніо Лукіч]] — той, що зняв «[[Мої думки тихі]]» — він родом з Ужгорода, із Закарпаття, а тут також є певна «необжитість». Та де її немає?..

Це покоління, яке заповнює своїми культурогемами і міфологемами оцей наш необжитий простір. У певному розумінні, культура України залишається тими американськими преріями, куди ще не ступала нога прибульця, ми — на етапі «до завоювання Америки». Але завойовуємо ми самі себе.

Або візьміть [[Алієв Наріман Рідьванович|Нарімана Алієва]] — кримського татарина, який зняв поки що єдину повнометражну картину — «Додому». А як блискуче зіграв у цьому фільмі [[Сеїтаблаєв Ахтем Шевкетович|Ахтем Сеітаблаєв]]! Це історія батька, який везе до Криму тіло сина, загиблого на сході України, на війні з Росією — везе, бо має поховати його у рідній землі. Оця назва, оцей керунок — «Додому!» — гасло нинішніх 30–40-річних. Вони йдуть туди, де їхні місця зайняли чужинці, завойовники, яких належить вигнати геть.

Або серіал «[[Спіймати Кайдаша]]» [[Тіменко Олександр Вячеславович|Олександра Тіменка]], за сценарієм [[Ворожбит Наталія Анатоліївна|Наталі Ворожбит]] і за мотивами, звісно, твору [[Нечуй-Левицький Іван Семенович|Івана Нечуя-Левицького]]. Я вважаю, що він дуже добре зроблений, попри всі закиди, що там забагато суржику. Але суржиком говорить старший брат Карпо, який, до речі, у цьому прочитанні твору виступає за Януковича, тоді як молодший Лаврін має інші цивілізаційні установки. І їхній конфлікт дуже добре показаний.

Я ціную оце покоління за те, що вони дуже добре розуміють, що потрібно українській культурі зараз. Доти таке розуміння — на рівні влади зокрема — було відсутнє. Кінематограф тривалий час не підтримували фінансово, і це в той час, коли Росія заполонила своїм продуктом увесь світ. Скажімо, у нас досі немає телеканалу, який вийшов би на міжнародний рівень та промовляв би різними мовами. І радіостанції такої теж нема, наскільки я знаю. Так було за всіх президентів, і так є навіть зараз — під час повномасштабної війни».
 | Коментар = про те, кого з нинішніх режисерів поставив би в один ряд з імена українських класиків Юрієм Іллєнком, Леонідом Осикою, Сергієм Параджановим в інтерв’ю виданню The Ukrainians Media  [https://theukrainians.org/serhii-trymbach/ Сергій Тримбач: «Я — це половина історії українського кіно»] (16 квітня 2026 року) 
 | Оригінал = 
 | Автор    =   }}

{{Q
 | Цитата   = «Та ні, я б не сказав, що ігрове кіно відстає. Зрозуміло, що до документального більше уваги. Згадайте стрічку «Простий солдат» 2025 року Артема Рижикова — стрічку значною мірою автобіографічну. Блискуча робота про те, як режисер Рижиков пішов добровольцем на фронт і як він там спочатку нічого не вмів і лякався вибухів. Тепла, людська стрічка. Таких майже не знімали в СРСР. 

Що нас іще відрізняє від радянських часів, то це те, що зараз немає чіткого водорозділу, який існував тоді: або ти режисер-документаліст, або ти знімаєш ігрове кіно. Ось вам приклад — [[Олесь Санін]], у якого чимало неігрових картин і кілька ігрових, остання з них «Довбуш». Ти дивишся цей фільм і дивуєшся, що це зроблено в країні, де практично немає можливості знімати таке потужне кіно. Так само [[Васянович Валентин Миколайович|Валентин Васянович]], автор «Атлантиди», — він успішно робить ігрові та неігрові стрічки. Васянович ставить фільми в такому собі жанрі антиутопії — прагне розгледіти, спроєктувати наше майбутнє, уже по війні».
 | Коментар = про те, що світ дізнається про Україну завдяки українському документальному кіно, коли, наприклад, стрічка «20 днів у Маріуполі» отримала «Оскара» у 2024-му в інтерв’ю виданню The Ukrainians Media  [https://theukrainians.org/serhii-trymbach/ Сергій Тримбач: «Я — це половина історії українського кіно»] (16 квітня 2026 року) 
 | Оригінал = 
 | Автор    =   }}

{{Q
 | Цитата   = «Я б сказав, що українці долею подібні на євреїв. Їх також намагаються століттями знищити, але нічого не виходить. А чому? А тому що євреї, як то кажуть, «народ Книги». Вони у слові реалізувалися. І ми у слові реалізуємося, тільки в іншому. 

Візьміть книжку, яку видав [[Малкович Іван Антонович|Іван Малкович]], — антологію української поезії від [[Тичина Павло Григорович|Тичини]] до [[Жадан Сергій Вікторович|Жадана]] (Малкович, до речі, унікальний видавець). Чим це не українська Біблія? До слова, вона і оформлена як [[Біблія]] — невеличкий формат на дві тисячі сторінок. За своїм впливом це рівнозначні для нас книги, бо те, що видав Малкович, це наше українське [[Євангеліє від Матвія|Євангеліє]], зокрема це наші шістдесятники, за якими крокувало вже моє покоління.

[[Вінграновський Микола Степанович|Микола Вінграновський]], [[Костенко Ліна Василівна|Ліна Костенко]], [[Стус Василь Семенович|Василь Стус]], [[Павличко Дмитро Васильович|Дмитро Павличко]]. І наші кінематографісти — Миколайчук, Осика, Іллєнко, а також менш відомі нині — [[Мащенко Микола Павлович|Микола Мащенко]], [[Кохан Григорій Романович|Григорій Кохан]], [[Гресь Вікторія Юріївна|Віктор Гресь]]. І блискучі актори — [[Ступка Богдан Сильвестрович|Богдан Ступка]], Іван Миколайчук, [[Сердюк Лесь Олександрович|Лесь Сердюк]], [[Роговцева Ада Миколаївна|Ада Роговцева]], [[Кадочникова Лариса Валентинівна|Лариса Кадочникова]], [[Брондуков Борислав Миколайович|Борислав Брондуков]], Римма Зюбіна, [[Вітовська Ірма Григорівна|Ірма Вітовська]], Ахтем Сеітаблаєв, всі ті, хто робив і робить епохальне кіно. Вони заповнили український простір словом, звуком, зображенням. Ви послухайте тільки, як звучить Україна в «Тінях забутих предків», адже там геніальна робота і композитора Мирослава Скорика, і звукорежисерки Софії Сергієнко в тому числі.

Ось те, що мене наснажує. І я вірю, що українське слово, українська пластика, явлена нам у космічних роботах [[Примаченко Марія Оксентіївна|Марії Примаченко]] зокрема, — житимуть дуже довго. 

А війна… Війну ми вже виграли.

Виграли морально, бо ж країна, яка претендує на повернення імперського статусу, чотири роки з гаком нічого не може з нами зробити.

І так вже було. Бо коли у ХІХ столітті Росія розтоптала все українське, з’явився один нікому не відомий кріпак з нульовими шансами бути почутим. Але він підірвав імперію однією своєю «захалявною» книжечкою. От вам, до речі, ще одна людина, яка не йшла на компроміси, — [[Шевченко Тарас Григорович|Тарас Шевченко]]. На таких, як він, і стоїть моя віра».
 | Коментар = про те, що як митця та інтелектуала засмучує у нинішньому житті та, що, навпаки — підносить і надихає в інтерв’ю виданню The Ukrainians Media  [https://theukrainians.org/serhii-trymbach/ Сергій Тримбач: «Я — це половина історії українського кіно»] (16 квітня 2026 року) 
 | Оригінал = 
 | Автор    =   }}

== Примітки ==
{{reflist}}

[[Категорія:Українські кінокритики]]
[[Категорія:Лауреати Державної премії України імені Олександра Довженка]]
[[Категорія:Члени Національної спілки кінематографістів України]]
[[Категорія:Члени Української кіноакадемії]]
[[Категорія:Автори Енциклопедії сучасної України]]
[[Категорія:Наукові династії]]
[[Категорія:Викладачі Київського національного університету театру, кіно і телебачення імені Івана Карпенка-Карого]]
[[Категорія:Науковці Київського університету театру, кіно і телебачення]]
[[Категорія:Лауреати Премії імені Джеймса Мейса]]</text>
      <sha1>8hr9fvr2jchtylx3zsk8yt4pbwi4tg8</sha1>
    </revision>
    <revision>
      <id>160863</id>
      <parentid>160862</parentid>
      <timestamp>2026-07-27T18:58:25Z</timestamp>
      <contributor>
        <username>Андрій Гриценко</username>
        <id>6500</id>
      </contributor>
      <comment>/* Примітки */</comment>
      <origin>160863</origin>
      <model>wikitext</model>
      <format>text/x-wiki</format>
      <text bytes="33816" sha1="8nfsgmz1essttdh25n5pacp43nyfprw" xml:space="preserve">
'''Сергій Васильович Три́мбач''' (17 вересня 1950, с. Жовтневе, тепер у межах м. Олександрія, [[Кіровоградська область, [[Українська Радянська Соціалістична Республіка|Українська РСР]], [[Союз Радянських Соціалістичних Республік|СРСР]]) — український кінокритик, кінознавець, кіносценарист. Голова Національної спілки кінематографістів України (2009—2017). Лауреат Державної премії України ім. О. Довженка (2008) та премії імені Джеймса Мейса (2016). Автор багатьох публікацій, присвячених історії та сучасності українського кіно.

== Цитати ==
{{Q
 | Цитата   = «Цікавість до українського кіно зростає, хоча й демонструє синусоїду. Пам’ятаю, у лютому 2020 року я зайшов у кінотеатр «Жовтень» і остовпів: усе фоє було заповнене молоддю, а у програмі було чотири українські фільми. Аж перехрестився, їй-богу. 

Але тут почався ковід… А потім — війна… Загалом у розвитку українського кіно була тривала пауза від середини 1990-х і до 2010 року. У цей час не було ані Держкіно як інституції (його ліквідували у 1993-му, а назва його тоді була дещо іншою), ані державної підтримки. Ті два-три мільйони гривень, які виділяли на кіновиробництво, були ні про що… А у 2010-му — так, за [[Янукович Віктор Федорович|Януковича]], як це не парадоксально — знову створили Держкіно та відновили фінансову підтримку держави. Саме від цього року пішла нова хвиля — і режисери молоді з’явилися, і критики, до речі, також. Бо доти я був чи не наймолодшим.

Між іншим, вручення мені премії збіглося зі століттям української професійної кінокритики. У грудні 1925 року побачив світ перший номер журналу «Кіно», який невдовзі очолив [[Бажан Микола Платонович|Микола Бажан]]. А я у цій професії — з 1976-го, 50 років. Тобто я — це половина історії українського кіно.

Знаєте, є такий вислів, з яким я солідарний: «Режисери, оператори та актори створюють фільми, а критики — кінематограф». Бо якщо кіно не осмислене і не відрефлексоване, у його сприйнятті лишається чимало пробілів. А головне — не з’являється справжнього об’єму цього явища в національній та світовій культурі».
 | Коментар = про зростання інтересу до українського кіно попри виклики в інтерв’ю виданню The Ukrainians Media  [https://theukrainians.org/serhii-trymbach/ Сергій Тримбач: «Я — це половина історії українського кіно»] (16 квітня 2026 року) 
 | Оригінал = 
 | Автор    =   }}

{{Q
 | Цитата   = «Вірю. До речі, якби не збіг обставин, я б не отримав премії, і зараз ви б не згадали, що є такий Сергій Тримбач, і не брали б у мене інтерв’ю… Я взагалі не думав подаватися, але одна людина, з якою я випадково перетнувся, мене переконала. Сказала, що з номінацією «Літературознавство і мистецтвознавство» є проблема — вже двічі тут нікого не нагороджували і така ситуація може повторитися цьогоріч. «А у вас хороша книжка, подавайтесь…» Подався в останній момент… 

А не зустрінь я цю людину — нічого й не було б».
 | Коментар = про те, що нагородили за життєпис [[Миколайчук Іван Васильович|Івана Миколайчука]] — людини, в чиєму житті було чимало проявів містичного характеру в інтерв’ю виданню The Ukrainians Media  [ ] (16 квітня 2026 року) 
 | Оригінал = 
 | Автор    =   }}

{{Q
 | Цитата   = «Я збирався вступати на журналістику, але вступити туди відразу після школи у ті часи можна було хіба що «по блату». Тож я повернув голоблі на українське відділення філологічного факультету. Але наміру стати журналістом не полишив. Ба навіть більше: збирався стати журналістом, який потім доросте до письменника. Тобто спочатку я планував пізнати життя, попрацювавши у провінційній газеті, а вже потім поплисти у велике літературне море».
 | Коментар = про те, що здобув філологічну освіту, і замість праці вчителем, журналістом чи мовознавцем обрав кіно в інтерв’ю виданню The Ukrainians Media  [https://theukrainians.org/serhii-trymbach/ Сергій Тримбач: «Я — це половина історії українського кіно»] (16 квітня 2026 року) 
 | Оригінал = 
 | Автор    =   }}

{{Q
 | Цитата   = «Його також… [[Тютюнник Григір Михайлович|Тютюнник]], до речі, часто бував у нас, у квартирі мого тестя, письменника, чудової людини й українського патріота [[Шумило Микита Михейович|Микити Шумила]]. Якось я, натхненний щойно прочитаною українською книжкою, звернувся до Тютюнника: «А ви читали такого-то автора?». На що він похмуро відповів: «Не читав і не читатиму. Взагалі намагаюсь менше читати. Це забиває уяву. З життя треба матеріал черпати, а не з книжок!». Він, до речі, і про кіно мріяв, але надто безкомпромісною був людиною — не піддавався на ідеологічні оборудки. Тож, зрозуміло, що до кіно його просто не пустили.

Отаким робом я й планував іти у письменники. Але на четвертому курсі одружився зі своєю однокурсницею Тетяною Шумило. І поділився з нею своїми планами: «Після п’ятого курсу їдемо працювати у провінційній газеті». «Куди ми їдемо? — перепитала вона. — Оце вже ні! Ти сам собі це придумав, сам і їдь. Без мене»…Вона киянка була, а я у неї палко закохався.

Тож план мій зазнав фіаско. Натомість у моєму житті з’явилось кіно. Завершивши університет, я навіть працював кілька місяців асистентом режисера на одному з фільмів».
 | Коментар = про те, як досвід [[Тютюнник Григір Михайлович|Григора Тютюнника]] надихав в інтерв’ю виданню The Ukrainians Media  [https://theukrainians.org/serhii-trymbach/ Сергій Тримбач: «Я — це половина історії українського кіно»] (16 квітня 2026 року) 
 | Оригінал = 
 | Автор    =   }}

{{Q
 | Цитата   = «От мені й нагадали, що я, замість відпрацювати два роки в школі, подався невідь-куди. Довелося йти в школу. А працювати вчителем української мови у російськомовній школі… І учні, і їхні батьки незрідка демонстрували мені своє презирство. Так що в моральному сенсі це була ще та катівня… 

А потім я прийшов сюди — в Будинок кіно. Пропрацював рік у штаті Спілки кінематографістів. Тож усе моє доросле життя пов’язане зі Спілкою, хоча у ті роки я навіть уявити не міг, що колись її очолю. Але так уже трапилось, що я еволюціонував від кінокритика у сценаристи, а потім став помічати, що коли я виходжу на трибуну якогось засідання у Спілці, зал затихає, наводить на мене фокус… І тут мені почали говорити: «А давай тебе у голови Спілки висунемо? Ти ж подивися, як слухають!»»
 | Коментар = про те, як мусив проацювати вчителем в інтерв’ю виданню The Ukrainians Media [https://theukrainians.org/serhii-trymbach/ Сергій Тримбач: «Я — це половина історії українського кіно»] (16 квітня 2026 року) 
 | Оригінал = 
 | Автор    =   }}

{{Q
 | Цитата   = «До 1995 року в Україні взагалі не було архіву ігрових фільмів. Неігрових — був. Він міститься у Києві, на Солом’янці, донедавна називався Державний архів кінофотодокументів, а зараз — Центральний державний аудіовізуальний та електронний архів. А ігрові фільми усі здавали в Москву, а точніше — у Підмосков’я, в містечко Бєлиє Столби. Там з кінця 1940-х років функціонував Держфільмофонд СРСР, а від початку 1990-х — Росії.

Кажуть, місце кіноархіву визначив сам Лаврентій Берія, десь неподалік була його дача. Кіно треба було тримати під контролем.

В Україні ж, на студії імені Довженка та на Одеській кіностудії, зберігались тільки копії. До того ж у неналежних умовах — у складських приміщеннях, де вони незрідка й псувалися. При цьому україномовні копії (якщо вони взагалі були) в Москву не здавали. Вони лишалися в Києві, де через нехлюйські умови зберігання часто й пропадали. Так сталося, приміром, із фільмом «За двома зайцями». Єдину його україномовну копію ледве знайшли. 

Так от, лише в середині 1990-х утворили архівну установу Національний центр Олександра Довженка. У 1994-му святкували сторіччя Довженка, і був указ президента про відзначення ювілею. Туди і вставили пункт щодо створення кіноархіву. А якщо вже указ президента вийшов, то прізвище ювіляра не могли не «приклеїти» до назви центру. Фактично, першим роком існування архіву Довженко-Центру був якраз 1998-й, коли я туди прийшов працювати — заступником директора з архівної роботи. Тоді ж, ба навіть раніше, від початку 90-х, я й почав їздити до Держфільмофонду СРСР, а точніше, вже до Держфільмофонду Росії, де і мав можливість переглядати давно ніким не бачені українські фільми минулих десятиліть».
 | Коментар = про те, як у 1998–2004 роках очолював архівну частину Довженко-Центру в інтерв’ю виданню The Ukrainians Media  [https://theukrainians.org/serhii-trymbach/ Сергій Тримбач: «Я — це половина історії українського кіно»] (16 квітня 2026 року) 
 | Оригінал = 
 | Автор    =   }}

{{Q
 | Цитата   = «Звісно. У 1960-ті роки його і зламали. Про «Небо кличе» я вже згадував — там навіть Голлівуду було чого повчитися. Тобто це не якась убога студія, як хтось собі уявляв. Крім того, у 1964 році Держкіно УРСР очолив [[Іванов Святослав Павлович|Святослав Павлович Іванов]], а він був людиною прогресивною і багато зробив для українського кіно. А біля керма кіностудії Довженка приблизно в цей самий час став [[Цвіркунов Василь Васильович|Василь Цвіркунов]], а як він їздив до Москви по українські таланти, я вже розповідав. Так, вони були членами партії, а як інакше? На такі посади не-членів не призначали.

Цвіркунов відкрив і Ілляшенка, і Іллєнка, і Осику, і цілу когорту молодих режисерів. Він підтримав Параджанова. І саме завдяки Цвіркунову почали з’являтися фільми світового класу — «Тіні забутих предків», а ще «Камінний хрест» [[Осика Леонід Михайлович|Осики]], заборонена «Криниця для спраглих» Іллєнка та його ж «Вечір на Івана Купала». 

Взагалі серед фільмів 1960-х років було чимало стрічок, які могли б конкурувати з найкращими світовими роботами. Візьміть той-таки «Камінний хрест» — геніальний фільм! Але, на жаль, не відзначений жодною нагородою — він не брав участі у міжнародних фестивалях. А «Тіні забутих предків» на фестиваль відправили, і знаєте, чому? Бо на нього махнули рукою.

«Про що цей фільм? — питали у Москві. — Якась хохляцька казка? А, ну хай буде. Де в нас у світі хохлів багато? В Аргентині? Відправте його туди, хай там на казку помилуються».

І от завдяки саме участі у кінофестивалі в аргентинському місті Мар-дель-Плата про «Тіні…» дізнався весь світ. А вже потім були нагороди і в Римі, і в Салоніках».
 | Коментар = про те, що за радянських часів кіностудію імені О. Довженка у Москві висміювали за «вторинність», коли акторка [[Зюбіна Римма Анатоліївна|Римма Зюбіна]] пригадує «жарт» тих часів: «Є фільми погані, а є фільми кіностудії Довженка» в інтерв’ю виданню The Ukrainians Media  [https://theukrainians.org/serhii-trymbach/ Сергій Тримбач: «Я — це половина історії українського кіно»] (16 квітня 2026 року) 
 | Оригінал = 
 | Автор    =   }}

{{Q
 | Цитата   = «Щодо [[Параджанов Сергій Йосипович|Параджанова]] — окрема ремарка. Колись [[Іллєнко Юрій Герасимович|Юрій Іллєнко]] мені сказав: «Ну от хто такий Параджанов? Коли ми починали знімати “Тіні забутих предків”, він був режисером кількох сірих нікчемних фільмів». І це правда — фільми були посередніми. Але цьому є пояснення — над ними Параджанов працював у форматі радянського продюсерського кіно, тобто у нього там не було власної волі, не було творчої свободи, він мусив дотримуватися приписів. 

Розгорнувся Параджанов уже на «Тінях…». Там його ніхто не контролював. Бо, як я вже казав, «хохли якусь казку ставлять». Хай ставлять, бо сторічний ювілей Михайла Коцюбинського на носі, і щось до цього ювілею має бути відзнято. При цьому Параджанов усім представлявся генієм: «Так, я геній, геній Сергій Параджанов». «Тіні…» довели, що це справді так. 

Але ви спитали, кого б я поставив в один ряд зі старшим поколінням. Ось, наприклад, [[Бондарчук Роман Леонідович|Роман Бондарчук]] — дуже цікавий режисер. Зверніть увагу: сам він — родом із Херсону, і працює на матеріалі півдня, а це той регіон, який культурно нами освоєний, вочевидь, недостатньо. У фільмі «Вулкан» (Шевченківська премія 2018 року) герой стрічки опиняється у просторі, де відсутні будь-які прояви цивілізації. Росіяни недарма вважають цей простір своїм — вибивати їх звідти треба не тільки військовими методами, а й, власне, культурною експансією. Або [[Лукіч|Антоніо Лукіч]] — той, що зняв «[[Мої думки тихі]]» — він родом з Ужгорода, із Закарпаття, а тут також є певна «необжитість». Та де її немає?..

Це покоління, яке заповнює своїми культурогемами і міфологемами оцей наш необжитий простір. У певному розумінні, культура України залишається тими американськими преріями, куди ще не ступала нога прибульця, ми — на етапі «до завоювання Америки». Але завойовуємо ми самі себе.

Або візьміть [[Алієв Наріман Рідьванович|Нарімана Алієва]] — кримського татарина, який зняв поки що єдину повнометражну картину — «Додому». А як блискуче зіграв у цьому фільмі [[Сеїтаблаєв Ахтем Шевкетович|Ахтем Сеітаблаєв]]! Це історія батька, який везе до Криму тіло сина, загиблого на сході України, на війні з Росією — везе, бо має поховати його у рідній землі. Оця назва, оцей керунок — «Додому!» — гасло нинішніх 30–40-річних. Вони йдуть туди, де їхні місця зайняли чужинці, завойовники, яких належить вигнати геть.

Або серіал «[[Спіймати Кайдаша]]» [[Тіменко Олександр Вячеславович|Олександра Тіменка]], за сценарієм [[Ворожбит Наталія Анатоліївна|Наталі Ворожбит]] і за мотивами, звісно, твору [[Нечуй-Левицький Іван Семенович|Івана Нечуя-Левицького]]. Я вважаю, що він дуже добре зроблений, попри всі закиди, що там забагато суржику. Але суржиком говорить старший брат Карпо, який, до речі, у цьому прочитанні твору виступає за Януковича, тоді як молодший Лаврін має інші цивілізаційні установки. І їхній конфлікт дуже добре показаний.

Я ціную оце покоління за те, що вони дуже добре розуміють, що потрібно українській культурі зараз. Доти таке розуміння — на рівні влади зокрема — було відсутнє. Кінематограф тривалий час не підтримували фінансово, і це в той час, коли Росія заполонила своїм продуктом увесь світ. Скажімо, у нас досі немає телеканалу, який вийшов би на міжнародний рівень та промовляв би різними мовами. І радіостанції такої теж нема, наскільки я знаю. Так було за всіх президентів, і так є навіть зараз — під час повномасштабної війни».
 | Коментар = про те, кого з нинішніх режисерів поставив би в один ряд з імена українських класиків Юрієм Іллєнком, Леонідом Осикою, Сергієм Параджановим в інтерв’ю виданню The Ukrainians Media  [https://theukrainians.org/serhii-trymbach/ Сергій Тримбач: «Я — це половина історії українського кіно»] (16 квітня 2026 року) 
 | Оригінал = 
 | Автор    =   }}

{{Q
 | Цитата   = «Та ні, я б не сказав, що ігрове кіно відстає. Зрозуміло, що до документального більше уваги. Згадайте стрічку «Простий солдат» 2025 року Артема Рижикова — стрічку значною мірою автобіографічну. Блискуча робота про те, як режисер Рижиков пішов добровольцем на фронт і як він там спочатку нічого не вмів і лякався вибухів. Тепла, людська стрічка. Таких майже не знімали в СРСР. 

Що нас іще відрізняє від радянських часів, то це те, що зараз немає чіткого водорозділу, який існував тоді: або ти режисер-документаліст, або ти знімаєш ігрове кіно. Ось вам приклад — [[Олесь Санін]], у якого чимало неігрових картин і кілька ігрових, остання з них «Довбуш». Ти дивишся цей фільм і дивуєшся, що це зроблено в країні, де практично немає можливості знімати таке потужне кіно. Так само [[Васянович Валентин Миколайович|Валентин Васянович]], автор «Атлантиди», — він успішно робить ігрові та неігрові стрічки. Васянович ставить фільми в такому собі жанрі антиутопії — прагне розгледіти, спроєктувати наше майбутнє, уже по війні».
 | Коментар = про те, що світ дізнається про Україну завдяки українському документальному кіно, коли, наприклад, стрічка «20 днів у Маріуполі» отримала «Оскара» у 2024-му в інтерв’ю виданню The Ukrainians Media  [https://theukrainians.org/serhii-trymbach/ Сергій Тримбач: «Я — це половина історії українського кіно»] (16 квітня 2026 року) 
 | Оригінал = 
 | Автор    =   }}

{{Q
 | Цитата   = «Я б сказав, що українці долею подібні на євреїв. Їх також намагаються століттями знищити, але нічого не виходить. А чому? А тому що євреї, як то кажуть, «народ Книги». Вони у слові реалізувалися. І ми у слові реалізуємося, тільки в іншому. 

Візьміть книжку, яку видав [[Малкович Іван Антонович|Іван Малкович]], — антологію української поезії від [[Тичина Павло Григорович|Тичини]] до [[Жадан Сергій Вікторович|Жадана]] (Малкович, до речі, унікальний видавець). Чим це не українська Біблія? До слова, вона і оформлена як [[Біблія]] — невеличкий формат на дві тисячі сторінок. За своїм впливом це рівнозначні для нас книги, бо те, що видав Малкович, це наше українське [[Євангеліє від Матвія|Євангеліє]], зокрема це наші шістдесятники, за якими крокувало вже моє покоління.

[[Вінграновський Микола Степанович|Микола Вінграновський]], [[Костенко Ліна Василівна|Ліна Костенко]], [[Стус Василь Семенович|Василь Стус]], [[Павличко Дмитро Васильович|Дмитро Павличко]]. І наші кінематографісти — Миколайчук, Осика, Іллєнко, а також менш відомі нині — [[Мащенко Микола Павлович|Микола Мащенко]], [[Кохан Григорій Романович|Григорій Кохан]], [[Гресь Вікторія Юріївна|Віктор Гресь]]. І блискучі актори — [[Ступка Богдан Сильвестрович|Богдан Ступка]], Іван Миколайчук, [[Сердюк Лесь Олександрович|Лесь Сердюк]], [[Роговцева Ада Миколаївна|Ада Роговцева]], [[Кадочникова Лариса Валентинівна|Лариса Кадочникова]], [[Брондуков Борислав Миколайович|Борислав Брондуков]], Римма Зюбіна, [[Вітовська Ірма Григорівна|Ірма Вітовська]], Ахтем Сеітаблаєв, всі ті, хто робив і робить епохальне кіно. Вони заповнили український простір словом, звуком, зображенням. Ви послухайте тільки, як звучить Україна в «Тінях забутих предків», адже там геніальна робота і композитора Мирослава Скорика, і звукорежисерки Софії Сергієнко в тому числі.

Ось те, що мене наснажує. І я вірю, що українське слово, українська пластика, явлена нам у космічних роботах [[Примаченко Марія Оксентіївна|Марії Примаченко]] зокрема, — житимуть дуже довго. 

А війна… Війну ми вже виграли.

Виграли морально, бо ж країна, яка претендує на повернення імперського статусу, чотири роки з гаком нічого не може з нами зробити.

І так вже було. Бо коли у ХІХ столітті Росія розтоптала все українське, з’явився один нікому не відомий кріпак з нульовими шансами бути почутим. Але він підірвав імперію однією своєю «захалявною» книжечкою. От вам, до речі, ще одна людина, яка не йшла на компроміси, — [[Шевченко Тарас Григорович|Тарас Шевченко]]. На таких, як він, і стоїть моя віра».
 | Коментар = про те, що як митця та інтелектуала засмучує у нинішньому житті та, що, навпаки — підносить і надихає в інтерв’ю виданню The Ukrainians Media  [https://theukrainians.org/serhii-trymbach/ Сергій Тримбач: «Я — це половина історії українського кіно»] (16 квітня 2026 року) 
 | Оригінал = 
 | Автор    =   }}

== Примітки ==
{{reflist}}

[[Категорія:Українські кінокритики]]
[[Категорія:Лауреати Державної премії України імені Олександра Довженка]]
[[Категорія:Члени Національної спілки кінематографістів України]]
[[Категорія:Члени Української кіноакадемії]]
[[Категорія:Автори Енциклопедії сучасної України]]
[[Категорія:Наукові династії]]
[[Категорія:Лауреати Шевченківської премії 2026 року]]
[[Категорія:Викладачі Київського національного університету театру, кіно і телебачення імені Івана Карпенка-Карого]]
[[Категорія:Науковці Київського університету театру, кіно і телебачення]]
[[Категорія:Лауреати Премії імені Джеймса Мейса]]</text>
      <sha1>8nfsgmz1essttdh25n5pacp43nyfprw</sha1>
    </revision>
    <revision>
      <id>160870</id>
      <parentid>160863</parentid>
      <timestamp>2026-07-27T19:20:04Z</timestamp>
      <contributor>
        <username>Андрій Гриценко</username>
        <id>6500</id>
      </contributor>
      <origin>160870</origin>
      <model>wikitext</model>
      <format>text/x-wiki</format>
      <text bytes="33830" sha1="sc7vwvu696z1ve60c8eulhhhq9rpmde" xml:space="preserve">{{особа}}
'''Сергій Васильович Три́мбач''' (17 вересня 1950, с. Жовтневе, тепер у межах м. Олександрія, [[Кіровоградська область, [[Українська Радянська Соціалістична Республіка|Українська РСР]], [[Союз Радянських Соціалістичних Республік|СРСР]]) — український кінокритик, кінознавець, кіносценарист. Голова Національної спілки кінематографістів України (2009—2017). Лауреат Державної премії України ім. О. Довженка (2008) та премії імені Джеймса Мейса (2016). Автор багатьох публікацій, присвячених історії та сучасності українського кіно.

== Цитати ==
{{Q
 | Цитата   = «Цікавість до українського кіно зростає, хоча й демонструє синусоїду. Пам’ятаю, у лютому 2020 року я зайшов у кінотеатр «Жовтень» і остовпів: усе фоє було заповнене молоддю, а у програмі було чотири українські фільми. Аж перехрестився, їй-богу. 

Але тут почався ковід… А потім — війна… Загалом у розвитку українського кіно була тривала пауза від середини 1990-х і до 2010 року. У цей час не було ані Держкіно як інституції (його ліквідували у 1993-му, а назва його тоді була дещо іншою), ані державної підтримки. Ті два-три мільйони гривень, які виділяли на кіновиробництво, були ні про що… А у 2010-му — так, за [[Янукович Віктор Федорович|Януковича]], як це не парадоксально — знову створили Держкіно та відновили фінансову підтримку держави. Саме від цього року пішла нова хвиля — і режисери молоді з’явилися, і критики, до речі, також. Бо доти я був чи не наймолодшим.

Між іншим, вручення мені премії збіглося зі століттям української професійної кінокритики. У грудні 1925 року побачив світ перший номер журналу «Кіно», який невдовзі очолив [[Бажан Микола Платонович|Микола Бажан]]. А я у цій професії — з 1976-го, 50 років. Тобто я — це половина історії українського кіно.

Знаєте, є такий вислів, з яким я солідарний: «Режисери, оператори та актори створюють фільми, а критики — кінематограф». Бо якщо кіно не осмислене і не відрефлексоване, у його сприйнятті лишається чимало пробілів. А головне — не з’являється справжнього об’єму цього явища в національній та світовій культурі».
 | Коментар = про зростання інтересу до українського кіно попри виклики в інтерв’ю виданню The Ukrainians Media  [https://theukrainians.org/serhii-trymbach/ Сергій Тримбач: «Я — це половина історії українського кіно»] (16 квітня 2026 року) 
 | Оригінал = 
 | Автор    =   }}

{{Q
 | Цитата   = «Вірю. До речі, якби не збіг обставин, я б не отримав премії, і зараз ви б не згадали, що є такий Сергій Тримбач, і не брали б у мене інтерв’ю… Я взагалі не думав подаватися, але одна людина, з якою я випадково перетнувся, мене переконала. Сказала, що з номінацією «Літературознавство і мистецтвознавство» є проблема — вже двічі тут нікого не нагороджували і така ситуація може повторитися цьогоріч. «А у вас хороша книжка, подавайтесь…» Подався в останній момент… 

А не зустрінь я цю людину — нічого й не було б».
 | Коментар = про те, що нагородили за життєпис [[Миколайчук Іван Васильович|Івана Миколайчука]] — людини, в чиєму житті було чимало проявів містичного характеру в інтерв’ю виданню The Ukrainians Media  [ ] (16 квітня 2026 року) 
 | Оригінал = 
 | Автор    =   }}

{{Q
 | Цитата   = «Я збирався вступати на журналістику, але вступити туди відразу після школи у ті часи можна було хіба що «по блату». Тож я повернув голоблі на українське відділення філологічного факультету. Але наміру стати журналістом не полишив. Ба навіть більше: збирався стати журналістом, який потім доросте до письменника. Тобто спочатку я планував пізнати життя, попрацювавши у провінційній газеті, а вже потім поплисти у велике літературне море».
 | Коментар = про те, що здобув філологічну освіту, і замість праці вчителем, журналістом чи мовознавцем обрав кіно в інтерв’ю виданню The Ukrainians Media  [https://theukrainians.org/serhii-trymbach/ Сергій Тримбач: «Я — це половина історії українського кіно»] (16 квітня 2026 року) 
 | Оригінал = 
 | Автор    =   }}

{{Q
 | Цитата   = «Його також… [[Тютюнник Григір Михайлович|Тютюнник]], до речі, часто бував у нас, у квартирі мого тестя, письменника, чудової людини й українського патріота [[Шумило Микита Михейович|Микити Шумила]]. Якось я, натхненний щойно прочитаною українською книжкою, звернувся до Тютюнника: «А ви читали такого-то автора?». На що він похмуро відповів: «Не читав і не читатиму. Взагалі намагаюсь менше читати. Це забиває уяву. З життя треба матеріал черпати, а не з книжок!». Він, до речі, і про кіно мріяв, але надто безкомпромісною був людиною — не піддавався на ідеологічні оборудки. Тож, зрозуміло, що до кіно його просто не пустили.

Отаким робом я й планував іти у письменники. Але на четвертому курсі одружився зі своєю однокурсницею Тетяною Шумило. І поділився з нею своїми планами: «Після п’ятого курсу їдемо працювати у провінційній газеті». «Куди ми їдемо? — перепитала вона. — Оце вже ні! Ти сам собі це придумав, сам і їдь. Без мене»…Вона киянка була, а я у неї палко закохався.

Тож план мій зазнав фіаско. Натомість у моєму житті з’явилось кіно. Завершивши університет, я навіть працював кілька місяців асистентом режисера на одному з фільмів».
 | Коментар = про те, як досвід [[Тютюнник Григір Михайлович|Григора Тютюнника]] надихав в інтерв’ю виданню The Ukrainians Media  [https://theukrainians.org/serhii-trymbach/ Сергій Тримбач: «Я — це половина історії українського кіно»] (16 квітня 2026 року) 
 | Оригінал = 
 | Автор    =   }}

{{Q
 | Цитата   = «От мені й нагадали, що я, замість відпрацювати два роки в школі, подався невідь-куди. Довелося йти в школу. А працювати вчителем української мови у російськомовній школі… І учні, і їхні батьки незрідка демонстрували мені своє презирство. Так що в моральному сенсі це була ще та катівня… 

А потім я прийшов сюди — в Будинок кіно. Пропрацював рік у штаті Спілки кінематографістів. Тож усе моє доросле життя пов’язане зі Спілкою, хоча у ті роки я навіть уявити не міг, що колись її очолю. Але так уже трапилось, що я еволюціонував від кінокритика у сценаристи, а потім став помічати, що коли я виходжу на трибуну якогось засідання у Спілці, зал затихає, наводить на мене фокус… І тут мені почали говорити: «А давай тебе у голови Спілки висунемо? Ти ж подивися, як слухають!»»
 | Коментар = про те, як мусив проацювати вчителем в інтерв’ю виданню The Ukrainians Media [https://theukrainians.org/serhii-trymbach/ Сергій Тримбач: «Я — це половина історії українського кіно»] (16 квітня 2026 року) 
 | Оригінал = 
 | Автор    =   }}

{{Q
 | Цитата   = «До 1995 року в Україні взагалі не було архіву ігрових фільмів. Неігрових — був. Він міститься у Києві, на Солом’янці, донедавна називався Державний архів кінофотодокументів, а зараз — Центральний державний аудіовізуальний та електронний архів. А ігрові фільми усі здавали в Москву, а точніше — у Підмосков’я, в містечко Бєлиє Столби. Там з кінця 1940-х років функціонував Держфільмофонд СРСР, а від початку 1990-х — Росії.

Кажуть, місце кіноархіву визначив сам Лаврентій Берія, десь неподалік була його дача. Кіно треба було тримати під контролем.

В Україні ж, на студії імені Довженка та на Одеській кіностудії, зберігались тільки копії. До того ж у неналежних умовах — у складських приміщеннях, де вони незрідка й псувалися. При цьому україномовні копії (якщо вони взагалі були) в Москву не здавали. Вони лишалися в Києві, де через нехлюйські умови зберігання часто й пропадали. Так сталося, приміром, із фільмом «За двома зайцями». Єдину його україномовну копію ледве знайшли. 

Так от, лише в середині 1990-х утворили архівну установу Національний центр Олександра Довженка. У 1994-му святкували сторіччя Довженка, і був указ президента про відзначення ювілею. Туди і вставили пункт щодо створення кіноархіву. А якщо вже указ президента вийшов, то прізвище ювіляра не могли не «приклеїти» до назви центру. Фактично, першим роком існування архіву Довженко-Центру був якраз 1998-й, коли я туди прийшов працювати — заступником директора з архівної роботи. Тоді ж, ба навіть раніше, від початку 90-х, я й почав їздити до Держфільмофонду СРСР, а точніше, вже до Держфільмофонду Росії, де і мав можливість переглядати давно ніким не бачені українські фільми минулих десятиліть».
 | Коментар = про те, як у 1998–2004 роках очолював архівну частину Довженко-Центру в інтерв’ю виданню The Ukrainians Media  [https://theukrainians.org/serhii-trymbach/ Сергій Тримбач: «Я — це половина історії українського кіно»] (16 квітня 2026 року) 
 | Оригінал = 
 | Автор    =   }}

{{Q
 | Цитата   = «Звісно. У 1960-ті роки його і зламали. Про «Небо кличе» я вже згадував — там навіть Голлівуду було чого повчитися. Тобто це не якась убога студія, як хтось собі уявляв. Крім того, у 1964 році Держкіно УРСР очолив [[Іванов Святослав Павлович|Святослав Павлович Іванов]], а він був людиною прогресивною і багато зробив для українського кіно. А біля керма кіностудії Довженка приблизно в цей самий час став [[Цвіркунов Василь Васильович|Василь Цвіркунов]], а як він їздив до Москви по українські таланти, я вже розповідав. Так, вони були членами партії, а як інакше? На такі посади не-членів не призначали.

Цвіркунов відкрив і Ілляшенка, і Іллєнка, і Осику, і цілу когорту молодих режисерів. Він підтримав Параджанова. І саме завдяки Цвіркунову почали з’являтися фільми світового класу — «Тіні забутих предків», а ще «Камінний хрест» [[Осика Леонід Михайлович|Осики]], заборонена «Криниця для спраглих» Іллєнка та його ж «Вечір на Івана Купала». 

Взагалі серед фільмів 1960-х років було чимало стрічок, які могли б конкурувати з найкращими світовими роботами. Візьміть той-таки «Камінний хрест» — геніальний фільм! Але, на жаль, не відзначений жодною нагородою — він не брав участі у міжнародних фестивалях. А «Тіні забутих предків» на фестиваль відправили, і знаєте, чому? Бо на нього махнули рукою.

«Про що цей фільм? — питали у Москві. — Якась хохляцька казка? А, ну хай буде. Де в нас у світі хохлів багато? В Аргентині? Відправте його туди, хай там на казку помилуються».

І от завдяки саме участі у кінофестивалі в аргентинському місті Мар-дель-Плата про «Тіні…» дізнався весь світ. А вже потім були нагороди і в Римі, і в Салоніках».
 | Коментар = про те, що за радянських часів кіностудію імені О. Довженка у Москві висміювали за «вторинність», коли акторка [[Зюбіна Римма Анатоліївна|Римма Зюбіна]] пригадує «жарт» тих часів: «Є фільми погані, а є фільми кіностудії Довженка» в інтерв’ю виданню The Ukrainians Media  [https://theukrainians.org/serhii-trymbach/ Сергій Тримбач: «Я — це половина історії українського кіно»] (16 квітня 2026 року) 
 | Оригінал = 
 | Автор    =   }}

{{Q
 | Цитата   = «Щодо [[Параджанов Сергій Йосипович|Параджанова]] — окрема ремарка. Колись [[Іллєнко Юрій Герасимович|Юрій Іллєнко]] мені сказав: «Ну от хто такий Параджанов? Коли ми починали знімати “Тіні забутих предків”, він був режисером кількох сірих нікчемних фільмів». І це правда — фільми були посередніми. Але цьому є пояснення — над ними Параджанов працював у форматі радянського продюсерського кіно, тобто у нього там не було власної волі, не було творчої свободи, він мусив дотримуватися приписів. 

Розгорнувся Параджанов уже на «Тінях…». Там його ніхто не контролював. Бо, як я вже казав, «хохли якусь казку ставлять». Хай ставлять, бо сторічний ювілей Михайла Коцюбинського на носі, і щось до цього ювілею має бути відзнято. При цьому Параджанов усім представлявся генієм: «Так, я геній, геній Сергій Параджанов». «Тіні…» довели, що це справді так. 

Але ви спитали, кого б я поставив в один ряд зі старшим поколінням. Ось, наприклад, [[Бондарчук Роман Леонідович|Роман Бондарчук]] — дуже цікавий режисер. Зверніть увагу: сам він — родом із Херсону, і працює на матеріалі півдня, а це той регіон, який культурно нами освоєний, вочевидь, недостатньо. У фільмі «Вулкан» (Шевченківська премія 2018 року) герой стрічки опиняється у просторі, де відсутні будь-які прояви цивілізації. Росіяни недарма вважають цей простір своїм — вибивати їх звідти треба не тільки військовими методами, а й, власне, культурною експансією. Або [[Лукіч|Антоніо Лукіч]] — той, що зняв «[[Мої думки тихі]]» — він родом з Ужгорода, із Закарпаття, а тут також є певна «необжитість». Та де її немає?..

Це покоління, яке заповнює своїми культурогемами і міфологемами оцей наш необжитий простір. У певному розумінні, культура України залишається тими американськими преріями, куди ще не ступала нога прибульця, ми — на етапі «до завоювання Америки». Але завойовуємо ми самі себе.

Або візьміть [[Алієв Наріман Рідьванович|Нарімана Алієва]] — кримського татарина, який зняв поки що єдину повнометражну картину — «Додому». А як блискуче зіграв у цьому фільмі [[Сеїтаблаєв Ахтем Шевкетович|Ахтем Сеітаблаєв]]! Це історія батька, який везе до Криму тіло сина, загиблого на сході України, на війні з Росією — везе, бо має поховати його у рідній землі. Оця назва, оцей керунок — «Додому!» — гасло нинішніх 30–40-річних. Вони йдуть туди, де їхні місця зайняли чужинці, завойовники, яких належить вигнати геть.

Або серіал «[[Спіймати Кайдаша]]» [[Тіменко Олександр Вячеславович|Олександра Тіменка]], за сценарієм [[Ворожбит Наталія Анатоліївна|Наталі Ворожбит]] і за мотивами, звісно, твору [[Нечуй-Левицький Іван Семенович|Івана Нечуя-Левицького]]. Я вважаю, що він дуже добре зроблений, попри всі закиди, що там забагато суржику. Але суржиком говорить старший брат Карпо, який, до речі, у цьому прочитанні твору виступає за Януковича, тоді як молодший Лаврін має інші цивілізаційні установки. І їхній конфлікт дуже добре показаний.

Я ціную оце покоління за те, що вони дуже добре розуміють, що потрібно українській культурі зараз. Доти таке розуміння — на рівні влади зокрема — було відсутнє. Кінематограф тривалий час не підтримували фінансово, і це в той час, коли Росія заполонила своїм продуктом увесь світ. Скажімо, у нас досі немає телеканалу, який вийшов би на міжнародний рівень та промовляв би різними мовами. І радіостанції такої теж нема, наскільки я знаю. Так було за всіх президентів, і так є навіть зараз — під час повномасштабної війни».
 | Коментар = про те, кого з нинішніх режисерів поставив би в один ряд з імена українських класиків Юрієм Іллєнком, Леонідом Осикою, Сергієм Параджановим в інтерв’ю виданню The Ukrainians Media  [https://theukrainians.org/serhii-trymbach/ Сергій Тримбач: «Я — це половина історії українського кіно»] (16 квітня 2026 року) 
 | Оригінал = 
 | Автор    =   }}

{{Q
 | Цитата   = «Та ні, я б не сказав, що ігрове кіно відстає. Зрозуміло, що до документального більше уваги. Згадайте стрічку «Простий солдат» 2025 року Артема Рижикова — стрічку значною мірою автобіографічну. Блискуча робота про те, як режисер Рижиков пішов добровольцем на фронт і як він там спочатку нічого не вмів і лякався вибухів. Тепла, людська стрічка. Таких майже не знімали в СРСР. 

Що нас іще відрізняє від радянських часів, то це те, що зараз немає чіткого водорозділу, який існував тоді: або ти режисер-документаліст, або ти знімаєш ігрове кіно. Ось вам приклад — [[Олесь Санін]], у якого чимало неігрових картин і кілька ігрових, остання з них «Довбуш». Ти дивишся цей фільм і дивуєшся, що це зроблено в країні, де практично немає можливості знімати таке потужне кіно. Так само [[Васянович Валентин Миколайович|Валентин Васянович]], автор «Атлантиди», — він успішно робить ігрові та неігрові стрічки. Васянович ставить фільми в такому собі жанрі антиутопії — прагне розгледіти, спроєктувати наше майбутнє, уже по війні».
 | Коментар = про те, що світ дізнається про Україну завдяки українському документальному кіно, коли, наприклад, стрічка «20 днів у Маріуполі» отримала «Оскара» у 2024-му в інтерв’ю виданню The Ukrainians Media  [https://theukrainians.org/serhii-trymbach/ Сергій Тримбач: «Я — це половина історії українського кіно»] (16 квітня 2026 року) 
 | Оригінал = 
 | Автор    =   }}

{{Q
 | Цитата   = «Я б сказав, що українці долею подібні на євреїв. Їх також намагаються століттями знищити, але нічого не виходить. А чому? А тому що євреї, як то кажуть, «народ Книги». Вони у слові реалізувалися. І ми у слові реалізуємося, тільки в іншому. 

Візьміть книжку, яку видав [[Малкович Іван Антонович|Іван Малкович]], — антологію української поезії від [[Тичина Павло Григорович|Тичини]] до [[Жадан Сергій Вікторович|Жадана]] (Малкович, до речі, унікальний видавець). Чим це не українська Біблія? До слова, вона і оформлена як [[Біблія]] — невеличкий формат на дві тисячі сторінок. За своїм впливом це рівнозначні для нас книги, бо те, що видав Малкович, це наше українське [[Євангеліє від Матвія|Євангеліє]], зокрема це наші шістдесятники, за якими крокувало вже моє покоління.

[[Вінграновський Микола Степанович|Микола Вінграновський]], [[Костенко Ліна Василівна|Ліна Костенко]], [[Стус Василь Семенович|Василь Стус]], [[Павличко Дмитро Васильович|Дмитро Павличко]]. І наші кінематографісти — Миколайчук, Осика, Іллєнко, а також менш відомі нині — [[Мащенко Микола Павлович|Микола Мащенко]], [[Кохан Григорій Романович|Григорій Кохан]], [[Гресь Вікторія Юріївна|Віктор Гресь]]. І блискучі актори — [[Ступка Богдан Сильвестрович|Богдан Ступка]], Іван Миколайчук, [[Сердюк Лесь Олександрович|Лесь Сердюк]], [[Роговцева Ада Миколаївна|Ада Роговцева]], [[Кадочникова Лариса Валентинівна|Лариса Кадочникова]], [[Брондуков Борислав Миколайович|Борислав Брондуков]], Римма Зюбіна, [[Вітовська Ірма Григорівна|Ірма Вітовська]], Ахтем Сеітаблаєв, всі ті, хто робив і робить епохальне кіно. Вони заповнили український простір словом, звуком, зображенням. Ви послухайте тільки, як звучить Україна в «Тінях забутих предків», адже там геніальна робота і композитора Мирослава Скорика, і звукорежисерки Софії Сергієнко в тому числі.

Ось те, що мене наснажує. І я вірю, що українське слово, українська пластика, явлена нам у космічних роботах [[Примаченко Марія Оксентіївна|Марії Примаченко]] зокрема, — житимуть дуже довго. 

А війна… Війну ми вже виграли.

Виграли морально, бо ж країна, яка претендує на повернення імперського статусу, чотири роки з гаком нічого не може з нами зробити.

І так вже було. Бо коли у ХІХ столітті Росія розтоптала все українське, з’явився один нікому не відомий кріпак з нульовими шансами бути почутим. Але він підірвав імперію однією своєю «захалявною» книжечкою. От вам, до речі, ще одна людина, яка не йшла на компроміси, — [[Шевченко Тарас Григорович|Тарас Шевченко]]. На таких, як він, і стоїть моя віра».
 | Коментар = про те, що як митця та інтелектуала засмучує у нинішньому житті та, що, навпаки — підносить і надихає в інтерв’ю виданню The Ukrainians Media  [https://theukrainians.org/serhii-trymbach/ Сергій Тримбач: «Я — це половина історії українського кіно»] (16 квітня 2026 року) 
 | Оригінал = 
 | Автор    =   }}

== Примітки ==
{{reflist}}

[[Категорія:Українські кінокритики]]
[[Категорія:Лауреати Державної премії України імені Олександра Довженка]]
[[Категорія:Члени Національної спілки кінематографістів України]]
[[Категорія:Члени Української кіноакадемії]]
[[Категорія:Автори Енциклопедії сучасної України]]
[[Категорія:Наукові династії]]
[[Категорія:Лауреати Шевченківської премії 2026 року]]
[[Категорія:Викладачі Київського національного університету театру, кіно і телебачення імені Івана Карпенка-Карого]]
[[Категорія:Науковці Київського університету театру, кіно і телебачення]]
[[Категорія:Лауреати Премії імені Джеймса Мейса]]</text>
      <sha1>sc7vwvu696z1ve60c8eulhhhq9rpmde</sha1>
    </revision>
    <revision>
      <id>160873</id>
      <parentid>160870</parentid>
      <timestamp>2026-07-27T19:20:41Z</timestamp>
      <contributor>
        <username>Андрій Гриценко</username>
        <id>6500</id>
      </contributor>
      <comment>/* Примітки */</comment>
      <origin>160873</origin>
      <model>wikitext</model>
      <format>text/x-wiki</format>
      <text bytes="33894" sha1="bo35w8fa57e5ebj2l7zl1q79sq3flqu" xml:space="preserve">{{особа}}
'''Сергій Васильович Три́мбач''' (17 вересня 1950, с. Жовтневе, тепер у межах м. Олександрія, [[Кіровоградська область, [[Українська Радянська Соціалістична Республіка|Українська РСР]], [[Союз Радянських Соціалістичних Республік|СРСР]]) — український кінокритик, кінознавець, кіносценарист. Голова Національної спілки кінематографістів України (2009—2017). Лауреат Державної премії України ім. О. Довженка (2008) та премії імені Джеймса Мейса (2016). Автор багатьох публікацій, присвячених історії та сучасності українського кіно.

== Цитати ==
{{Q
 | Цитата   = «Цікавість до українського кіно зростає, хоча й демонструє синусоїду. Пам’ятаю, у лютому 2020 року я зайшов у кінотеатр «Жовтень» і остовпів: усе фоє було заповнене молоддю, а у програмі було чотири українські фільми. Аж перехрестився, їй-богу. 

Але тут почався ковід… А потім — війна… Загалом у розвитку українського кіно була тривала пауза від середини 1990-х і до 2010 року. У цей час не було ані Держкіно як інституції (його ліквідували у 1993-му, а назва його тоді була дещо іншою), ані державної підтримки. Ті два-три мільйони гривень, які виділяли на кіновиробництво, були ні про що… А у 2010-му — так, за [[Янукович Віктор Федорович|Януковича]], як це не парадоксально — знову створили Держкіно та відновили фінансову підтримку держави. Саме від цього року пішла нова хвиля — і режисери молоді з’явилися, і критики, до речі, також. Бо доти я був чи не наймолодшим.

Між іншим, вручення мені премії збіглося зі століттям української професійної кінокритики. У грудні 1925 року побачив світ перший номер журналу «Кіно», який невдовзі очолив [[Бажан Микола Платонович|Микола Бажан]]. А я у цій професії — з 1976-го, 50 років. Тобто я — це половина історії українського кіно.

Знаєте, є такий вислів, з яким я солідарний: «Режисери, оператори та актори створюють фільми, а критики — кінематограф». Бо якщо кіно не осмислене і не відрефлексоване, у його сприйнятті лишається чимало пробілів. А головне — не з’являється справжнього об’єму цього явища в національній та світовій культурі».
 | Коментар = про зростання інтересу до українського кіно попри виклики в інтерв’ю виданню The Ukrainians Media  [https://theukrainians.org/serhii-trymbach/ Сергій Тримбач: «Я — це половина історії українського кіно»] (16 квітня 2026 року) 
 | Оригінал = 
 | Автор    =   }}

{{Q
 | Цитата   = «Вірю. До речі, якби не збіг обставин, я б не отримав премії, і зараз ви б не згадали, що є такий Сергій Тримбач, і не брали б у мене інтерв’ю… Я взагалі не думав подаватися, але одна людина, з якою я випадково перетнувся, мене переконала. Сказала, що з номінацією «Літературознавство і мистецтвознавство» є проблема — вже двічі тут нікого не нагороджували і така ситуація може повторитися цьогоріч. «А у вас хороша книжка, подавайтесь…» Подався в останній момент… 

А не зустрінь я цю людину — нічого й не було б».
 | Коментар = про те, що нагородили за життєпис [[Миколайчук Іван Васильович|Івана Миколайчука]] — людини, в чиєму житті було чимало проявів містичного характеру в інтерв’ю виданню The Ukrainians Media  [ ] (16 квітня 2026 року) 
 | Оригінал = 
 | Автор    =   }}

{{Q
 | Цитата   = «Я збирався вступати на журналістику, але вступити туди відразу після школи у ті часи можна було хіба що «по блату». Тож я повернув голоблі на українське відділення філологічного факультету. Але наміру стати журналістом не полишив. Ба навіть більше: збирався стати журналістом, який потім доросте до письменника. Тобто спочатку я планував пізнати життя, попрацювавши у провінційній газеті, а вже потім поплисти у велике літературне море».
 | Коментар = про те, що здобув філологічну освіту, і замість праці вчителем, журналістом чи мовознавцем обрав кіно в інтерв’ю виданню The Ukrainians Media  [https://theukrainians.org/serhii-trymbach/ Сергій Тримбач: «Я — це половина історії українського кіно»] (16 квітня 2026 року) 
 | Оригінал = 
 | Автор    =   }}

{{Q
 | Цитата   = «Його також… [[Тютюнник Григір Михайлович|Тютюнник]], до речі, часто бував у нас, у квартирі мого тестя, письменника, чудової людини й українського патріота [[Шумило Микита Михейович|Микити Шумила]]. Якось я, натхненний щойно прочитаною українською книжкою, звернувся до Тютюнника: «А ви читали такого-то автора?». На що він похмуро відповів: «Не читав і не читатиму. Взагалі намагаюсь менше читати. Це забиває уяву. З життя треба матеріал черпати, а не з книжок!». Він, до речі, і про кіно мріяв, але надто безкомпромісною був людиною — не піддавався на ідеологічні оборудки. Тож, зрозуміло, що до кіно його просто не пустили.

Отаким робом я й планував іти у письменники. Але на четвертому курсі одружився зі своєю однокурсницею Тетяною Шумило. І поділився з нею своїми планами: «Після п’ятого курсу їдемо працювати у провінційній газеті». «Куди ми їдемо? — перепитала вона. — Оце вже ні! Ти сам собі це придумав, сам і їдь. Без мене»…Вона киянка була, а я у неї палко закохався.

Тож план мій зазнав фіаско. Натомість у моєму житті з’явилось кіно. Завершивши університет, я навіть працював кілька місяців асистентом режисера на одному з фільмів».
 | Коментар = про те, як досвід [[Тютюнник Григір Михайлович|Григора Тютюнника]] надихав в інтерв’ю виданню The Ukrainians Media  [https://theukrainians.org/serhii-trymbach/ Сергій Тримбач: «Я — це половина історії українського кіно»] (16 квітня 2026 року) 
 | Оригінал = 
 | Автор    =   }}

{{Q
 | Цитата   = «От мені й нагадали, що я, замість відпрацювати два роки в школі, подався невідь-куди. Довелося йти в школу. А працювати вчителем української мови у російськомовній школі… І учні, і їхні батьки незрідка демонстрували мені своє презирство. Так що в моральному сенсі це була ще та катівня… 

А потім я прийшов сюди — в Будинок кіно. Пропрацював рік у штаті Спілки кінематографістів. Тож усе моє доросле життя пов’язане зі Спілкою, хоча у ті роки я навіть уявити не міг, що колись її очолю. Але так уже трапилось, що я еволюціонував від кінокритика у сценаристи, а потім став помічати, що коли я виходжу на трибуну якогось засідання у Спілці, зал затихає, наводить на мене фокус… І тут мені почали говорити: «А давай тебе у голови Спілки висунемо? Ти ж подивися, як слухають!»»
 | Коментар = про те, як мусив проацювати вчителем в інтерв’ю виданню The Ukrainians Media [https://theukrainians.org/serhii-trymbach/ Сергій Тримбач: «Я — це половина історії українського кіно»] (16 квітня 2026 року) 
 | Оригінал = 
 | Автор    =   }}

{{Q
 | Цитата   = «До 1995 року в Україні взагалі не було архіву ігрових фільмів. Неігрових — був. Він міститься у Києві, на Солом’янці, донедавна називався Державний архів кінофотодокументів, а зараз — Центральний державний аудіовізуальний та електронний архів. А ігрові фільми усі здавали в Москву, а точніше — у Підмосков’я, в містечко Бєлиє Столби. Там з кінця 1940-х років функціонував Держфільмофонд СРСР, а від початку 1990-х — Росії.

Кажуть, місце кіноархіву визначив сам Лаврентій Берія, десь неподалік була його дача. Кіно треба було тримати під контролем.

В Україні ж, на студії імені Довженка та на Одеській кіностудії, зберігались тільки копії. До того ж у неналежних умовах — у складських приміщеннях, де вони незрідка й псувалися. При цьому україномовні копії (якщо вони взагалі були) в Москву не здавали. Вони лишалися в Києві, де через нехлюйські умови зберігання часто й пропадали. Так сталося, приміром, із фільмом «За двома зайцями». Єдину його україномовну копію ледве знайшли. 

Так от, лише в середині 1990-х утворили архівну установу Національний центр Олександра Довженка. У 1994-му святкували сторіччя Довженка, і був указ президента про відзначення ювілею. Туди і вставили пункт щодо створення кіноархіву. А якщо вже указ президента вийшов, то прізвище ювіляра не могли не «приклеїти» до назви центру. Фактично, першим роком існування архіву Довженко-Центру був якраз 1998-й, коли я туди прийшов працювати — заступником директора з архівної роботи. Тоді ж, ба навіть раніше, від початку 90-х, я й почав їздити до Держфільмофонду СРСР, а точніше, вже до Держфільмофонду Росії, де і мав можливість переглядати давно ніким не бачені українські фільми минулих десятиліть».
 | Коментар = про те, як у 1998–2004 роках очолював архівну частину Довженко-Центру в інтерв’ю виданню The Ukrainians Media  [https://theukrainians.org/serhii-trymbach/ Сергій Тримбач: «Я — це половина історії українського кіно»] (16 квітня 2026 року) 
 | Оригінал = 
 | Автор    =   }}

{{Q
 | Цитата   = «Звісно. У 1960-ті роки його і зламали. Про «Небо кличе» я вже згадував — там навіть Голлівуду було чого повчитися. Тобто це не якась убога студія, як хтось собі уявляв. Крім того, у 1964 році Держкіно УРСР очолив [[Іванов Святослав Павлович|Святослав Павлович Іванов]], а він був людиною прогресивною і багато зробив для українського кіно. А біля керма кіностудії Довженка приблизно в цей самий час став [[Цвіркунов Василь Васильович|Василь Цвіркунов]], а як він їздив до Москви по українські таланти, я вже розповідав. Так, вони були членами партії, а як інакше? На такі посади не-членів не призначали.

Цвіркунов відкрив і Ілляшенка, і Іллєнка, і Осику, і цілу когорту молодих режисерів. Він підтримав Параджанова. І саме завдяки Цвіркунову почали з’являтися фільми світового класу — «Тіні забутих предків», а ще «Камінний хрест» [[Осика Леонід Михайлович|Осики]], заборонена «Криниця для спраглих» Іллєнка та його ж «Вечір на Івана Купала». 

Взагалі серед фільмів 1960-х років було чимало стрічок, які могли б конкурувати з найкращими світовими роботами. Візьміть той-таки «Камінний хрест» — геніальний фільм! Але, на жаль, не відзначений жодною нагородою — він не брав участі у міжнародних фестивалях. А «Тіні забутих предків» на фестиваль відправили, і знаєте, чому? Бо на нього махнули рукою.

«Про що цей фільм? — питали у Москві. — Якась хохляцька казка? А, ну хай буде. Де в нас у світі хохлів багато? В Аргентині? Відправте його туди, хай там на казку помилуються».

І от завдяки саме участі у кінофестивалі в аргентинському місті Мар-дель-Плата про «Тіні…» дізнався весь світ. А вже потім були нагороди і в Римі, і в Салоніках».
 | Коментар = про те, що за радянських часів кіностудію імені О. Довженка у Москві висміювали за «вторинність», коли акторка [[Зюбіна Римма Анатоліївна|Римма Зюбіна]] пригадує «жарт» тих часів: «Є фільми погані, а є фільми кіностудії Довженка» в інтерв’ю виданню The Ukrainians Media  [https://theukrainians.org/serhii-trymbach/ Сергій Тримбач: «Я — це половина історії українського кіно»] (16 квітня 2026 року) 
 | Оригінал = 
 | Автор    =   }}

{{Q
 | Цитата   = «Щодо [[Параджанов Сергій Йосипович|Параджанова]] — окрема ремарка. Колись [[Іллєнко Юрій Герасимович|Юрій Іллєнко]] мені сказав: «Ну от хто такий Параджанов? Коли ми починали знімати “Тіні забутих предків”, він був режисером кількох сірих нікчемних фільмів». І це правда — фільми були посередніми. Але цьому є пояснення — над ними Параджанов працював у форматі радянського продюсерського кіно, тобто у нього там не було власної волі, не було творчої свободи, він мусив дотримуватися приписів. 

Розгорнувся Параджанов уже на «Тінях…». Там його ніхто не контролював. Бо, як я вже казав, «хохли якусь казку ставлять». Хай ставлять, бо сторічний ювілей Михайла Коцюбинського на носі, і щось до цього ювілею має бути відзнято. При цьому Параджанов усім представлявся генієм: «Так, я геній, геній Сергій Параджанов». «Тіні…» довели, що це справді так. 

Але ви спитали, кого б я поставив в один ряд зі старшим поколінням. Ось, наприклад, [[Бондарчук Роман Леонідович|Роман Бондарчук]] — дуже цікавий режисер. Зверніть увагу: сам він — родом із Херсону, і працює на матеріалі півдня, а це той регіон, який культурно нами освоєний, вочевидь, недостатньо. У фільмі «Вулкан» (Шевченківська премія 2018 року) герой стрічки опиняється у просторі, де відсутні будь-які прояви цивілізації. Росіяни недарма вважають цей простір своїм — вибивати їх звідти треба не тільки військовими методами, а й, власне, культурною експансією. Або [[Лукіч|Антоніо Лукіч]] — той, що зняв «[[Мої думки тихі]]» — він родом з Ужгорода, із Закарпаття, а тут також є певна «необжитість». Та де її немає?..

Це покоління, яке заповнює своїми культурогемами і міфологемами оцей наш необжитий простір. У певному розумінні, культура України залишається тими американськими преріями, куди ще не ступала нога прибульця, ми — на етапі «до завоювання Америки». Але завойовуємо ми самі себе.

Або візьміть [[Алієв Наріман Рідьванович|Нарімана Алієва]] — кримського татарина, який зняв поки що єдину повнометражну картину — «Додому». А як блискуче зіграв у цьому фільмі [[Сеїтаблаєв Ахтем Шевкетович|Ахтем Сеітаблаєв]]! Це історія батька, який везе до Криму тіло сина, загиблого на сході України, на війні з Росією — везе, бо має поховати його у рідній землі. Оця назва, оцей керунок — «Додому!» — гасло нинішніх 30–40-річних. Вони йдуть туди, де їхні місця зайняли чужинці, завойовники, яких належить вигнати геть.

Або серіал «[[Спіймати Кайдаша]]» [[Тіменко Олександр Вячеславович|Олександра Тіменка]], за сценарієм [[Ворожбит Наталія Анатоліївна|Наталі Ворожбит]] і за мотивами, звісно, твору [[Нечуй-Левицький Іван Семенович|Івана Нечуя-Левицького]]. Я вважаю, що він дуже добре зроблений, попри всі закиди, що там забагато суржику. Але суржиком говорить старший брат Карпо, який, до речі, у цьому прочитанні твору виступає за Януковича, тоді як молодший Лаврін має інші цивілізаційні установки. І їхній конфлікт дуже добре показаний.

Я ціную оце покоління за те, що вони дуже добре розуміють, що потрібно українській культурі зараз. Доти таке розуміння — на рівні влади зокрема — було відсутнє. Кінематограф тривалий час не підтримували фінансово, і це в той час, коли Росія заполонила своїм продуктом увесь світ. Скажімо, у нас досі немає телеканалу, який вийшов би на міжнародний рівень та промовляв би різними мовами. І радіостанції такої теж нема, наскільки я знаю. Так було за всіх президентів, і так є навіть зараз — під час повномасштабної війни».
 | Коментар = про те, кого з нинішніх режисерів поставив би в один ряд з імена українських класиків Юрієм Іллєнком, Леонідом Осикою, Сергієм Параджановим в інтерв’ю виданню The Ukrainians Media  [https://theukrainians.org/serhii-trymbach/ Сергій Тримбач: «Я — це половина історії українського кіно»] (16 квітня 2026 року) 
 | Оригінал = 
 | Автор    =   }}

{{Q
 | Цитата   = «Та ні, я б не сказав, що ігрове кіно відстає. Зрозуміло, що до документального більше уваги. Згадайте стрічку «Простий солдат» 2025 року Артема Рижикова — стрічку значною мірою автобіографічну. Блискуча робота про те, як режисер Рижиков пішов добровольцем на фронт і як він там спочатку нічого не вмів і лякався вибухів. Тепла, людська стрічка. Таких майже не знімали в СРСР. 

Що нас іще відрізняє від радянських часів, то це те, що зараз немає чіткого водорозділу, який існував тоді: або ти режисер-документаліст, або ти знімаєш ігрове кіно. Ось вам приклад — [[Олесь Санін]], у якого чимало неігрових картин і кілька ігрових, остання з них «Довбуш». Ти дивишся цей фільм і дивуєшся, що це зроблено в країні, де практично немає можливості знімати таке потужне кіно. Так само [[Васянович Валентин Миколайович|Валентин Васянович]], автор «Атлантиди», — він успішно робить ігрові та неігрові стрічки. Васянович ставить фільми в такому собі жанрі антиутопії — прагне розгледіти, спроєктувати наше майбутнє, уже по війні».
 | Коментар = про те, що світ дізнається про Україну завдяки українському документальному кіно, коли, наприклад, стрічка «20 днів у Маріуполі» отримала «Оскара» у 2024-му в інтерв’ю виданню The Ukrainians Media  [https://theukrainians.org/serhii-trymbach/ Сергій Тримбач: «Я — це половина історії українського кіно»] (16 квітня 2026 року) 
 | Оригінал = 
 | Автор    =   }}

{{Q
 | Цитата   = «Я б сказав, що українці долею подібні на євреїв. Їх також намагаються століттями знищити, але нічого не виходить. А чому? А тому що євреї, як то кажуть, «народ Книги». Вони у слові реалізувалися. І ми у слові реалізуємося, тільки в іншому. 

Візьміть книжку, яку видав [[Малкович Іван Антонович|Іван Малкович]], — антологію української поезії від [[Тичина Павло Григорович|Тичини]] до [[Жадан Сергій Вікторович|Жадана]] (Малкович, до речі, унікальний видавець). Чим це не українська Біблія? До слова, вона і оформлена як [[Біблія]] — невеличкий формат на дві тисячі сторінок. За своїм впливом це рівнозначні для нас книги, бо те, що видав Малкович, це наше українське [[Євангеліє від Матвія|Євангеліє]], зокрема це наші шістдесятники, за якими крокувало вже моє покоління.

[[Вінграновський Микола Степанович|Микола Вінграновський]], [[Костенко Ліна Василівна|Ліна Костенко]], [[Стус Василь Семенович|Василь Стус]], [[Павличко Дмитро Васильович|Дмитро Павличко]]. І наші кінематографісти — Миколайчук, Осика, Іллєнко, а також менш відомі нині — [[Мащенко Микола Павлович|Микола Мащенко]], [[Кохан Григорій Романович|Григорій Кохан]], [[Гресь Вікторія Юріївна|Віктор Гресь]]. І блискучі актори — [[Ступка Богдан Сильвестрович|Богдан Ступка]], Іван Миколайчук, [[Сердюк Лесь Олександрович|Лесь Сердюк]], [[Роговцева Ада Миколаївна|Ада Роговцева]], [[Кадочникова Лариса Валентинівна|Лариса Кадочникова]], [[Брондуков Борислав Миколайович|Борислав Брондуков]], Римма Зюбіна, [[Вітовська Ірма Григорівна|Ірма Вітовська]], Ахтем Сеітаблаєв, всі ті, хто робив і робить епохальне кіно. Вони заповнили український простір словом, звуком, зображенням. Ви послухайте тільки, як звучить Україна в «Тінях забутих предків», адже там геніальна робота і композитора Мирослава Скорика, і звукорежисерки Софії Сергієнко в тому числі.

Ось те, що мене наснажує. І я вірю, що українське слово, українська пластика, явлена нам у космічних роботах [[Примаченко Марія Оксентіївна|Марії Примаченко]] зокрема, — житимуть дуже довго. 

А війна… Війну ми вже виграли.

Виграли морально, бо ж країна, яка претендує на повернення імперського статусу, чотири роки з гаком нічого не може з нами зробити.

І так вже було. Бо коли у ХІХ столітті Росія розтоптала все українське, з’явився один нікому не відомий кріпак з нульовими шансами бути почутим. Але він підірвав імперію однією своєю «захалявною» книжечкою. От вам, до речі, ще одна людина, яка не йшла на компроміси, — [[Шевченко Тарас Григорович|Тарас Шевченко]]. На таких, як він, і стоїть моя віра».
 | Коментар = про те, що як митця та інтелектуала засмучує у нинішньому житті та, що, навпаки — підносить і надихає в інтерв’ю виданню The Ukrainians Media  [https://theukrainians.org/serhii-trymbach/ Сергій Тримбач: «Я — це половина історії українського кіно»] (16 квітня 2026 року) 
 | Оригінал = 
 | Автор    =   }}

== Примітки ==
{{reflist}}
{{Поділитися}}

[[Категорія:Автори-Т]]
[[Категорія:Українські кінокритики]]
[[Категорія:Лауреати Державної премії України імені Олександра Довженка]]
[[Категорія:Члени Національної спілки кінематографістів України]]
[[Категорія:Члени Української кіноакадемії]]
[[Категорія:Автори Енциклопедії сучасної України]]
[[Категорія:Наукові династії]]
[[Категорія:Лауреати Шевченківської премії 2026 року]]
[[Категорія:Викладачі Київського національного університету театру, кіно і телебачення імені Івана Карпенка-Карого]]
[[Категорія:Науковці Київського університету театру, кіно і телебачення]]
[[Категорія:Лауреати Премії імені Джеймса Мейса]]</text>
      <sha1>bo35w8fa57e5ebj2l7zl1q79sq3flqu</sha1>
    </revision>
    <revision>
      <id>160876</id>
      <parentid>160873</parentid>
      <timestamp>2026-07-27T19:21:10Z</timestamp>
      <contributor>
        <username>Андрій Гриценко</username>
        <id>6500</id>
      </contributor>
      <origin>160876</origin>
      <model>wikitext</model>
      <format>text/x-wiki</format>
      <text bytes="33899" sha1="rznvot64rjuecxuxsm8xk8i0he66kqj" xml:space="preserve">{{особа}}
'''Сергій Васильович Три́мбач''' (17 вересня 1950, с. Жовтневе, тепер у межах м. Олександрія, [[Кіровоградська область, [[Українська Радянська Соціалістична Республіка|Українська РСР]], [[Союз Радянських Соціалістичних Республік|СРСР]])&amp;nbsp;— український кінокритик, кінознавець, кіносценарист. Голова Національної спілки кінематографістів України (2009—2017). Лауреат Державної премії України ім. О. Довженка (2008) та премії імені Джеймса Мейса (2016). Автор багатьох публікацій, присвячених історії та сучасності українського кіно.

== Цитати ==
{{Q
 | Цитата   = «Цікавість до українського кіно зростає, хоча й демонструє синусоїду. Пам’ятаю, у лютому 2020 року я зайшов у кінотеатр «Жовтень» і остовпів: усе фоє було заповнене молоддю, а у програмі було чотири українські фільми. Аж перехрестився, їй-богу. 

Але тут почався ковід… А потім — війна… Загалом у розвитку українського кіно була тривала пауза від середини 1990-х і до 2010 року. У цей час не було ані Держкіно як інституції (його ліквідували у 1993-му, а назва його тоді була дещо іншою), ані державної підтримки. Ті два-три мільйони гривень, які виділяли на кіновиробництво, були ні про що… А у 2010-му — так, за [[Янукович Віктор Федорович|Януковича]], як це не парадоксально — знову створили Держкіно та відновили фінансову підтримку держави. Саме від цього року пішла нова хвиля — і режисери молоді з’явилися, і критики, до речі, також. Бо доти я був чи не наймолодшим.

Між іншим, вручення мені премії збіглося зі століттям української професійної кінокритики. У грудні 1925 року побачив світ перший номер журналу «Кіно», який невдовзі очолив [[Бажан Микола Платонович|Микола Бажан]]. А я у цій професії — з 1976-го, 50 років. Тобто я — це половина історії українського кіно.

Знаєте, є такий вислів, з яким я солідарний: «Режисери, оператори та актори створюють фільми, а критики — кінематограф». Бо якщо кіно не осмислене і не відрефлексоване, у його сприйнятті лишається чимало пробілів. А головне — не з’являється справжнього об’єму цього явища в національній та світовій культурі».
 | Коментар = про зростання інтересу до українського кіно попри виклики в інтерв’ю виданню The Ukrainians Media  [https://theukrainians.org/serhii-trymbach/ Сергій Тримбач: «Я — це половина історії українського кіно»] (16 квітня 2026 року) 
 | Оригінал = 
 | Автор    =   }}

{{Q
 | Цитата   = «Вірю. До речі, якби не збіг обставин, я б не отримав премії, і зараз ви б не згадали, що є такий Сергій Тримбач, і не брали б у мене інтерв’ю… Я взагалі не думав подаватися, але одна людина, з якою я випадково перетнувся, мене переконала. Сказала, що з номінацією «Літературознавство і мистецтвознавство» є проблема — вже двічі тут нікого не нагороджували і така ситуація може повторитися цьогоріч. «А у вас хороша книжка, подавайтесь…» Подався в останній момент… 

А не зустрінь я цю людину — нічого й не було б».
 | Коментар = про те, що нагородили за життєпис [[Миколайчук Іван Васильович|Івана Миколайчука]] — людини, в чиєму житті було чимало проявів містичного характеру в інтерв’ю виданню The Ukrainians Media  [ ] (16 квітня 2026 року) 
 | Оригінал = 
 | Автор    =   }}

{{Q
 | Цитата   = «Я збирався вступати на журналістику, але вступити туди відразу після школи у ті часи можна було хіба що «по блату». Тож я повернув голоблі на українське відділення філологічного факультету. Але наміру стати журналістом не полишив. Ба навіть більше: збирався стати журналістом, який потім доросте до письменника. Тобто спочатку я планував пізнати життя, попрацювавши у провінційній газеті, а вже потім поплисти у велике літературне море».
 | Коментар = про те, що здобув філологічну освіту, і замість праці вчителем, журналістом чи мовознавцем обрав кіно в інтерв’ю виданню The Ukrainians Media  [https://theukrainians.org/serhii-trymbach/ Сергій Тримбач: «Я — це половина історії українського кіно»] (16 квітня 2026 року) 
 | Оригінал = 
 | Автор    =   }}

{{Q
 | Цитата   = «Його також… [[Тютюнник Григір Михайлович|Тютюнник]], до речі, часто бував у нас, у квартирі мого тестя, письменника, чудової людини й українського патріота [[Шумило Микита Михейович|Микити Шумила]]. Якось я, натхненний щойно прочитаною українською книжкою, звернувся до Тютюнника: «А ви читали такого-то автора?». На що він похмуро відповів: «Не читав і не читатиму. Взагалі намагаюсь менше читати. Це забиває уяву. З життя треба матеріал черпати, а не з книжок!». Він, до речі, і про кіно мріяв, але надто безкомпромісною був людиною — не піддавався на ідеологічні оборудки. Тож, зрозуміло, що до кіно його просто не пустили.

Отаким робом я й планував іти у письменники. Але на четвертому курсі одружився зі своєю однокурсницею Тетяною Шумило. І поділився з нею своїми планами: «Після п’ятого курсу їдемо працювати у провінційній газеті». «Куди ми їдемо? — перепитала вона. — Оце вже ні! Ти сам собі це придумав, сам і їдь. Без мене»…Вона киянка була, а я у неї палко закохався.

Тож план мій зазнав фіаско. Натомість у моєму житті з’явилось кіно. Завершивши університет, я навіть працював кілька місяців асистентом режисера на одному з фільмів».
 | Коментар = про те, як досвід [[Тютюнник Григір Михайлович|Григора Тютюнника]] надихав в інтерв’ю виданню The Ukrainians Media  [https://theukrainians.org/serhii-trymbach/ Сергій Тримбач: «Я — це половина історії українського кіно»] (16 квітня 2026 року) 
 | Оригінал = 
 | Автор    =   }}

{{Q
 | Цитата   = «От мені й нагадали, що я, замість відпрацювати два роки в школі, подався невідь-куди. Довелося йти в школу. А працювати вчителем української мови у російськомовній школі… І учні, і їхні батьки незрідка демонстрували мені своє презирство. Так що в моральному сенсі це була ще та катівня… 

А потім я прийшов сюди — в Будинок кіно. Пропрацював рік у штаті Спілки кінематографістів. Тож усе моє доросле життя пов’язане зі Спілкою, хоча у ті роки я навіть уявити не міг, що колись її очолю. Але так уже трапилось, що я еволюціонував від кінокритика у сценаристи, а потім став помічати, що коли я виходжу на трибуну якогось засідання у Спілці, зал затихає, наводить на мене фокус… І тут мені почали говорити: «А давай тебе у голови Спілки висунемо? Ти ж подивися, як слухають!»»
 | Коментар = про те, як мусив проацювати вчителем в інтерв’ю виданню The Ukrainians Media [https://theukrainians.org/serhii-trymbach/ Сергій Тримбач: «Я — це половина історії українського кіно»] (16 квітня 2026 року) 
 | Оригінал = 
 | Автор    =   }}

{{Q
 | Цитата   = «До 1995 року в Україні взагалі не було архіву ігрових фільмів. Неігрових — був. Він міститься у Києві, на Солом’янці, донедавна називався Державний архів кінофотодокументів, а зараз — Центральний державний аудіовізуальний та електронний архів. А ігрові фільми усі здавали в Москву, а точніше — у Підмосков’я, в містечко Бєлиє Столби. Там з кінця 1940-х років функціонував Держфільмофонд СРСР, а від початку 1990-х — Росії.

Кажуть, місце кіноархіву визначив сам Лаврентій Берія, десь неподалік була його дача. Кіно треба було тримати під контролем.

В Україні ж, на студії імені Довженка та на Одеській кіностудії, зберігались тільки копії. До того ж у неналежних умовах — у складських приміщеннях, де вони незрідка й псувалися. При цьому україномовні копії (якщо вони взагалі були) в Москву не здавали. Вони лишалися в Києві, де через нехлюйські умови зберігання часто й пропадали. Так сталося, приміром, із фільмом «За двома зайцями». Єдину його україномовну копію ледве знайшли. 

Так от, лише в середині 1990-х утворили архівну установу Національний центр Олександра Довженка. У 1994-му святкували сторіччя Довженка, і був указ президента про відзначення ювілею. Туди і вставили пункт щодо створення кіноархіву. А якщо вже указ президента вийшов, то прізвище ювіляра не могли не «приклеїти» до назви центру. Фактично, першим роком існування архіву Довженко-Центру був якраз 1998-й, коли я туди прийшов працювати — заступником директора з архівної роботи. Тоді ж, ба навіть раніше, від початку 90-х, я й почав їздити до Держфільмофонду СРСР, а точніше, вже до Держфільмофонду Росії, де і мав можливість переглядати давно ніким не бачені українські фільми минулих десятиліть».
 | Коментар = про те, як у 1998–2004 роках очолював архівну частину Довженко-Центру в інтерв’ю виданню The Ukrainians Media  [https://theukrainians.org/serhii-trymbach/ Сергій Тримбач: «Я — це половина історії українського кіно»] (16 квітня 2026 року) 
 | Оригінал = 
 | Автор    =   }}

{{Q
 | Цитата   = «Звісно. У 1960-ті роки його і зламали. Про «Небо кличе» я вже згадував — там навіть Голлівуду було чого повчитися. Тобто це не якась убога студія, як хтось собі уявляв. Крім того, у 1964 році Держкіно УРСР очолив [[Іванов Святослав Павлович|Святослав Павлович Іванов]], а він був людиною прогресивною і багато зробив для українського кіно. А біля керма кіностудії Довженка приблизно в цей самий час став [[Цвіркунов Василь Васильович|Василь Цвіркунов]], а як він їздив до Москви по українські таланти, я вже розповідав. Так, вони були членами партії, а як інакше? На такі посади не-членів не призначали.

Цвіркунов відкрив і Ілляшенка, і Іллєнка, і Осику, і цілу когорту молодих режисерів. Він підтримав Параджанова. І саме завдяки Цвіркунову почали з’являтися фільми світового класу — «Тіні забутих предків», а ще «Камінний хрест» [[Осика Леонід Михайлович|Осики]], заборонена «Криниця для спраглих» Іллєнка та його ж «Вечір на Івана Купала». 

Взагалі серед фільмів 1960-х років було чимало стрічок, які могли б конкурувати з найкращими світовими роботами. Візьміть той-таки «Камінний хрест» — геніальний фільм! Але, на жаль, не відзначений жодною нагородою — він не брав участі у міжнародних фестивалях. А «Тіні забутих предків» на фестиваль відправили, і знаєте, чому? Бо на нього махнули рукою.

«Про що цей фільм? — питали у Москві. — Якась хохляцька казка? А, ну хай буде. Де в нас у світі хохлів багато? В Аргентині? Відправте його туди, хай там на казку помилуються».

І от завдяки саме участі у кінофестивалі в аргентинському місті Мар-дель-Плата про «Тіні…» дізнався весь світ. А вже потім були нагороди і в Римі, і в Салоніках».
 | Коментар = про те, що за радянських часів кіностудію імені О. Довженка у Москві висміювали за «вторинність», коли акторка [[Зюбіна Римма Анатоліївна|Римма Зюбіна]] пригадує «жарт» тих часів: «Є фільми погані, а є фільми кіностудії Довженка» в інтерв’ю виданню The Ukrainians Media  [https://theukrainians.org/serhii-trymbach/ Сергій Тримбач: «Я — це половина історії українського кіно»] (16 квітня 2026 року) 
 | Оригінал = 
 | Автор    =   }}

{{Q
 | Цитата   = «Щодо [[Параджанов Сергій Йосипович|Параджанова]] — окрема ремарка. Колись [[Іллєнко Юрій Герасимович|Юрій Іллєнко]] мені сказав: «Ну от хто такий Параджанов? Коли ми починали знімати “Тіні забутих предків”, він був режисером кількох сірих нікчемних фільмів». І це правда — фільми були посередніми. Але цьому є пояснення — над ними Параджанов працював у форматі радянського продюсерського кіно, тобто у нього там не було власної волі, не було творчої свободи, він мусив дотримуватися приписів. 

Розгорнувся Параджанов уже на «Тінях…». Там його ніхто не контролював. Бо, як я вже казав, «хохли якусь казку ставлять». Хай ставлять, бо сторічний ювілей Михайла Коцюбинського на носі, і щось до цього ювілею має бути відзнято. При цьому Параджанов усім представлявся генієм: «Так, я геній, геній Сергій Параджанов». «Тіні…» довели, що це справді так. 

Але ви спитали, кого б я поставив в один ряд зі старшим поколінням. Ось, наприклад, [[Бондарчук Роман Леонідович|Роман Бондарчук]] — дуже цікавий режисер. Зверніть увагу: сам він — родом із Херсону, і працює на матеріалі півдня, а це той регіон, який культурно нами освоєний, вочевидь, недостатньо. У фільмі «Вулкан» (Шевченківська премія 2018 року) герой стрічки опиняється у просторі, де відсутні будь-які прояви цивілізації. Росіяни недарма вважають цей простір своїм — вибивати їх звідти треба не тільки військовими методами, а й, власне, культурною експансією. Або [[Лукіч|Антоніо Лукіч]] — той, що зняв «[[Мої думки тихі]]» — він родом з Ужгорода, із Закарпаття, а тут також є певна «необжитість». Та де її немає?..

Це покоління, яке заповнює своїми культурогемами і міфологемами оцей наш необжитий простір. У певному розумінні, культура України залишається тими американськими преріями, куди ще не ступала нога прибульця, ми — на етапі «до завоювання Америки». Але завойовуємо ми самі себе.

Або візьміть [[Алієв Наріман Рідьванович|Нарімана Алієва]] — кримського татарина, який зняв поки що єдину повнометражну картину — «Додому». А як блискуче зіграв у цьому фільмі [[Сеїтаблаєв Ахтем Шевкетович|Ахтем Сеітаблаєв]]! Це історія батька, який везе до Криму тіло сина, загиблого на сході України, на війні з Росією — везе, бо має поховати його у рідній землі. Оця назва, оцей керунок — «Додому!» — гасло нинішніх 30–40-річних. Вони йдуть туди, де їхні місця зайняли чужинці, завойовники, яких належить вигнати геть.

Або серіал «[[Спіймати Кайдаша]]» [[Тіменко Олександр Вячеславович|Олександра Тіменка]], за сценарієм [[Ворожбит Наталія Анатоліївна|Наталі Ворожбит]] і за мотивами, звісно, твору [[Нечуй-Левицький Іван Семенович|Івана Нечуя-Левицького]]. Я вважаю, що він дуже добре зроблений, попри всі закиди, що там забагато суржику. Але суржиком говорить старший брат Карпо, який, до речі, у цьому прочитанні твору виступає за Януковича, тоді як молодший Лаврін має інші цивілізаційні установки. І їхній конфлікт дуже добре показаний.

Я ціную оце покоління за те, що вони дуже добре розуміють, що потрібно українській культурі зараз. Доти таке розуміння — на рівні влади зокрема — було відсутнє. Кінематограф тривалий час не підтримували фінансово, і це в той час, коли Росія заполонила своїм продуктом увесь світ. Скажімо, у нас досі немає телеканалу, який вийшов би на міжнародний рівень та промовляв би різними мовами. І радіостанції такої теж нема, наскільки я знаю. Так було за всіх президентів, і так є навіть зараз — під час повномасштабної війни».
 | Коментар = про те, кого з нинішніх режисерів поставив би в один ряд з імена українських класиків Юрієм Іллєнком, Леонідом Осикою, Сергієм Параджановим в інтерв’ю виданню The Ukrainians Media  [https://theukrainians.org/serhii-trymbach/ Сергій Тримбач: «Я — це половина історії українського кіно»] (16 квітня 2026 року) 
 | Оригінал = 
 | Автор    =   }}

{{Q
 | Цитата   = «Та ні, я б не сказав, що ігрове кіно відстає. Зрозуміло, що до документального більше уваги. Згадайте стрічку «Простий солдат» 2025 року Артема Рижикова — стрічку значною мірою автобіографічну. Блискуча робота про те, як режисер Рижиков пішов добровольцем на фронт і як він там спочатку нічого не вмів і лякався вибухів. Тепла, людська стрічка. Таких майже не знімали в СРСР. 

Що нас іще відрізняє від радянських часів, то це те, що зараз немає чіткого водорозділу, який існував тоді: або ти режисер-документаліст, або ти знімаєш ігрове кіно. Ось вам приклад — [[Олесь Санін]], у якого чимало неігрових картин і кілька ігрових, остання з них «Довбуш». Ти дивишся цей фільм і дивуєшся, що це зроблено в країні, де практично немає можливості знімати таке потужне кіно. Так само [[Васянович Валентин Миколайович|Валентин Васянович]], автор «Атлантиди», — він успішно робить ігрові та неігрові стрічки. Васянович ставить фільми в такому собі жанрі антиутопії — прагне розгледіти, спроєктувати наше майбутнє, уже по війні».
 | Коментар = про те, що світ дізнається про Україну завдяки українському документальному кіно, коли, наприклад, стрічка «20 днів у Маріуполі» отримала «Оскара» у 2024-му в інтерв’ю виданню The Ukrainians Media  [https://theukrainians.org/serhii-trymbach/ Сергій Тримбач: «Я — це половина історії українського кіно»] (16 квітня 2026 року) 
 | Оригінал = 
 | Автор    =   }}

{{Q
 | Цитата   = «Я б сказав, що українці долею подібні на євреїв. Їх також намагаються століттями знищити, але нічого не виходить. А чому? А тому що євреї, як то кажуть, «народ Книги». Вони у слові реалізувалися. І ми у слові реалізуємося, тільки в іншому. 

Візьміть книжку, яку видав [[Малкович Іван Антонович|Іван Малкович]], — антологію української поезії від [[Тичина Павло Григорович|Тичини]] до [[Жадан Сергій Вікторович|Жадана]] (Малкович, до речі, унікальний видавець). Чим це не українська Біблія? До слова, вона і оформлена як [[Біблія]] — невеличкий формат на дві тисячі сторінок. За своїм впливом це рівнозначні для нас книги, бо те, що видав Малкович, це наше українське [[Євангеліє від Матвія|Євангеліє]], зокрема це наші шістдесятники, за якими крокувало вже моє покоління.

[[Вінграновський Микола Степанович|Микола Вінграновський]], [[Костенко Ліна Василівна|Ліна Костенко]], [[Стус Василь Семенович|Василь Стус]], [[Павличко Дмитро Васильович|Дмитро Павличко]]. І наші кінематографісти — Миколайчук, Осика, Іллєнко, а також менш відомі нині — [[Мащенко Микола Павлович|Микола Мащенко]], [[Кохан Григорій Романович|Григорій Кохан]], [[Гресь Вікторія Юріївна|Віктор Гресь]]. І блискучі актори — [[Ступка Богдан Сильвестрович|Богдан Ступка]], Іван Миколайчук, [[Сердюк Лесь Олександрович|Лесь Сердюк]], [[Роговцева Ада Миколаївна|Ада Роговцева]], [[Кадочникова Лариса Валентинівна|Лариса Кадочникова]], [[Брондуков Борислав Миколайович|Борислав Брондуков]], Римма Зюбіна, [[Вітовська Ірма Григорівна|Ірма Вітовська]], Ахтем Сеітаблаєв, всі ті, хто робив і робить епохальне кіно. Вони заповнили український простір словом, звуком, зображенням. Ви послухайте тільки, як звучить Україна в «Тінях забутих предків», адже там геніальна робота і композитора Мирослава Скорика, і звукорежисерки Софії Сергієнко в тому числі.

Ось те, що мене наснажує. І я вірю, що українське слово, українська пластика, явлена нам у космічних роботах [[Примаченко Марія Оксентіївна|Марії Примаченко]] зокрема, — житимуть дуже довго. 

А війна… Війну ми вже виграли.

Виграли морально, бо ж країна, яка претендує на повернення імперського статусу, чотири роки з гаком нічого не може з нами зробити.

І так вже було. Бо коли у ХІХ столітті Росія розтоптала все українське, з’явився один нікому не відомий кріпак з нульовими шансами бути почутим. Але він підірвав імперію однією своєю «захалявною» книжечкою. От вам, до речі, ще одна людина, яка не йшла на компроміси, — [[Шевченко Тарас Григорович|Тарас Шевченко]]. На таких, як він, і стоїть моя віра».
 | Коментар = про те, що як митця та інтелектуала засмучує у нинішньому житті та, що, навпаки — підносить і надихає в інтерв’ю виданню The Ukrainians Media  [https://theukrainians.org/serhii-trymbach/ Сергій Тримбач: «Я — це половина історії українського кіно»] (16 квітня 2026 року) 
 | Оригінал = 
 | Автор    =   }}

== Примітки ==
{{reflist}}
{{Поділитися}}

[[Категорія:Автори-Т]]
[[Категорія:Українські кінокритики]]
[[Категорія:Лауреати Державної премії України імені Олександра Довженка]]
[[Категорія:Члени Національної спілки кінематографістів України]]
[[Категорія:Члени Української кіноакадемії]]
[[Категорія:Автори Енциклопедії сучасної України]]
[[Категорія:Наукові династії]]
[[Категорія:Лауреати Шевченківської премії 2026 року]]
[[Категорія:Викладачі Київського національного університету театру, кіно і телебачення імені Івана Карпенка-Карого]]
[[Категорія:Науковці Київського університету театру, кіно і телебачення]]
[[Категорія:Лауреати Премії імені Джеймса Мейса]]</text>
      <sha1>rznvot64rjuecxuxsm8xk8i0he66kqj</sha1>
    </revision>
    <revision>
      <id>160879</id>
      <parentid>160876</parentid>
      <timestamp>2026-07-27T19:27:46Z</timestamp>
      <contributor>
        <username>Андрій Гриценко</username>
        <id>6500</id>
      </contributor>
      <origin>160879</origin>
      <model>wikitext</model>
      <format>text/x-wiki</format>
      <text bytes="33901" sha1="e6cxnkphx0576xco3hdsr1a3e60i2dn" xml:space="preserve">{{особа}}
'''Сергій Васильович Три́мбач''' (17 вересня 1950, с. Жовтневе, тепер у межах м. Олександрія, [[Кіровоградська область]], [[Українська Радянська Соціалістична Республіка|Українська РСР]], [[Союз Радянських Соціалістичних Республік|СРСР]])&amp;nbsp;— український кінокритик, кінознавець, кіносценарист. Голова Національної спілки кінематографістів України (2009—2017). Лауреат Державної премії України ім. О. Довженка (2008) та премії імені Джеймса Мейса (2016). Автор багатьох публікацій, присвячених історії та сучасності українського кіно.

== Цитати ==
{{Q
 | Цитата   = «Цікавість до українського кіно зростає, хоча й демонструє синусоїду. Пам’ятаю, у лютому 2020 року я зайшов у кінотеатр «Жовтень» і остовпів: усе фоє було заповнене молоддю, а у програмі було чотири українські фільми. Аж перехрестився, їй-богу. 

Але тут почався ковід… А потім — війна… Загалом у розвитку українського кіно була тривала пауза від середини 1990-х і до 2010 року. У цей час не було ані Держкіно як інституції (його ліквідували у 1993-му, а назва його тоді була дещо іншою), ані державної підтримки. Ті два-три мільйони гривень, які виділяли на кіновиробництво, були ні про що… А у 2010-му — так, за [[Янукович Віктор Федорович|Януковича]], як це не парадоксально — знову створили Держкіно та відновили фінансову підтримку держави. Саме від цього року пішла нова хвиля — і режисери молоді з’явилися, і критики, до речі, також. Бо доти я був чи не наймолодшим.

Між іншим, вручення мені премії збіглося зі століттям української професійної кінокритики. У грудні 1925 року побачив світ перший номер журналу «Кіно», який невдовзі очолив [[Бажан Микола Платонович|Микола Бажан]]. А я у цій професії — з 1976-го, 50 років. Тобто я — це половина історії українського кіно.

Знаєте, є такий вислів, з яким я солідарний: «Режисери, оператори та актори створюють фільми, а критики — кінематограф». Бо якщо кіно не осмислене і не відрефлексоване, у його сприйнятті лишається чимало пробілів. А головне — не з’являється справжнього об’єму цього явища в національній та світовій культурі».
 | Коментар = про зростання інтересу до українського кіно попри виклики в інтерв’ю виданню The Ukrainians Media  [https://theukrainians.org/serhii-trymbach/ Сергій Тримбач: «Я — це половина історії українського кіно»] (16 квітня 2026 року) 
 | Оригінал = 
 | Автор    =   }}

{{Q
 | Цитата   = «Вірю. До речі, якби не збіг обставин, я б не отримав премії, і зараз ви б не згадали, що є такий Сергій Тримбач, і не брали б у мене інтерв’ю… Я взагалі не думав подаватися, але одна людина, з якою я випадково перетнувся, мене переконала. Сказала, що з номінацією «Літературознавство і мистецтвознавство» є проблема — вже двічі тут нікого не нагороджували і така ситуація може повторитися цьогоріч. «А у вас хороша книжка, подавайтесь…» Подався в останній момент… 

А не зустрінь я цю людину — нічого й не було б».
 | Коментар = про те, що нагородили за життєпис [[Миколайчук Іван Васильович|Івана Миколайчука]] — людини, в чиєму житті було чимало проявів містичного характеру в інтерв’ю виданню The Ukrainians Media  [ ] (16 квітня 2026 року) 
 | Оригінал = 
 | Автор    =   }}

{{Q
 | Цитата   = «Я збирався вступати на журналістику, але вступити туди відразу після школи у ті часи можна було хіба що «по блату». Тож я повернув голоблі на українське відділення філологічного факультету. Але наміру стати журналістом не полишив. Ба навіть більше: збирався стати журналістом, який потім доросте до письменника. Тобто спочатку я планував пізнати життя, попрацювавши у провінційній газеті, а вже потім поплисти у велике літературне море».
 | Коментар = про те, що здобув філологічну освіту, і замість праці вчителем, журналістом чи мовознавцем обрав кіно в інтерв’ю виданню The Ukrainians Media  [https://theukrainians.org/serhii-trymbach/ Сергій Тримбач: «Я — це половина історії українського кіно»] (16 квітня 2026 року) 
 | Оригінал = 
 | Автор    =   }}

{{Q
 | Цитата   = «Його також… [[Тютюнник Григір Михайлович|Тютюнник]], до речі, часто бував у нас, у квартирі мого тестя, письменника, чудової людини й українського патріота [[Шумило Микита Михейович|Микити Шумила]]. Якось я, натхненний щойно прочитаною українською книжкою, звернувся до Тютюнника: «А ви читали такого-то автора?». На що він похмуро відповів: «Не читав і не читатиму. Взагалі намагаюсь менше читати. Це забиває уяву. З життя треба матеріал черпати, а не з книжок!». Він, до речі, і про кіно мріяв, але надто безкомпромісною був людиною — не піддавався на ідеологічні оборудки. Тож, зрозуміло, що до кіно його просто не пустили.

Отаким робом я й планував іти у письменники. Але на четвертому курсі одружився зі своєю однокурсницею Тетяною Шумило. І поділився з нею своїми планами: «Після п’ятого курсу їдемо працювати у провінційній газеті». «Куди ми їдемо? — перепитала вона. — Оце вже ні! Ти сам собі це придумав, сам і їдь. Без мене»…Вона киянка була, а я у неї палко закохався.

Тож план мій зазнав фіаско. Натомість у моєму житті з’явилось кіно. Завершивши університет, я навіть працював кілька місяців асистентом режисера на одному з фільмів».
 | Коментар = про те, як досвід [[Тютюнник Григір Михайлович|Григора Тютюнника]] надихав в інтерв’ю виданню The Ukrainians Media  [https://theukrainians.org/serhii-trymbach/ Сергій Тримбач: «Я — це половина історії українського кіно»] (16 квітня 2026 року) 
 | Оригінал = 
 | Автор    =   }}

{{Q
 | Цитата   = «От мені й нагадали, що я, замість відпрацювати два роки в школі, подався невідь-куди. Довелося йти в школу. А працювати вчителем української мови у російськомовній школі… І учні, і їхні батьки незрідка демонстрували мені своє презирство. Так що в моральному сенсі це була ще та катівня… 

А потім я прийшов сюди — в Будинок кіно. Пропрацював рік у штаті Спілки кінематографістів. Тож усе моє доросле життя пов’язане зі Спілкою, хоча у ті роки я навіть уявити не міг, що колись її очолю. Але так уже трапилось, що я еволюціонував від кінокритика у сценаристи, а потім став помічати, що коли я виходжу на трибуну якогось засідання у Спілці, зал затихає, наводить на мене фокус… І тут мені почали говорити: «А давай тебе у голови Спілки висунемо? Ти ж подивися, як слухають!»»
 | Коментар = про те, як мусив проацювати вчителем в інтерв’ю виданню The Ukrainians Media [https://theukrainians.org/serhii-trymbach/ Сергій Тримбач: «Я — це половина історії українського кіно»] (16 квітня 2026 року) 
 | Оригінал = 
 | Автор    =   }}

{{Q
 | Цитата   = «До 1995 року в Україні взагалі не було архіву ігрових фільмів. Неігрових — був. Він міститься у Києві, на Солом’янці, донедавна називався Державний архів кінофотодокументів, а зараз — Центральний державний аудіовізуальний та електронний архів. А ігрові фільми усі здавали в Москву, а точніше — у Підмосков’я, в містечко Бєлиє Столби. Там з кінця 1940-х років функціонував Держфільмофонд СРСР, а від початку 1990-х — Росії.

Кажуть, місце кіноархіву визначив сам Лаврентій Берія, десь неподалік була його дача. Кіно треба було тримати під контролем.

В Україні ж, на студії імені Довженка та на Одеській кіностудії, зберігались тільки копії. До того ж у неналежних умовах — у складських приміщеннях, де вони незрідка й псувалися. При цьому україномовні копії (якщо вони взагалі були) в Москву не здавали. Вони лишалися в Києві, де через нехлюйські умови зберігання часто й пропадали. Так сталося, приміром, із фільмом «За двома зайцями». Єдину його україномовну копію ледве знайшли. 

Так от, лише в середині 1990-х утворили архівну установу Національний центр Олександра Довженка. У 1994-му святкували сторіччя Довженка, і був указ президента про відзначення ювілею. Туди і вставили пункт щодо створення кіноархіву. А якщо вже указ президента вийшов, то прізвище ювіляра не могли не «приклеїти» до назви центру. Фактично, першим роком існування архіву Довженко-Центру був якраз 1998-й, коли я туди прийшов працювати — заступником директора з архівної роботи. Тоді ж, ба навіть раніше, від початку 90-х, я й почав їздити до Держфільмофонду СРСР, а точніше, вже до Держфільмофонду Росії, де і мав можливість переглядати давно ніким не бачені українські фільми минулих десятиліть».
 | Коментар = про те, як у 1998–2004 роках очолював архівну частину Довженко-Центру в інтерв’ю виданню The Ukrainians Media  [https://theukrainians.org/serhii-trymbach/ Сергій Тримбач: «Я — це половина історії українського кіно»] (16 квітня 2026 року) 
 | Оригінал = 
 | Автор    =   }}

{{Q
 | Цитата   = «Звісно. У 1960-ті роки його і зламали. Про «Небо кличе» я вже згадував — там навіть Голлівуду було чого повчитися. Тобто це не якась убога студія, як хтось собі уявляв. Крім того, у 1964 році Держкіно УРСР очолив [[Іванов Святослав Павлович|Святослав Павлович Іванов]], а він був людиною прогресивною і багато зробив для українського кіно. А біля керма кіностудії Довженка приблизно в цей самий час став [[Цвіркунов Василь Васильович|Василь Цвіркунов]], а як він їздив до Москви по українські таланти, я вже розповідав. Так, вони були членами партії, а як інакше? На такі посади не-членів не призначали.

Цвіркунов відкрив і Ілляшенка, і Іллєнка, і Осику, і цілу когорту молодих режисерів. Він підтримав Параджанова. І саме завдяки Цвіркунову почали з’являтися фільми світового класу — «Тіні забутих предків», а ще «Камінний хрест» [[Осика Леонід Михайлович|Осики]], заборонена «Криниця для спраглих» Іллєнка та його ж «Вечір на Івана Купала». 

Взагалі серед фільмів 1960-х років було чимало стрічок, які могли б конкурувати з найкращими світовими роботами. Візьміть той-таки «Камінний хрест» — геніальний фільм! Але, на жаль, не відзначений жодною нагородою — він не брав участі у міжнародних фестивалях. А «Тіні забутих предків» на фестиваль відправили, і знаєте, чому? Бо на нього махнули рукою.

«Про що цей фільм? — питали у Москві. — Якась хохляцька казка? А, ну хай буде. Де в нас у світі хохлів багато? В Аргентині? Відправте його туди, хай там на казку помилуються».

І от завдяки саме участі у кінофестивалі в аргентинському місті Мар-дель-Плата про «Тіні…» дізнався весь світ. А вже потім були нагороди і в Римі, і в Салоніках».
 | Коментар = про те, що за радянських часів кіностудію імені О. Довженка у Москві висміювали за «вторинність», коли акторка [[Зюбіна Римма Анатоліївна|Римма Зюбіна]] пригадує «жарт» тих часів: «Є фільми погані, а є фільми кіностудії Довженка» в інтерв’ю виданню The Ukrainians Media  [https://theukrainians.org/serhii-trymbach/ Сергій Тримбач: «Я — це половина історії українського кіно»] (16 квітня 2026 року) 
 | Оригінал = 
 | Автор    =   }}

{{Q
 | Цитата   = «Щодо [[Параджанов Сергій Йосипович|Параджанова]] — окрема ремарка. Колись [[Іллєнко Юрій Герасимович|Юрій Іллєнко]] мені сказав: «Ну от хто такий Параджанов? Коли ми починали знімати “Тіні забутих предків”, він був режисером кількох сірих нікчемних фільмів». І це правда — фільми були посередніми. Але цьому є пояснення — над ними Параджанов працював у форматі радянського продюсерського кіно, тобто у нього там не було власної волі, не було творчої свободи, він мусив дотримуватися приписів. 

Розгорнувся Параджанов уже на «Тінях…». Там його ніхто не контролював. Бо, як я вже казав, «хохли якусь казку ставлять». Хай ставлять, бо сторічний ювілей Михайла Коцюбинського на носі, і щось до цього ювілею має бути відзнято. При цьому Параджанов усім представлявся генієм: «Так, я геній, геній Сергій Параджанов». «Тіні…» довели, що це справді так. 

Але ви спитали, кого б я поставив в один ряд зі старшим поколінням. Ось, наприклад, [[Бондарчук Роман Леонідович|Роман Бондарчук]] — дуже цікавий режисер. Зверніть увагу: сам він — родом із Херсону, і працює на матеріалі півдня, а це той регіон, який культурно нами освоєний, вочевидь, недостатньо. У фільмі «Вулкан» (Шевченківська премія 2018 року) герой стрічки опиняється у просторі, де відсутні будь-які прояви цивілізації. Росіяни недарма вважають цей простір своїм — вибивати їх звідти треба не тільки військовими методами, а й, власне, культурною експансією. Або [[Лукіч|Антоніо Лукіч]] — той, що зняв «[[Мої думки тихі]]» — він родом з Ужгорода, із Закарпаття, а тут також є певна «необжитість». Та де її немає?..

Це покоління, яке заповнює своїми культурогемами і міфологемами оцей наш необжитий простір. У певному розумінні, культура України залишається тими американськими преріями, куди ще не ступала нога прибульця, ми — на етапі «до завоювання Америки». Але завойовуємо ми самі себе.

Або візьміть [[Алієв Наріман Рідьванович|Нарімана Алієва]] — кримського татарина, який зняв поки що єдину повнометражну картину — «Додому». А як блискуче зіграв у цьому фільмі [[Сеїтаблаєв Ахтем Шевкетович|Ахтем Сеітаблаєв]]! Це історія батька, який везе до Криму тіло сина, загиблого на сході України, на війні з Росією — везе, бо має поховати його у рідній землі. Оця назва, оцей керунок — «Додому!» — гасло нинішніх 30–40-річних. Вони йдуть туди, де їхні місця зайняли чужинці, завойовники, яких належить вигнати геть.

Або серіал «[[Спіймати Кайдаша]]» [[Тіменко Олександр Вячеславович|Олександра Тіменка]], за сценарієм [[Ворожбит Наталія Анатоліївна|Наталі Ворожбит]] і за мотивами, звісно, твору [[Нечуй-Левицький Іван Семенович|Івана Нечуя-Левицького]]. Я вважаю, що він дуже добре зроблений, попри всі закиди, що там забагато суржику. Але суржиком говорить старший брат Карпо, який, до речі, у цьому прочитанні твору виступає за Януковича, тоді як молодший Лаврін має інші цивілізаційні установки. І їхній конфлікт дуже добре показаний.

Я ціную оце покоління за те, що вони дуже добре розуміють, що потрібно українській культурі зараз. Доти таке розуміння — на рівні влади зокрема — було відсутнє. Кінематограф тривалий час не підтримували фінансово, і це в той час, коли Росія заполонила своїм продуктом увесь світ. Скажімо, у нас досі немає телеканалу, який вийшов би на міжнародний рівень та промовляв би різними мовами. І радіостанції такої теж нема, наскільки я знаю. Так було за всіх президентів, і так є навіть зараз — під час повномасштабної війни».
 | Коментар = про те, кого з нинішніх режисерів поставив би в один ряд з імена українських класиків Юрієм Іллєнком, Леонідом Осикою, Сергієм Параджановим в інтерв’ю виданню The Ukrainians Media  [https://theukrainians.org/serhii-trymbach/ Сергій Тримбач: «Я — це половина історії українського кіно»] (16 квітня 2026 року) 
 | Оригінал = 
 | Автор    =   }}

{{Q
 | Цитата   = «Та ні, я б не сказав, що ігрове кіно відстає. Зрозуміло, що до документального більше уваги. Згадайте стрічку «Простий солдат» 2025 року Артема Рижикова — стрічку значною мірою автобіографічну. Блискуча робота про те, як режисер Рижиков пішов добровольцем на фронт і як він там спочатку нічого не вмів і лякався вибухів. Тепла, людська стрічка. Таких майже не знімали в СРСР. 

Що нас іще відрізняє від радянських часів, то це те, що зараз немає чіткого водорозділу, який існував тоді: або ти режисер-документаліст, або ти знімаєш ігрове кіно. Ось вам приклад — [[Олесь Санін]], у якого чимало неігрових картин і кілька ігрових, остання з них «Довбуш». Ти дивишся цей фільм і дивуєшся, що це зроблено в країні, де практично немає можливості знімати таке потужне кіно. Так само [[Васянович Валентин Миколайович|Валентин Васянович]], автор «Атлантиди», — він успішно робить ігрові та неігрові стрічки. Васянович ставить фільми в такому собі жанрі антиутопії — прагне розгледіти, спроєктувати наше майбутнє, уже по війні».
 | Коментар = про те, що світ дізнається про Україну завдяки українському документальному кіно, коли, наприклад, стрічка «20 днів у Маріуполі» отримала «Оскара» у 2024-му в інтерв’ю виданню The Ukrainians Media  [https://theukrainians.org/serhii-trymbach/ Сергій Тримбач: «Я — це половина історії українського кіно»] (16 квітня 2026 року) 
 | Оригінал = 
 | Автор    =   }}

{{Q
 | Цитата   = «Я б сказав, що українці долею подібні на євреїв. Їх також намагаються століттями знищити, але нічого не виходить. А чому? А тому що євреї, як то кажуть, «народ Книги». Вони у слові реалізувалися. І ми у слові реалізуємося, тільки в іншому. 

Візьміть книжку, яку видав [[Малкович Іван Антонович|Іван Малкович]], — антологію української поезії від [[Тичина Павло Григорович|Тичини]] до [[Жадан Сергій Вікторович|Жадана]] (Малкович, до речі, унікальний видавець). Чим це не українська Біблія? До слова, вона і оформлена як [[Біблія]] — невеличкий формат на дві тисячі сторінок. За своїм впливом це рівнозначні для нас книги, бо те, що видав Малкович, це наше українське [[Євангеліє від Матвія|Євангеліє]], зокрема це наші шістдесятники, за якими крокувало вже моє покоління.

[[Вінграновський Микола Степанович|Микола Вінграновський]], [[Костенко Ліна Василівна|Ліна Костенко]], [[Стус Василь Семенович|Василь Стус]], [[Павличко Дмитро Васильович|Дмитро Павличко]]. І наші кінематографісти — Миколайчук, Осика, Іллєнко, а також менш відомі нині — [[Мащенко Микола Павлович|Микола Мащенко]], [[Кохан Григорій Романович|Григорій Кохан]], [[Гресь Вікторія Юріївна|Віктор Гресь]]. І блискучі актори — [[Ступка Богдан Сильвестрович|Богдан Ступка]], Іван Миколайчук, [[Сердюк Лесь Олександрович|Лесь Сердюк]], [[Роговцева Ада Миколаївна|Ада Роговцева]], [[Кадочникова Лариса Валентинівна|Лариса Кадочникова]], [[Брондуков Борислав Миколайович|Борислав Брондуков]], Римма Зюбіна, [[Вітовська Ірма Григорівна|Ірма Вітовська]], Ахтем Сеітаблаєв, всі ті, хто робив і робить епохальне кіно. Вони заповнили український простір словом, звуком, зображенням. Ви послухайте тільки, як звучить Україна в «Тінях забутих предків», адже там геніальна робота і композитора Мирослава Скорика, і звукорежисерки Софії Сергієнко в тому числі.

Ось те, що мене наснажує. І я вірю, що українське слово, українська пластика, явлена нам у космічних роботах [[Примаченко Марія Оксентіївна|Марії Примаченко]] зокрема, — житимуть дуже довго. 

А війна… Війну ми вже виграли.

Виграли морально, бо ж країна, яка претендує на повернення імперського статусу, чотири роки з гаком нічого не може з нами зробити.

І так вже було. Бо коли у ХІХ столітті Росія розтоптала все українське, з’явився один нікому не відомий кріпак з нульовими шансами бути почутим. Але він підірвав імперію однією своєю «захалявною» книжечкою. От вам, до речі, ще одна людина, яка не йшла на компроміси, — [[Шевченко Тарас Григорович|Тарас Шевченко]]. На таких, як він, і стоїть моя віра».
 | Коментар = про те, що як митця та інтелектуала засмучує у нинішньому житті та, що, навпаки — підносить і надихає в інтерв’ю виданню The Ukrainians Media  [https://theukrainians.org/serhii-trymbach/ Сергій Тримбач: «Я — це половина історії українського кіно»] (16 квітня 2026 року) 
 | Оригінал = 
 | Автор    =   }}

== Примітки ==
{{reflist}}
{{Поділитися}}

[[Категорія:Автори-Т]]
[[Категорія:Українські кінокритики]]
[[Категорія:Лауреати Державної премії України імені Олександра Довженка]]
[[Категорія:Члени Національної спілки кінематографістів України]]
[[Категорія:Члени Української кіноакадемії]]
[[Категорія:Автори Енциклопедії сучасної України]]
[[Категорія:Наукові династії]]
[[Категорія:Лауреати Шевченківської премії 2026 року]]
[[Категорія:Викладачі Київського національного університету театру, кіно і телебачення імені Івана Карпенка-Карого]]
[[Категорія:Науковці Київського університету театру, кіно і телебачення]]
[[Категорія:Лауреати Премії імені Джеймса Мейса]]</text>
      <sha1>e6cxnkphx0576xco3hdsr1a3e60i2dn</sha1>
    </revision>
  </page>
  <page>
    <title>Ошеровський Матвій Абрамович</title>
    <ns>0</ns>
    <id>46550</id>
    <revision>
      <id>160864</id>
      <timestamp>2026-07-27T19:11:54Z</timestamp>
      <contributor>
        <username>Андрій Гриценко</username>
        <id>6500</id>
      </contributor>
      <comment>Створена сторінка:  '''Матвій Абрамович Ошеро́вський''' (24 жовтня 1920, Ростов-на-Дону, Всевелике Військо Донське — 12 травня 2009, [[Москва]], [[Росія]]) — український і російський театральний актор, режисер і педагог. Народний артист Української РСР (1973).  == Цитати == {{Q  | Цитата   = «Я...</comment>
      <origin>160864</origin>
      <model>wikitext</model>
      <format>text/x-wiki</format>
      <text bytes="2805" sha1="fvm9uql19rp9u80mx9xywpf408va3h5" xml:space="preserve">
'''Матвій Абрамович Ошеро́вський''' (24 жовтня 1920, Ростов-на-Дону, Всевелике Військо Донське — 12 травня 2009, [[Москва]], [[Росія]]) — український і російський театральний актор, режисер і педагог. Народний артист Української РСР (1973).

== Цитати ==
{{Q
 | Цитата   = «Якщо бути точним, то я одесит, що народився у Харковi — мiстi, яке дало цiлу плеяду видатних майстрiв естради: у нас навчався музики [[Дунаєвський Ісаак Осипович|Ісаак Йосипович Дунаєвський]], народилися [[Шульженко Клавдія Іванівна|Клавдiя Шульженко]] та автор оперети «Весiлля в Малинiвцi» [[Юхвід Леонід Аронович|Леонiд Юхвид]], пiзнiше народилися [[Гурченко Людмила Марківна|Людмила Гурченко]] й [[Мулерман Вадим Йосипович|Вадим Мулерман]].
 
Я рано виявив схильнiсть до театру, до спiву i зовсiм невипадково був прийнятий одразу на другий курс акторського вiддiлення Ленiнградського театрального iнституту. Аж раптом — вiйна. Інститут, а з ним i я, був евакуйований у мiсто Томськ, а пiсля iнституту був зарахований до П’ятигорського театру музичної комедiї. Щастя вiдчув я, коли був переведний у прекрасне українське мiсто Львiв, а з початку 1950-х рокiв у моє життя вихорем увiрвалася красуня Одеса, з якою я назавжди зрiднився, перейнявши притаманнi тiльки Одесi особливостi строю i ритму мови, її приголомшливий гумор, рiвних якому немає не тiльки в жодному з мiст СРСР, а й за кордоном».
 | Коментар = про своє походження в інтерв’ю газеті &quot;Україна молода&quot;  [https://umoloda.kyiv.ua/number/3261/164/119563/ Вiд «Весiлля в Малинiвцi» до «балу» в Одесi: зiрковий шлях актора Михайла Водяного] (16 січня 2018 року) 
 | Оригінал = 
 | Автор    =   }}</text>
      <sha1>fvm9uql19rp9u80mx9xywpf408va3h5</sha1>
    </revision>
    <revision>
      <id>160865</id>
      <parentid>160864</parentid>
      <timestamp>2026-07-27T19:17:35Z</timestamp>
      <contributor>
        <username>Андрій Гриценко</username>
        <id>6500</id>
      </contributor>
      <comment>/* Цитати */</comment>
      <origin>160865</origin>
      <model>wikitext</model>
      <format>text/x-wiki</format>
      <text bytes="12894" sha1="oqh3j43fmbsdk3nabowoq0t3nlkafbo" xml:space="preserve">
'''Матвій Абрамович Ошеро́вський''' (24 жовтня 1920, Ростов-на-Дону, Всевелике Військо Донське — 12 травня 2009, [[Москва]], [[Росія]]) — український і російський театральний актор, режисер і педагог. Народний артист Української РСР (1973).

== Цитати ==
{{Q
 | Цитата   = «Якщо бути точним, то я одесит, що народився у Харковi — мiстi, яке дало цiлу плеяду видатних майстрiв естради: у нас навчався музики [[Дунаєвський Ісаак Осипович|Ісаак Йосипович Дунаєвський]], народилися [[Шульженко Клавдія Іванівна|Клавдiя Шульженко]] та автор оперети «Весiлля в Малинiвцi» [[Юхвід Леонід Аронович|Леонiд Юхвид]], пiзнiше народилися [[Гурченко Людмила Марківна|Людмила Гурченко]] й [[Мулерман Вадим Йосипович|Вадим Мулерман]].
 
Я рано виявив схильнiсть до театру, до спiву i зовсiм невипадково був прийнятий одразу на другий курс акторського вiддiлення Ленiнградського театрального iнституту. Аж раптом — вiйна. Інститут, а з ним i я, був евакуйований у мiсто Томськ, а пiсля iнституту був зарахований до П’ятигорського театру музичної комедiї. Щастя вiдчув я, коли був переведний у прекрасне українське мiсто Львiв, а з початку 1950-х рокiв у моє життя вихорем увiрвалася красуня Одеса, з якою я назавжди зрiднився, перейнявши притаманнi тiльки Одесi особливостi строю i ритму мови, її приголомшливий гумор, рiвних якому немає не тiльки в жодному з мiст СРСР, а й за кордоном».
 | Коментар = про своє походження в інтерв’ю газеті &quot;Україна молода&quot;  [https://umoloda.kyiv.ua/number/3261/164/119563/ Вiд «Весiлля в Малинiвцi» до «балу» в Одесi: зiрковий шлях актора Михайла Водяного] (16 січня 2018 року) 
 | Оригінал = 
 | Автор    =   }}

{{Q
 | Цитата   = «Це було у вереснi 1946 року. Головний режисер П’ятигорського театру оперети, де я тодi виступав, Якiв Волошинський, помiж iншим повiдомив, що в Кисловодський санаторiй iменi Семашка прибули на вiдпочинок [[Райкін Аркадій Ісаакович|Аркадiй Райкiн]] i [[Утьосов Леонід Осипович|Леонiд Утьосов]]. Коли я почув iмена цих людей, то буквально затремтiв, адже це мої кумири — вже тодi, пiсля вiйни, обидва вони були дуже популярнi.
 
Вiд П’ятигорська до Кисловодська — рукою подати. Я приїхав, купив курсовку на лiкування, якого не потребував, але iншого способу побачити моїх кумирiв не було. Зрозумiло, вони про мене нiчого не знали, а я, побачивши їх бiля фонтана, мало не остовпiв. У мене був iз собою трофейний фотоапарат «Фолклендер» i я упрохав Райкiна та Утьосова на мить затриматися. Завiв автоматику фотоапарата, встановив його на якийсь висотi й став помiж Райкiним та Утьосовим. Апарат клацнув, але плiвку, як ви розумiєте, нiде було проявити.
 
Узагалi ж поява в санаторiї Райкiна та Утьосова стала катастрофою для вiдпочивальникiв, та й артистам не принесла радощiв: вiдпочивальники чiплялися до артистiв, i вони були не в змозi вiдмовити людям. Райкiн, примiром, показував кумеднi iсторiї та сценки, на їхнiй основi написав сценарiй фiльму «Ми з вами десь зустрiчалися», i вже не лише вiдпочивальники, а й уся країна смiялася над його кумедними пригодами.
 
Аркадiй Ісаакович, треба сказати, був замкненою людиною, близько нi з ким не товаришував, у стосунках тримав дистанцiю, а про те, щоб побувати в нього вдома, i мови бути не могло. Пряма протилежнiсть йому Леонiд Йосипович Утьосов — вiдкрита, щира людина, спiлкування з якою приносило неабияке задоволення. Я швидко здружився з ним, а моя Мара стала найкращою подругою Оленi Йосипiвнi, його дружинi.
 
А одна з наших зустрiчей закiнчилася драмою: у 1960 роцi Леонiд Йосипович виступав зi своїм оркестром на сценi Одеського українського музичного драматичного театру з програмою «30 рокiв потому». Ми з Марою вирiшили пiднести сюрприз подружжю Утьосових, i по закiнченнi гастролей запросили їх на комфортабельний лайнер «Тарас Шевченко» в круїз по Кримсько-Кавказькiй лiнiї.
 
Пасажири не давали проходу нам обом, i ми вирiшили виступити в музичному салонi. І раптом вiд замикання високовольтного дроту виникла пожежа. Одразу ж панiка, всi кинулися до виходiв. Вбiгли матроси, я кричу їм: «Рятуйте Утьосова!» Вони вибили боковий iлюмiнатор, витягли Утьосова з дружиною, а потiм i нас iз Марою. Ви не уявляєте, який у всiх нас залишився осад...

Потiм уже Леонiд Йосипович запросив нас у подорож по Волзi по «Золотому кiльцю». Ми приїхали в будинок Утьосових, i я вручив йому приголомшливий подарунок: шмат обгорiлих дерев’яних перил iз корабля «Тарас Шевченко». Ви не уявляєте радiсть Утьосова, вiн виставив цей шмат обгорiлої деревини у найвиднiшому мiсцi своєї квартири. Вiдтодi в Леонiда Йосиповича з’явилася дотепна фраза: якщо його кудись пiдганяли, вiн запитував: «А шо таке, пожежа?..»»
 | Коментар = про свiтлину, на якiй зовсiм молодий поруч з [[Райкін Аркадій Ісаакович|Аркадiєм Райкiним]] та [[Утьосов Леонід Осипович|Леонiдом Утьосовим]] в інтерв’ю газеті &quot;Україна молода&quot;  [https://umoloda.kyiv.ua/number/3261/164/119563/ Вiд «Весiлля в Малинiвцi» до «балу» в Одесi: зiрковий шлях актора Михайла Водяного] (16 січня 2018 року) 
 | Оригінал = 
 | Автор    =   }}

{{Q
 | Цитата   = «У вереснi 1952 року [[Дунаєвський Ісаак Осипович|Ісаак Йосипович]] вiдпочивав у санаторiї iменi Чувирiна на 10-й станцiї Великого Фонтана. Вiн приїхав до Одеси, аби краще вiдчути її, бо в цей час працював над оперетою «Бiла акацiя».
 
Напередоднi вiн зателефонував головному iнженеру нашого театру Ізакину Гриншпуну i сказав, що в його оперетi має виблискувати фарцовщик Яшка Буксир. Дунаєвський просив Гриншпуна пiдiбрати актора на цю роль i разом iз ним приїхати до нього в санаторiй. Навiть не роздумуючи, Гриншпун зупинив свiй вибiр на менi й невдовзi представив мене уславленому композитору.
Впадало у вiчi, що Ісаак Йосипович перебував у важкому моральному станi, не знаходячи собi мiсця.
 
У свiтi музики й театру всi знали, що Ісаак Йосипович написав величну «Пiсню про Сталiна», однак самому [[Сталін Йосип Віссаріонович|Сталiну]] ця пiсня не сподобалася. Цього було досить: почалися «проробляння», нищiвна критика, скликали навiть спецiальний пленум Спiлки композиторiв СРСР.
 
Але номер не пройшов, як кажуть в Одесi, Дунаєвського публiчно захистив перший секретар Спiлки композиторiв СРСР [[Хрєнников Тихон Миколайович|Тихон Хрєннiков]], зазначивши, що композитор Дунаєвський — це явище в радянськiй музичнiй культурi, i його треба всiма силами оберiгати. Тут же режисер [[Пир'єв Іван Олександрович|Іван Пир’єв]] запросив його написати музику до фiльму «Кубанськi козаки», а мiнiстр шляхiв сполучення [[Хрульов Андрій Васильович|Андрiй Хрульов]] призначив його завiдуючим музичною частиною Центрального Будинку культури залiзничникiв.
 
Начебто все залагодилося, але душевну травму Ісаак Йосипович вiдчував велику. Ось так ми i познайомилися, i вiн сказав менi: «Лiбрето «Бiлої акацiї» написали московськi автори Масс i Червинський, вони не бували в Одесi, не знають її неповторного гумору». «Я прошу вас, Мiшо, — говорив Ісаак Йосипович, — походiть по Одесi, вслухайтеся в її колорит, зберiть перлинки гумору та вставляйте їх по ходу п’єси — менi треба зробити Яшку Буксира яскравим i дотепним одеситом»».
 | Коментар = про те, що мав чимало знаменитих друзiв, та чи не найголовнiший iз них — [[Дунаєвський Ісаак Осипович|Ісаак Дунаєвський]] в інтерв’ю газеті &quot;Україна молода&quot;  [https://umoloda.kyiv.ua/number/3261/164/119563/ Вiд «Весiлля в Малинiвцi» до «балу» в Одесi: зiрковий шлях актора Михайла Водяного] (16 січня 2018 року) 
 | Оригінал = 
 | Автор    =   }}</text>
      <sha1>oqh3j43fmbsdk3nabowoq0t3nlkafbo</sha1>
    </revision>
    <revision>
      <id>160866</id>
      <parentid>160865</parentid>
      <timestamp>2026-07-27T19:18:07Z</timestamp>
      <contributor>
        <username>Андрій Гриценко</username>
        <id>6500</id>
      </contributor>
      <comment>/* Цитати */</comment>
      <origin>160866</origin>
      <model>wikitext</model>
      <format>text/x-wiki</format>
      <text bytes="12930" sha1="fmupygf8gcn91cugub2k5kr68lqdu4l" xml:space="preserve">
'''Матвій Абрамович Ошеро́вський''' (24 жовтня 1920, Ростов-на-Дону, Всевелике Військо Донське — 12 травня 2009, [[Москва]], [[Росія]]) — український і російський театральний актор, режисер і педагог. Народний артист Української РСР (1973).

== Цитати ==
{{Q
 | Цитата   = «Якщо бути точним, то я одесит, що народився у Харковi — мiстi, яке дало цiлу плеяду видатних майстрiв естради: у нас навчався музики [[Дунаєвський Ісаак Осипович|Ісаак Йосипович Дунаєвський]], народилися [[Шульженко Клавдія Іванівна|Клавдiя Шульженко]] та автор оперети «Весiлля в Малинiвцi» [[Юхвід Леонід Аронович|Леонiд Юхвид]], пiзнiше народилися [[Гурченко Людмила Марківна|Людмила Гурченко]] й [[Мулерман Вадим Йосипович|Вадим Мулерман]].
 
Я рано виявив схильнiсть до театру, до спiву i зовсiм невипадково був прийнятий одразу на другий курс акторського вiддiлення Ленiнградського театрального iнституту. Аж раптом — вiйна. Інститут, а з ним i я, був евакуйований у мiсто Томськ, а пiсля iнституту був зарахований до П’ятигорського театру музичної комедiї. Щастя вiдчув я, коли був переведний у прекрасне українське мiсто Львiв, а з початку 1950-х рокiв у моє життя вихорем увiрвалася красуня Одеса, з якою я назавжди зрiднився, перейнявши притаманнi тiльки Одесi особливостi строю i ритму мови, її приголомшливий гумор, рiвних якому немає не тiльки в жодному з мiст СРСР, а й за кордоном».
 | Коментар = про своє походження в інтерв’ю газеті &quot;Україна молода&quot;  [https://umoloda.kyiv.ua/number/3261/164/119563/ Вiд «Весiлля в Малинiвцi» до «балу» в Одесi: зiрковий шлях актора Михайла Водяного] (16 січня 2018 року) 
 | Оригінал = 
 | Автор    =   }}

{{Q
 | Цитата   = «Це було у вереснi 1946 року. Головний режисер П’ятигорського театру оперети, де я тодi виступав, Якiв Волошинський, помiж iншим повiдомив, що в Кисловодський санаторiй iменi Семашка прибули на вiдпочинок [[Райкін Аркадій Ісаакович|Аркадiй Райкiн]] i [[Утьосов Леонід Осипович|Леонiд Утьосов]]. Коли я почув iмена цих людей, то буквально затремтiв, адже це мої кумири — вже тодi, пiсля вiйни, обидва вони були дуже популярнi.
 
Вiд П’ятигорська до Кисловодська — рукою подати. Я приїхав, купив курсовку на лiкування, якого не потребував, але iншого способу побачити моїх кумирiв не було. Зрозумiло, вони про мене нiчого не знали, а я, побачивши їх бiля фонтана, мало не остовпiв. У мене був iз собою трофейний фотоапарат «Фолклендер» i я упрохав Райкiна та Утьосова на мить затриматися. Завiв автоматику фотоапарата, встановив його на якийсь висотi й став помiж Райкiним та Утьосовим. Апарат клацнув, але плiвку, як ви розумiєте, нiде було проявити.
 
Узагалi ж поява в санаторiї Райкiна та Утьосова стала катастрофою для вiдпочивальникiв, та й артистам не принесла радощiв: вiдпочивальники чiплялися до артистiв, i вони були не в змозi вiдмовити людям. Райкiн, примiром, показував кумеднi iсторiї та сценки, на їхнiй основi написав сценарiй фiльму «Ми з вами десь зустрiчалися», i вже не лише вiдпочивальники, а й уся країна смiялася над його кумедними пригодами.
 
Аркадiй Ісаакович, треба сказати, був замкненою людиною, близько нi з ким не товаришував, у стосунках тримав дистанцiю, а про те, щоб побувати в нього вдома, i мови бути не могло. Пряма протилежнiсть йому Леонiд Йосипович Утьосов — вiдкрита, щира людина, спiлкування з якою приносило неабияке задоволення. Я швидко здружився з ним, а моя Мара стала найкращою подругою Оленi Йосипiвнi, його дружинi.
 
А одна з наших зустрiчей закiнчилася драмою: у 1960 роцi Леонiд Йосипович виступав зi своїм оркестром на сценi Одеського українського музичного драматичного театру з програмою «30 рокiв потому». Ми з Марою вирiшили пiднести сюрприз подружжю Утьосових, i по закiнченнi гастролей запросили їх на комфортабельний лайнер «Тарас Шевченко» в круїз по Кримсько-Кавказькiй лiнiї.
 
Пасажири не давали проходу нам обом, i ми вирiшили виступити в музичному салонi. І раптом вiд замикання високовольтного дроту виникла пожежа. Одразу ж панiка, всi кинулися до виходiв. Вбiгли матроси, я кричу їм: «Рятуйте Утьосова!» Вони вибили боковий iлюмiнатор, витягли Утьосова з дружиною, а потiм i нас iз Марою. Ви не уявляєте, який у всiх нас залишився осад...

Потiм уже Леонiд Йосипович запросив нас у подорож по Волзi по «Золотому кiльцю». Ми приїхали в будинок Утьосових, i я вручив йому приголомшливий подарунок: шмат обгорiлих дерев’яних перил iз корабля «Тарас Шевченко». Ви не уявляєте радiсть Утьосова, вiн виставив цей шмат обгорiлої деревини у найвиднiшому мiсцi своєї квартири. Вiдтодi в Леонiда Йосиповича з’явилася дотепна фраза: якщо його кудись пiдганяли, вiн запитував: «А шо таке, пожежа?..»»
 | Коментар = про свiтлину, на якiй зовсiм молодий поруч з [[Райкін Аркадій Ісаакович|Аркадiєм Райкiним]] та [[Утьосов Леонід Осипович|Леонiдом Утьосовим]] в інтерв’ю газеті &quot;Україна молода&quot;  [https://umoloda.kyiv.ua/number/3261/164/119563/ Вiд «Весiлля в Малинiвцi» до «балу» в Одесi: зiрковий шлях актора Михайла Водяного] (16 січня 2018 року) 
 | Оригінал = 
 | Автор    =   }}

{{Q
 | Цитата   = «У вереснi 1952 року [[Дунаєвський Ісаак Осипович|Ісаак Йосипович]] вiдпочивав у санаторiї iменi Чувирiна на 10-й станцiї Великого Фонтана. Вiн приїхав до Одеси, аби краще вiдчути її, бо в цей час працював над оперетою «Бiла акацiя».
 
Напередоднi вiн зателефонував головному iнженеру нашого театру Ізакину Гриншпуну i сказав, що в його оперетi має виблискувати фарцовщик Яшка Буксир. Дунаєвський просив Гриншпуна пiдiбрати актора на цю роль i разом iз ним приїхати до нього в санаторiй. Навiть не роздумуючи, Гриншпун зупинив свiй вибiр на менi й невдовзi представив мене уславленому композитору.
Впадало у вiчi, що Ісаак Йосипович перебував у важкому моральному станi, не знаходячи собi мiсця.
 
У свiтi музики й театру всi знали, що Ісаак Йосипович написав величну «Пiсню про Сталiна», однак самому [[Сталін Йосип Віссаріонович|Сталiну]] ця пiсня не сподобалася. Цього було досить: почалися «проробляння», нищiвна критика, скликали навiть спецiальний пленум Спiлки композиторiв СРСР.
 
Але номер не пройшов, як кажуть в Одесi, Дунаєвського публiчно захистив перший секретар Спiлки композиторiв СРСР [[Хрєнников Тихон Миколайович|Тихон Хрєннiков]], зазначивши, що композитор Дунаєвський — це явище в радянськiй музичнiй культурi, i його треба всiма силами оберiгати. Тут же режисер [[Пир'єв Іван Олександрович|Іван Пир’єв]] запросив його написати музику до фiльму «Кубанськi козаки», а мiнiстр шляхiв сполучення [[Хрульов Андрій Васильович|Андрiй Хрульов]] призначив його завiдуючим музичною частиною Центрального Будинку культури залiзничникiв.
 
Начебто все залагодилося, але душевну травму Ісаак Йосипович вiдчував велику. Ось так ми i познайомилися, i вiн сказав менi: «Лiбрето «Бiлої акацiї» написали московськi автори Масс i Червинський, вони не бували в Одесi, не знають її неповторного гумору». «Я прошу вас, Мiшо, — говорив Ісаак Йосипович, — походiть по Одесi, вслухайтеся в її колорит, зберiть перлинки гумору та вставляйте їх по ходу п’єси — менi треба зробити Яшку Буксира яскравим i дотепним одеситом»».
 | Коментар = про те, що мав чимало знаменитих друзiв, та чи не найголовнiший iз них — [[Дунаєвський Ісаак Осипович|Ісаак Дунаєвський]] в інтерв’ю газеті &quot;Україна молода&quot;  [https://umoloda.kyiv.ua/number/3261/164/119563/ Вiд «Весiлля в Малинiвцi» до «балу» в Одесi: зiрковий шлях актора Михайла Водяного] (16 січня 2018 року) 
 | Оригінал = 
 | Автор    =   }}

== Примітки ==
{{reflist}}</text>
      <sha1>fmupygf8gcn91cugub2k5kr68lqdu4l</sha1>
    </revision>
    <revision>
      <id>160867</id>
      <parentid>160866</parentid>
      <timestamp>2026-07-27T19:18:45Z</timestamp>
      <contributor>
        <username>Андрій Гриценко</username>
        <id>6500</id>
      </contributor>
      <comment>/* Примітки */</comment>
      <origin>160867</origin>
      <model>wikitext</model>
      <format>text/x-wiki</format>
      <text bytes="13668" sha1="944f04ql4xjrif3fu4e5tj94z1zw328" xml:space="preserve">
'''Матвій Абрамович Ошеро́вський''' (24 жовтня 1920, Ростов-на-Дону, Всевелике Військо Донське — 12 травня 2009, [[Москва]], [[Росія]]) — український і російський театральний актор, режисер і педагог. Народний артист Української РСР (1973).

== Цитати ==
{{Q
 | Цитата   = «Якщо бути точним, то я одесит, що народився у Харковi — мiстi, яке дало цiлу плеяду видатних майстрiв естради: у нас навчався музики [[Дунаєвський Ісаак Осипович|Ісаак Йосипович Дунаєвський]], народилися [[Шульженко Клавдія Іванівна|Клавдiя Шульженко]] та автор оперети «Весiлля в Малинiвцi» [[Юхвід Леонід Аронович|Леонiд Юхвид]], пiзнiше народилися [[Гурченко Людмила Марківна|Людмила Гурченко]] й [[Мулерман Вадим Йосипович|Вадим Мулерман]].
 
Я рано виявив схильнiсть до театру, до спiву i зовсiм невипадково був прийнятий одразу на другий курс акторського вiддiлення Ленiнградського театрального iнституту. Аж раптом — вiйна. Інститут, а з ним i я, був евакуйований у мiсто Томськ, а пiсля iнституту був зарахований до П’ятигорського театру музичної комедiї. Щастя вiдчув я, коли був переведний у прекрасне українське мiсто Львiв, а з початку 1950-х рокiв у моє життя вихорем увiрвалася красуня Одеса, з якою я назавжди зрiднився, перейнявши притаманнi тiльки Одесi особливостi строю i ритму мови, її приголомшливий гумор, рiвних якому немає не тiльки в жодному з мiст СРСР, а й за кордоном».
 | Коментар = про своє походження в інтерв’ю газеті &quot;Україна молода&quot;  [https://umoloda.kyiv.ua/number/3261/164/119563/ Вiд «Весiлля в Малинiвцi» до «балу» в Одесi: зiрковий шлях актора Михайла Водяного] (16 січня 2018 року) 
 | Оригінал = 
 | Автор    =   }}

{{Q
 | Цитата   = «Це було у вереснi 1946 року. Головний режисер П’ятигорського театру оперети, де я тодi виступав, Якiв Волошинський, помiж iншим повiдомив, що в Кисловодський санаторiй iменi Семашка прибули на вiдпочинок [[Райкін Аркадій Ісаакович|Аркадiй Райкiн]] i [[Утьосов Леонід Осипович|Леонiд Утьосов]]. Коли я почув iмена цих людей, то буквально затремтiв, адже це мої кумири — вже тодi, пiсля вiйни, обидва вони були дуже популярнi.
 
Вiд П’ятигорська до Кисловодська — рукою подати. Я приїхав, купив курсовку на лiкування, якого не потребував, але iншого способу побачити моїх кумирiв не було. Зрозумiло, вони про мене нiчого не знали, а я, побачивши їх бiля фонтана, мало не остовпiв. У мене був iз собою трофейний фотоапарат «Фолклендер» i я упрохав Райкiна та Утьосова на мить затриматися. Завiв автоматику фотоапарата, встановив його на якийсь висотi й став помiж Райкiним та Утьосовим. Апарат клацнув, але плiвку, як ви розумiєте, нiде було проявити.
 
Узагалi ж поява в санаторiї Райкiна та Утьосова стала катастрофою для вiдпочивальникiв, та й артистам не принесла радощiв: вiдпочивальники чiплялися до артистiв, i вони були не в змозi вiдмовити людям. Райкiн, примiром, показував кумеднi iсторiї та сценки, на їхнiй основi написав сценарiй фiльму «Ми з вами десь зустрiчалися», i вже не лише вiдпочивальники, а й уся країна смiялася над його кумедними пригодами.
 
Аркадiй Ісаакович, треба сказати, був замкненою людиною, близько нi з ким не товаришував, у стосунках тримав дистанцiю, а про те, щоб побувати в нього вдома, i мови бути не могло. Пряма протилежнiсть йому Леонiд Йосипович Утьосов — вiдкрита, щира людина, спiлкування з якою приносило неабияке задоволення. Я швидко здружився з ним, а моя Мара стала найкращою подругою Оленi Йосипiвнi, його дружинi.
 
А одна з наших зустрiчей закiнчилася драмою: у 1960 роцi Леонiд Йосипович виступав зi своїм оркестром на сценi Одеського українського музичного драматичного театру з програмою «30 рокiв потому». Ми з Марою вирiшили пiднести сюрприз подружжю Утьосових, i по закiнченнi гастролей запросили їх на комфортабельний лайнер «Тарас Шевченко» в круїз по Кримсько-Кавказькiй лiнiї.
 
Пасажири не давали проходу нам обом, i ми вирiшили виступити в музичному салонi. І раптом вiд замикання високовольтного дроту виникла пожежа. Одразу ж панiка, всi кинулися до виходiв. Вбiгли матроси, я кричу їм: «Рятуйте Утьосова!» Вони вибили боковий iлюмiнатор, витягли Утьосова з дружиною, а потiм i нас iз Марою. Ви не уявляєте, який у всiх нас залишився осад...

Потiм уже Леонiд Йосипович запросив нас у подорож по Волзi по «Золотому кiльцю». Ми приїхали в будинок Утьосових, i я вручив йому приголомшливий подарунок: шмат обгорiлих дерев’яних перил iз корабля «Тарас Шевченко». Ви не уявляєте радiсть Утьосова, вiн виставив цей шмат обгорiлої деревини у найвиднiшому мiсцi своєї квартири. Вiдтодi в Леонiда Йосиповича з’явилася дотепна фраза: якщо його кудись пiдганяли, вiн запитував: «А шо таке, пожежа?..»»
 | Коментар = про свiтлину, на якiй зовсiм молодий поруч з [[Райкін Аркадій Ісаакович|Аркадiєм Райкiним]] та [[Утьосов Леонід Осипович|Леонiдом Утьосовим]] в інтерв’ю газеті &quot;Україна молода&quot;  [https://umoloda.kyiv.ua/number/3261/164/119563/ Вiд «Весiлля в Малинiвцi» до «балу» в Одесi: зiрковий шлях актора Михайла Водяного] (16 січня 2018 року) 
 | Оригінал = 
 | Автор    =   }}

{{Q
 | Цитата   = «У вереснi 1952 року [[Дунаєвський Ісаак Осипович|Ісаак Йосипович]] вiдпочивав у санаторiї iменi Чувирiна на 10-й станцiї Великого Фонтана. Вiн приїхав до Одеси, аби краще вiдчути її, бо в цей час працював над оперетою «Бiла акацiя».
 
Напередоднi вiн зателефонував головному iнженеру нашого театру Ізакину Гриншпуну i сказав, що в його оперетi має виблискувати фарцовщик Яшка Буксир. Дунаєвський просив Гриншпуна пiдiбрати актора на цю роль i разом iз ним приїхати до нього в санаторiй. Навiть не роздумуючи, Гриншпун зупинив свiй вибiр на менi й невдовзi представив мене уславленому композитору.
Впадало у вiчi, що Ісаак Йосипович перебував у важкому моральному станi, не знаходячи собi мiсця.
 
У свiтi музики й театру всi знали, що Ісаак Йосипович написав величну «Пiсню про Сталiна», однак самому [[Сталін Йосип Віссаріонович|Сталiну]] ця пiсня не сподобалася. Цього було досить: почалися «проробляння», нищiвна критика, скликали навiть спецiальний пленум Спiлки композиторiв СРСР.
 
Але номер не пройшов, як кажуть в Одесi, Дунаєвського публiчно захистив перший секретар Спiлки композиторiв СРСР [[Хрєнников Тихон Миколайович|Тихон Хрєннiков]], зазначивши, що композитор Дунаєвський — це явище в радянськiй музичнiй культурi, i його треба всiма силами оберiгати. Тут же режисер [[Пир'єв Іван Олександрович|Іван Пир’єв]] запросив його написати музику до фiльму «Кубанськi козаки», а мiнiстр шляхiв сполучення [[Хрульов Андрій Васильович|Андрiй Хрульов]] призначив його завiдуючим музичною частиною Центрального Будинку культури залiзничникiв.
 
Начебто все залагодилося, але душевну травму Ісаак Йосипович вiдчував велику. Ось так ми i познайомилися, i вiн сказав менi: «Лiбрето «Бiлої акацiї» написали московськi автори Масс i Червинський, вони не бували в Одесi, не знають її неповторного гумору». «Я прошу вас, Мiшо, — говорив Ісаак Йосипович, — походiть по Одесi, вслухайтеся в її колорит, зберiть перлинки гумору та вставляйте їх по ходу п’єси — менi треба зробити Яшку Буксира яскравим i дотепним одеситом»».
 | Коментар = про те, що мав чимало знаменитих друзiв, та чи не найголовнiший iз них — [[Дунаєвський Ісаак Осипович|Ісаак Дунаєвський]] в інтерв’ю газеті &quot;Україна молода&quot;  [https://umoloda.kyiv.ua/number/3261/164/119563/ Вiд «Весiлля в Малинiвцi» до «балу» в Одесi: зiрковий шлях актора Михайла Водяного] (16 січня 2018 року) 
 | Оригінал = 
 | Автор    =   }}

== Примітки ==
{{reflist}}

[[Категорія:Радянські театральні актори]]
[[Категорія:Театральні режисери СРСР]]
[[Категорія:Актори Харківського драматичного театру імені Тараса Шевченка‎]]
[[Категорія:Режисери Харківського драматичного театру імені Тараса Шевченка‎]]
[[Категорія:Українські театральні актори]]
[[Категорія:Українські театральні режисери]]
[[Категорія:Радянські театральні педагоги]]
[[Категорія:Радянські професори]]</text>
      <sha1>944f04ql4xjrif3fu4e5tj94z1zw328</sha1>
    </revision>
    <revision>
      <id>160868</id>
      <parentid>160867</parentid>
      <timestamp>2026-07-27T19:19:09Z</timestamp>
      <contributor>
        <username>Андрій Гриценко</username>
        <id>6500</id>
      </contributor>
      <comment>/* Примітки */</comment>
      <origin>160868</origin>
      <model>wikitext</model>
      <format>text/x-wiki</format>
      <text bytes="13730" sha1="qkjfg1lotiwv2gv704f8p5q8rn1oebo" xml:space="preserve">
'''Матвій Абрамович Ошеро́вський''' (24 жовтня 1920, Ростов-на-Дону, Всевелике Військо Донське — 12 травня 2009, [[Москва]], [[Росія]]) — український і російський театральний актор, режисер і педагог. Народний артист Української РСР (1973).

== Цитати ==
{{Q
 | Цитата   = «Якщо бути точним, то я одесит, що народився у Харковi — мiстi, яке дало цiлу плеяду видатних майстрiв естради: у нас навчався музики [[Дунаєвський Ісаак Осипович|Ісаак Йосипович Дунаєвський]], народилися [[Шульженко Клавдія Іванівна|Клавдiя Шульженко]] та автор оперети «Весiлля в Малинiвцi» [[Юхвід Леонід Аронович|Леонiд Юхвид]], пiзнiше народилися [[Гурченко Людмила Марківна|Людмила Гурченко]] й [[Мулерман Вадим Йосипович|Вадим Мулерман]].
 
Я рано виявив схильнiсть до театру, до спiву i зовсiм невипадково був прийнятий одразу на другий курс акторського вiддiлення Ленiнградського театрального iнституту. Аж раптом — вiйна. Інститут, а з ним i я, був евакуйований у мiсто Томськ, а пiсля iнституту був зарахований до П’ятигорського театру музичної комедiї. Щастя вiдчув я, коли був переведний у прекрасне українське мiсто Львiв, а з початку 1950-х рокiв у моє життя вихорем увiрвалася красуня Одеса, з якою я назавжди зрiднився, перейнявши притаманнi тiльки Одесi особливостi строю i ритму мови, її приголомшливий гумор, рiвних якому немає не тiльки в жодному з мiст СРСР, а й за кордоном».
 | Коментар = про своє походження в інтерв’ю газеті &quot;Україна молода&quot;  [https://umoloda.kyiv.ua/number/3261/164/119563/ Вiд «Весiлля в Малинiвцi» до «балу» в Одесi: зiрковий шлях актора Михайла Водяного] (16 січня 2018 року) 
 | Оригінал = 
 | Автор    =   }}

{{Q
 | Цитата   = «Це було у вереснi 1946 року. Головний режисер П’ятигорського театру оперети, де я тодi виступав, Якiв Волошинський, помiж iншим повiдомив, що в Кисловодський санаторiй iменi Семашка прибули на вiдпочинок [[Райкін Аркадій Ісаакович|Аркадiй Райкiн]] i [[Утьосов Леонід Осипович|Леонiд Утьосов]]. Коли я почув iмена цих людей, то буквально затремтiв, адже це мої кумири — вже тодi, пiсля вiйни, обидва вони були дуже популярнi.
 
Вiд П’ятигорська до Кисловодська — рукою подати. Я приїхав, купив курсовку на лiкування, якого не потребував, але iншого способу побачити моїх кумирiв не було. Зрозумiло, вони про мене нiчого не знали, а я, побачивши їх бiля фонтана, мало не остовпiв. У мене був iз собою трофейний фотоапарат «Фолклендер» i я упрохав Райкiна та Утьосова на мить затриматися. Завiв автоматику фотоапарата, встановив його на якийсь висотi й став помiж Райкiним та Утьосовим. Апарат клацнув, але плiвку, як ви розумiєте, нiде було проявити.
 
Узагалi ж поява в санаторiї Райкiна та Утьосова стала катастрофою для вiдпочивальникiв, та й артистам не принесла радощiв: вiдпочивальники чiплялися до артистiв, i вони були не в змозi вiдмовити людям. Райкiн, примiром, показував кумеднi iсторiї та сценки, на їхнiй основi написав сценарiй фiльму «Ми з вами десь зустрiчалися», i вже не лише вiдпочивальники, а й уся країна смiялася над його кумедними пригодами.
 
Аркадiй Ісаакович, треба сказати, був замкненою людиною, близько нi з ким не товаришував, у стосунках тримав дистанцiю, а про те, щоб побувати в нього вдома, i мови бути не могло. Пряма протилежнiсть йому Леонiд Йосипович Утьосов — вiдкрита, щира людина, спiлкування з якою приносило неабияке задоволення. Я швидко здружився з ним, а моя Мара стала найкращою подругою Оленi Йосипiвнi, його дружинi.
 
А одна з наших зустрiчей закiнчилася драмою: у 1960 роцi Леонiд Йосипович виступав зi своїм оркестром на сценi Одеського українського музичного драматичного театру з програмою «30 рокiв потому». Ми з Марою вирiшили пiднести сюрприз подружжю Утьосових, i по закiнченнi гастролей запросили їх на комфортабельний лайнер «Тарас Шевченко» в круїз по Кримсько-Кавказькiй лiнiї.
 
Пасажири не давали проходу нам обом, i ми вирiшили виступити в музичному салонi. І раптом вiд замикання високовольтного дроту виникла пожежа. Одразу ж панiка, всi кинулися до виходiв. Вбiгли матроси, я кричу їм: «Рятуйте Утьосова!» Вони вибили боковий iлюмiнатор, витягли Утьосова з дружиною, а потiм i нас iз Марою. Ви не уявляєте, який у всiх нас залишився осад...

Потiм уже Леонiд Йосипович запросив нас у подорож по Волзi по «Золотому кiльцю». Ми приїхали в будинок Утьосових, i я вручив йому приголомшливий подарунок: шмат обгорiлих дерев’яних перил iз корабля «Тарас Шевченко». Ви не уявляєте радiсть Утьосова, вiн виставив цей шмат обгорiлої деревини у найвиднiшому мiсцi своєї квартири. Вiдтодi в Леонiда Йосиповича з’явилася дотепна фраза: якщо його кудись пiдганяли, вiн запитував: «А шо таке, пожежа?..»»
 | Коментар = про свiтлину, на якiй зовсiм молодий поруч з [[Райкін Аркадій Ісаакович|Аркадiєм Райкiним]] та [[Утьосов Леонід Осипович|Леонiдом Утьосовим]] в інтерв’ю газеті &quot;Україна молода&quot;  [https://umoloda.kyiv.ua/number/3261/164/119563/ Вiд «Весiлля в Малинiвцi» до «балу» в Одесi: зiрковий шлях актора Михайла Водяного] (16 січня 2018 року) 
 | Оригінал = 
 | Автор    =   }}

{{Q
 | Цитата   = «У вереснi 1952 року [[Дунаєвський Ісаак Осипович|Ісаак Йосипович]] вiдпочивав у санаторiї iменi Чувирiна на 10-й станцiї Великого Фонтана. Вiн приїхав до Одеси, аби краще вiдчути її, бо в цей час працював над оперетою «Бiла акацiя».
 
Напередоднi вiн зателефонував головному iнженеру нашого театру Ізакину Гриншпуну i сказав, що в його оперетi має виблискувати фарцовщик Яшка Буксир. Дунаєвський просив Гриншпуна пiдiбрати актора на цю роль i разом iз ним приїхати до нього в санаторiй. Навiть не роздумуючи, Гриншпун зупинив свiй вибiр на менi й невдовзi представив мене уславленому композитору.
Впадало у вiчi, що Ісаак Йосипович перебував у важкому моральному станi, не знаходячи собi мiсця.
 
У свiтi музики й театру всi знали, що Ісаак Йосипович написав величну «Пiсню про Сталiна», однак самому [[Сталін Йосип Віссаріонович|Сталiну]] ця пiсня не сподобалася. Цього було досить: почалися «проробляння», нищiвна критика, скликали навiть спецiальний пленум Спiлки композиторiв СРСР.
 
Але номер не пройшов, як кажуть в Одесi, Дунаєвського публiчно захистив перший секретар Спiлки композиторiв СРСР [[Хрєнников Тихон Миколайович|Тихон Хрєннiков]], зазначивши, що композитор Дунаєвський — це явище в радянськiй музичнiй культурi, i його треба всiма силами оберiгати. Тут же режисер [[Пир'єв Іван Олександрович|Іван Пир’єв]] запросив його написати музику до фiльму «Кубанськi козаки», а мiнiстр шляхiв сполучення [[Хрульов Андрій Васильович|Андрiй Хрульов]] призначив його завiдуючим музичною частиною Центрального Будинку культури залiзничникiв.
 
Начебто все залагодилося, але душевну травму Ісаак Йосипович вiдчував велику. Ось так ми i познайомилися, i вiн сказав менi: «Лiбрето «Бiлої акацiї» написали московськi автори Масс i Червинський, вони не бували в Одесi, не знають її неповторного гумору». «Я прошу вас, Мiшо, — говорив Ісаак Йосипович, — походiть по Одесi, вслухайтеся в її колорит, зберiть перлинки гумору та вставляйте їх по ходу п’єси — менi треба зробити Яшку Буксира яскравим i дотепним одеситом»».
 | Коментар = про те, що мав чимало знаменитих друзiв, та чи не найголовнiший iз них — [[Дунаєвський Ісаак Осипович|Ісаак Дунаєвський]] в інтерв’ю газеті &quot;Україна молода&quot;  [https://umoloda.kyiv.ua/number/3261/164/119563/ Вiд «Весiлля в Малинiвцi» до «балу» в Одесi: зiрковий шлях актора Михайла Водяного] (16 січня 2018 року) 
 | Оригінал = 
 | Автор    =   }}

== Примітки ==
{{reflist}}

[[Категорія:Радянські театральні актори]]
[[Категорія:Театральні режисери СРСР]]
[[Категорія:Народні артисти УРСР]]
[[Категорія:Актори Харківського драматичного театру імені Тараса Шевченка‎]]
[[Категорія:Режисери Харківського драматичного театру імені Тараса Шевченка‎]]
[[Категорія:Українські театральні актори]]
[[Категорія:Українські театральні режисери]]
[[Категорія:Радянські театральні педагоги]]
[[Категорія:Радянські професори]]</text>
      <sha1>qkjfg1lotiwv2gv704f8p5q8rn1oebo</sha1>
    </revision>
    <revision>
      <id>160871</id>
      <parentid>160868</parentid>
      <timestamp>2026-07-27T19:20:07Z</timestamp>
      <contributor>
        <username>Андрій Гриценко</username>
        <id>6500</id>
      </contributor>
      <origin>160871</origin>
      <model>wikitext</model>
      <format>text/x-wiki</format>
      <text bytes="13744" sha1="bvar6bcp9maak4e2zlb7fn3yc2yrcg6" xml:space="preserve">{{особа}}
'''Матвій Абрамович Ошеро́вський''' (24 жовтня 1920, Ростов-на-Дону, Всевелике Військо Донське — 12 травня 2009, [[Москва]], [[Росія]]) — український і російський театральний актор, режисер і педагог. Народний артист Української РСР (1973).

== Цитати ==
{{Q
 | Цитата   = «Якщо бути точним, то я одесит, що народився у Харковi — мiстi, яке дало цiлу плеяду видатних майстрiв естради: у нас навчався музики [[Дунаєвський Ісаак Осипович|Ісаак Йосипович Дунаєвський]], народилися [[Шульженко Клавдія Іванівна|Клавдiя Шульженко]] та автор оперети «Весiлля в Малинiвцi» [[Юхвід Леонід Аронович|Леонiд Юхвид]], пiзнiше народилися [[Гурченко Людмила Марківна|Людмила Гурченко]] й [[Мулерман Вадим Йосипович|Вадим Мулерман]].
 
Я рано виявив схильнiсть до театру, до спiву i зовсiм невипадково був прийнятий одразу на другий курс акторського вiддiлення Ленiнградського театрального iнституту. Аж раптом — вiйна. Інститут, а з ним i я, був евакуйований у мiсто Томськ, а пiсля iнституту був зарахований до П’ятигорського театру музичної комедiї. Щастя вiдчув я, коли був переведний у прекрасне українське мiсто Львiв, а з початку 1950-х рокiв у моє життя вихорем увiрвалася красуня Одеса, з якою я назавжди зрiднився, перейнявши притаманнi тiльки Одесi особливостi строю i ритму мови, її приголомшливий гумор, рiвних якому немає не тiльки в жодному з мiст СРСР, а й за кордоном».
 | Коментар = про своє походження в інтерв’ю газеті &quot;Україна молода&quot;  [https://umoloda.kyiv.ua/number/3261/164/119563/ Вiд «Весiлля в Малинiвцi» до «балу» в Одесi: зiрковий шлях актора Михайла Водяного] (16 січня 2018 року) 
 | Оригінал = 
 | Автор    =   }}

{{Q
 | Цитата   = «Це було у вереснi 1946 року. Головний режисер П’ятигорського театру оперети, де я тодi виступав, Якiв Волошинський, помiж iншим повiдомив, що в Кисловодський санаторiй iменi Семашка прибули на вiдпочинок [[Райкін Аркадій Ісаакович|Аркадiй Райкiн]] i [[Утьосов Леонід Осипович|Леонiд Утьосов]]. Коли я почув iмена цих людей, то буквально затремтiв, адже це мої кумири — вже тодi, пiсля вiйни, обидва вони були дуже популярнi.
 
Вiд П’ятигорська до Кисловодська — рукою подати. Я приїхав, купив курсовку на лiкування, якого не потребував, але iншого способу побачити моїх кумирiв не було. Зрозумiло, вони про мене нiчого не знали, а я, побачивши їх бiля фонтана, мало не остовпiв. У мене був iз собою трофейний фотоапарат «Фолклендер» i я упрохав Райкiна та Утьосова на мить затриматися. Завiв автоматику фотоапарата, встановив його на якийсь висотi й став помiж Райкiним та Утьосовим. Апарат клацнув, але плiвку, як ви розумiєте, нiде було проявити.
 
Узагалi ж поява в санаторiї Райкiна та Утьосова стала катастрофою для вiдпочивальникiв, та й артистам не принесла радощiв: вiдпочивальники чiплялися до артистiв, i вони були не в змозi вiдмовити людям. Райкiн, примiром, показував кумеднi iсторiї та сценки, на їхнiй основi написав сценарiй фiльму «Ми з вами десь зустрiчалися», i вже не лише вiдпочивальники, а й уся країна смiялася над його кумедними пригодами.
 
Аркадiй Ісаакович, треба сказати, був замкненою людиною, близько нi з ким не товаришував, у стосунках тримав дистанцiю, а про те, щоб побувати в нього вдома, i мови бути не могло. Пряма протилежнiсть йому Леонiд Йосипович Утьосов — вiдкрита, щира людина, спiлкування з якою приносило неабияке задоволення. Я швидко здружився з ним, а моя Мара стала найкращою подругою Оленi Йосипiвнi, його дружинi.
 
А одна з наших зустрiчей закiнчилася драмою: у 1960 роцi Леонiд Йосипович виступав зi своїм оркестром на сценi Одеського українського музичного драматичного театру з програмою «30 рокiв потому». Ми з Марою вирiшили пiднести сюрприз подружжю Утьосових, i по закiнченнi гастролей запросили їх на комфортабельний лайнер «Тарас Шевченко» в круїз по Кримсько-Кавказькiй лiнiї.
 
Пасажири не давали проходу нам обом, i ми вирiшили виступити в музичному салонi. І раптом вiд замикання високовольтного дроту виникла пожежа. Одразу ж панiка, всi кинулися до виходiв. Вбiгли матроси, я кричу їм: «Рятуйте Утьосова!» Вони вибили боковий iлюмiнатор, витягли Утьосова з дружиною, а потiм i нас iз Марою. Ви не уявляєте, який у всiх нас залишився осад...

Потiм уже Леонiд Йосипович запросив нас у подорож по Волзi по «Золотому кiльцю». Ми приїхали в будинок Утьосових, i я вручив йому приголомшливий подарунок: шмат обгорiлих дерев’яних перил iз корабля «Тарас Шевченко». Ви не уявляєте радiсть Утьосова, вiн виставив цей шмат обгорiлої деревини у найвиднiшому мiсцi своєї квартири. Вiдтодi в Леонiда Йосиповича з’явилася дотепна фраза: якщо його кудись пiдганяли, вiн запитував: «А шо таке, пожежа?..»»
 | Коментар = про свiтлину, на якiй зовсiм молодий поруч з [[Райкін Аркадій Ісаакович|Аркадiєм Райкiним]] та [[Утьосов Леонід Осипович|Леонiдом Утьосовим]] в інтерв’ю газеті &quot;Україна молода&quot;  [https://umoloda.kyiv.ua/number/3261/164/119563/ Вiд «Весiлля в Малинiвцi» до «балу» в Одесi: зiрковий шлях актора Михайла Водяного] (16 січня 2018 року) 
 | Оригінал = 
 | Автор    =   }}

{{Q
 | Цитата   = «У вереснi 1952 року [[Дунаєвський Ісаак Осипович|Ісаак Йосипович]] вiдпочивав у санаторiї iменi Чувирiна на 10-й станцiї Великого Фонтана. Вiн приїхав до Одеси, аби краще вiдчути її, бо в цей час працював над оперетою «Бiла акацiя».
 
Напередоднi вiн зателефонував головному iнженеру нашого театру Ізакину Гриншпуну i сказав, що в його оперетi має виблискувати фарцовщик Яшка Буксир. Дунаєвський просив Гриншпуна пiдiбрати актора на цю роль i разом iз ним приїхати до нього в санаторiй. Навiть не роздумуючи, Гриншпун зупинив свiй вибiр на менi й невдовзi представив мене уславленому композитору.
Впадало у вiчi, що Ісаак Йосипович перебував у важкому моральному станi, не знаходячи собi мiсця.
 
У свiтi музики й театру всi знали, що Ісаак Йосипович написав величну «Пiсню про Сталiна», однак самому [[Сталін Йосип Віссаріонович|Сталiну]] ця пiсня не сподобалася. Цього було досить: почалися «проробляння», нищiвна критика, скликали навiть спецiальний пленум Спiлки композиторiв СРСР.
 
Але номер не пройшов, як кажуть в Одесi, Дунаєвського публiчно захистив перший секретар Спiлки композиторiв СРСР [[Хрєнников Тихон Миколайович|Тихон Хрєннiков]], зазначивши, що композитор Дунаєвський — це явище в радянськiй музичнiй культурi, i його треба всiма силами оберiгати. Тут же режисер [[Пир'єв Іван Олександрович|Іван Пир’єв]] запросив його написати музику до фiльму «Кубанськi козаки», а мiнiстр шляхiв сполучення [[Хрульов Андрій Васильович|Андрiй Хрульов]] призначив його завiдуючим музичною частиною Центрального Будинку культури залiзничникiв.
 
Начебто все залагодилося, але душевну травму Ісаак Йосипович вiдчував велику. Ось так ми i познайомилися, i вiн сказав менi: «Лiбрето «Бiлої акацiї» написали московськi автори Масс i Червинський, вони не бували в Одесi, не знають її неповторного гумору». «Я прошу вас, Мiшо, — говорив Ісаак Йосипович, — походiть по Одесi, вслухайтеся в її колорит, зберiть перлинки гумору та вставляйте їх по ходу п’єси — менi треба зробити Яшку Буксира яскравим i дотепним одеситом»».
 | Коментар = про те, що мав чимало знаменитих друзiв, та чи не найголовнiший iз них — [[Дунаєвський Ісаак Осипович|Ісаак Дунаєвський]] в інтерв’ю газеті &quot;Україна молода&quot;  [https://umoloda.kyiv.ua/number/3261/164/119563/ Вiд «Весiлля в Малинiвцi» до «балу» в Одесi: зiрковий шлях актора Михайла Водяного] (16 січня 2018 року) 
 | Оригінал = 
 | Автор    =   }}

== Примітки ==
{{reflist}}

[[Категорія:Радянські театральні актори]]
[[Категорія:Театральні режисери СРСР]]
[[Категорія:Народні артисти УРСР]]
[[Категорія:Актори Харківського драматичного театру імені Тараса Шевченка‎]]
[[Категорія:Режисери Харківського драматичного театру імені Тараса Шевченка‎]]
[[Категорія:Українські театральні актори]]
[[Категорія:Українські театральні режисери]]
[[Категорія:Радянські театральні педагоги]]
[[Категорія:Радянські професори]]</text>
      <sha1>bvar6bcp9maak4e2zlb7fn3yc2yrcg6</sha1>
    </revision>
    <revision>
      <id>160874</id>
      <parentid>160871</parentid>
      <timestamp>2026-07-27T19:20:50Z</timestamp>
      <contributor>
        <username>Андрій Гриценко</username>
        <id>6500</id>
      </contributor>
      <comment>/* Примітки */</comment>
      <origin>160874</origin>
      <model>wikitext</model>
      <format>text/x-wiki</format>
      <text bytes="13808" sha1="bz6fub040sek1mglylg3d71rgvubxw0" xml:space="preserve">{{особа}}
'''Матвій Абрамович Ошеро́вський''' (24 жовтня 1920, Ростов-на-Дону, Всевелике Військо Донське — 12 травня 2009, [[Москва]], [[Росія]]) — український і російський театральний актор, режисер і педагог. Народний артист Української РСР (1973).

== Цитати ==
{{Q
 | Цитата   = «Якщо бути точним, то я одесит, що народився у Харковi — мiстi, яке дало цiлу плеяду видатних майстрiв естради: у нас навчався музики [[Дунаєвський Ісаак Осипович|Ісаак Йосипович Дунаєвський]], народилися [[Шульженко Клавдія Іванівна|Клавдiя Шульженко]] та автор оперети «Весiлля в Малинiвцi» [[Юхвід Леонід Аронович|Леонiд Юхвид]], пiзнiше народилися [[Гурченко Людмила Марківна|Людмила Гурченко]] й [[Мулерман Вадим Йосипович|Вадим Мулерман]].
 
Я рано виявив схильнiсть до театру, до спiву i зовсiм невипадково був прийнятий одразу на другий курс акторського вiддiлення Ленiнградського театрального iнституту. Аж раптом — вiйна. Інститут, а з ним i я, був евакуйований у мiсто Томськ, а пiсля iнституту був зарахований до П’ятигорського театру музичної комедiї. Щастя вiдчув я, коли був переведний у прекрасне українське мiсто Львiв, а з початку 1950-х рокiв у моє життя вихорем увiрвалася красуня Одеса, з якою я назавжди зрiднився, перейнявши притаманнi тiльки Одесi особливостi строю i ритму мови, її приголомшливий гумор, рiвних якому немає не тiльки в жодному з мiст СРСР, а й за кордоном».
 | Коментар = про своє походження в інтерв’ю газеті &quot;Україна молода&quot;  [https://umoloda.kyiv.ua/number/3261/164/119563/ Вiд «Весiлля в Малинiвцi» до «балу» в Одесi: зiрковий шлях актора Михайла Водяного] (16 січня 2018 року) 
 | Оригінал = 
 | Автор    =   }}

{{Q
 | Цитата   = «Це було у вереснi 1946 року. Головний режисер П’ятигорського театру оперети, де я тодi виступав, Якiв Волошинський, помiж iншим повiдомив, що в Кисловодський санаторiй iменi Семашка прибули на вiдпочинок [[Райкін Аркадій Ісаакович|Аркадiй Райкiн]] i [[Утьосов Леонід Осипович|Леонiд Утьосов]]. Коли я почув iмена цих людей, то буквально затремтiв, адже це мої кумири — вже тодi, пiсля вiйни, обидва вони були дуже популярнi.
 
Вiд П’ятигорська до Кисловодська — рукою подати. Я приїхав, купив курсовку на лiкування, якого не потребував, але iншого способу побачити моїх кумирiв не було. Зрозумiло, вони про мене нiчого не знали, а я, побачивши їх бiля фонтана, мало не остовпiв. У мене був iз собою трофейний фотоапарат «Фолклендер» i я упрохав Райкiна та Утьосова на мить затриматися. Завiв автоматику фотоапарата, встановив його на якийсь висотi й став помiж Райкiним та Утьосовим. Апарат клацнув, але плiвку, як ви розумiєте, нiде було проявити.
 
Узагалi ж поява в санаторiї Райкiна та Утьосова стала катастрофою для вiдпочивальникiв, та й артистам не принесла радощiв: вiдпочивальники чiплялися до артистiв, i вони були не в змозi вiдмовити людям. Райкiн, примiром, показував кумеднi iсторiї та сценки, на їхнiй основi написав сценарiй фiльму «Ми з вами десь зустрiчалися», i вже не лише вiдпочивальники, а й уся країна смiялася над його кумедними пригодами.
 
Аркадiй Ісаакович, треба сказати, був замкненою людиною, близько нi з ким не товаришував, у стосунках тримав дистанцiю, а про те, щоб побувати в нього вдома, i мови бути не могло. Пряма протилежнiсть йому Леонiд Йосипович Утьосов — вiдкрита, щира людина, спiлкування з якою приносило неабияке задоволення. Я швидко здружився з ним, а моя Мара стала найкращою подругою Оленi Йосипiвнi, його дружинi.
 
А одна з наших зустрiчей закiнчилася драмою: у 1960 роцi Леонiд Йосипович виступав зi своїм оркестром на сценi Одеського українського музичного драматичного театру з програмою «30 рокiв потому». Ми з Марою вирiшили пiднести сюрприз подружжю Утьосових, i по закiнченнi гастролей запросили їх на комфортабельний лайнер «Тарас Шевченко» в круїз по Кримсько-Кавказькiй лiнiї.
 
Пасажири не давали проходу нам обом, i ми вирiшили виступити в музичному салонi. І раптом вiд замикання високовольтного дроту виникла пожежа. Одразу ж панiка, всi кинулися до виходiв. Вбiгли матроси, я кричу їм: «Рятуйте Утьосова!» Вони вибили боковий iлюмiнатор, витягли Утьосова з дружиною, а потiм i нас iз Марою. Ви не уявляєте, який у всiх нас залишився осад...

Потiм уже Леонiд Йосипович запросив нас у подорож по Волзi по «Золотому кiльцю». Ми приїхали в будинок Утьосових, i я вручив йому приголомшливий подарунок: шмат обгорiлих дерев’яних перил iз корабля «Тарас Шевченко». Ви не уявляєте радiсть Утьосова, вiн виставив цей шмат обгорiлої деревини у найвиднiшому мiсцi своєї квартири. Вiдтодi в Леонiда Йосиповича з’явилася дотепна фраза: якщо його кудись пiдганяли, вiн запитував: «А шо таке, пожежа?..»»
 | Коментар = про свiтлину, на якiй зовсiм молодий поруч з [[Райкін Аркадій Ісаакович|Аркадiєм Райкiним]] та [[Утьосов Леонід Осипович|Леонiдом Утьосовим]] в інтерв’ю газеті &quot;Україна молода&quot;  [https://umoloda.kyiv.ua/number/3261/164/119563/ Вiд «Весiлля в Малинiвцi» до «балу» в Одесi: зiрковий шлях актора Михайла Водяного] (16 січня 2018 року) 
 | Оригінал = 
 | Автор    =   }}

{{Q
 | Цитата   = «У вереснi 1952 року [[Дунаєвський Ісаак Осипович|Ісаак Йосипович]] вiдпочивав у санаторiї iменi Чувирiна на 10-й станцiї Великого Фонтана. Вiн приїхав до Одеси, аби краще вiдчути її, бо в цей час працював над оперетою «Бiла акацiя».
 
Напередоднi вiн зателефонував головному iнженеру нашого театру Ізакину Гриншпуну i сказав, що в його оперетi має виблискувати фарцовщик Яшка Буксир. Дунаєвський просив Гриншпуна пiдiбрати актора на цю роль i разом iз ним приїхати до нього в санаторiй. Навiть не роздумуючи, Гриншпун зупинив свiй вибiр на менi й невдовзi представив мене уславленому композитору.
Впадало у вiчi, що Ісаак Йосипович перебував у важкому моральному станi, не знаходячи собi мiсця.
 
У свiтi музики й театру всi знали, що Ісаак Йосипович написав величну «Пiсню про Сталiна», однак самому [[Сталін Йосип Віссаріонович|Сталiну]] ця пiсня не сподобалася. Цього було досить: почалися «проробляння», нищiвна критика, скликали навiть спецiальний пленум Спiлки композиторiв СРСР.
 
Але номер не пройшов, як кажуть в Одесi, Дунаєвського публiчно захистив перший секретар Спiлки композиторiв СРСР [[Хрєнников Тихон Миколайович|Тихон Хрєннiков]], зазначивши, що композитор Дунаєвський — це явище в радянськiй музичнiй культурi, i його треба всiма силами оберiгати. Тут же режисер [[Пир'єв Іван Олександрович|Іван Пир’єв]] запросив його написати музику до фiльму «Кубанськi козаки», а мiнiстр шляхiв сполучення [[Хрульов Андрій Васильович|Андрiй Хрульов]] призначив його завiдуючим музичною частиною Центрального Будинку культури залiзничникiв.
 
Начебто все залагодилося, але душевну травму Ісаак Йосипович вiдчував велику. Ось так ми i познайомилися, i вiн сказав менi: «Лiбрето «Бiлої акацiї» написали московськi автори Масс i Червинський, вони не бували в Одесi, не знають її неповторного гумору». «Я прошу вас, Мiшо, — говорив Ісаак Йосипович, — походiть по Одесi, вслухайтеся в її колорит, зберiть перлинки гумору та вставляйте їх по ходу п’єси — менi треба зробити Яшку Буксира яскравим i дотепним одеситом»».
 | Коментар = про те, що мав чимало знаменитих друзiв, та чи не найголовнiший iз них — [[Дунаєвський Ісаак Осипович|Ісаак Дунаєвський]] в інтерв’ю газеті &quot;Україна молода&quot;  [https://umoloda.kyiv.ua/number/3261/164/119563/ Вiд «Весiлля в Малинiвцi» до «балу» в Одесi: зiрковий шлях актора Михайла Водяного] (16 січня 2018 року) 
 | Оригінал = 
 | Автор    =   }}

== Примітки ==
{{reflist}}
{{Поділитися}}

[[Категорія:Автори-О]]
[[Категорія:Радянські театральні актори]]
[[Категорія:Театральні режисери СРСР]]
[[Категорія:Народні артисти УРСР]]
[[Категорія:Актори Харківського драматичного театру імені Тараса Шевченка‎]]
[[Категорія:Режисери Харківського драматичного театру імені Тараса Шевченка‎]]
[[Категорія:Українські театральні актори]]
[[Категорія:Українські театральні режисери]]
[[Категорія:Радянські театральні педагоги]]
[[Категорія:Радянські професори]]</text>
      <sha1>bz6fub040sek1mglylg3d71rgvubxw0</sha1>
    </revision>
    <revision>
      <id>160877</id>
      <parentid>160874</parentid>
      <timestamp>2026-07-27T19:21:18Z</timestamp>
      <contributor>
        <username>Андрій Гриценко</username>
        <id>6500</id>
      </contributor>
      <origin>160877</origin>
      <model>wikitext</model>
      <format>text/x-wiki</format>
      <text bytes="13812" sha1="77w8vuuc3wmbzj5bz136boosaat85sm" xml:space="preserve">{{особа}}
'''Матвій Абрамович Ошеро́вський''' (24 жовтня 1920, Ростов-на-Дону, Всевелике Військо Донське&amp;nbsp;— 12 травня 2009, [[Москва]], [[Росія]])&amp;nbsp;— український і російський театральний актор, режисер і педагог. Народний артист Української РСР (1973).

== Цитати ==
{{Q
 | Цитата   = «Якщо бути точним, то я одесит, що народився у Харковi — мiстi, яке дало цiлу плеяду видатних майстрiв естради: у нас навчався музики [[Дунаєвський Ісаак Осипович|Ісаак Йосипович Дунаєвський]], народилися [[Шульженко Клавдія Іванівна|Клавдiя Шульженко]] та автор оперети «Весiлля в Малинiвцi» [[Юхвід Леонід Аронович|Леонiд Юхвид]], пiзнiше народилися [[Гурченко Людмила Марківна|Людмила Гурченко]] й [[Мулерман Вадим Йосипович|Вадим Мулерман]].
 
Я рано виявив схильнiсть до театру, до спiву i зовсiм невипадково був прийнятий одразу на другий курс акторського вiддiлення Ленiнградського театрального iнституту. Аж раптом — вiйна. Інститут, а з ним i я, був евакуйований у мiсто Томськ, а пiсля iнституту був зарахований до П’ятигорського театру музичної комедiї. Щастя вiдчув я, коли був переведний у прекрасне українське мiсто Львiв, а з початку 1950-х рокiв у моє життя вихорем увiрвалася красуня Одеса, з якою я назавжди зрiднився, перейнявши притаманнi тiльки Одесi особливостi строю i ритму мови, її приголомшливий гумор, рiвних якому немає не тiльки в жодному з мiст СРСР, а й за кордоном».
 | Коментар = про своє походження в інтерв’ю газеті &quot;Україна молода&quot;  [https://umoloda.kyiv.ua/number/3261/164/119563/ Вiд «Весiлля в Малинiвцi» до «балу» в Одесi: зiрковий шлях актора Михайла Водяного] (16 січня 2018 року) 
 | Оригінал = 
 | Автор    =   }}

{{Q
 | Цитата   = «Це було у вереснi 1946 року. Головний режисер П’ятигорського театру оперети, де я тодi виступав, Якiв Волошинський, помiж iншим повiдомив, що в Кисловодський санаторiй iменi Семашка прибули на вiдпочинок [[Райкін Аркадій Ісаакович|Аркадiй Райкiн]] i [[Утьосов Леонід Осипович|Леонiд Утьосов]]. Коли я почув iмена цих людей, то буквально затремтiв, адже це мої кумири — вже тодi, пiсля вiйни, обидва вони були дуже популярнi.
 
Вiд П’ятигорська до Кисловодська — рукою подати. Я приїхав, купив курсовку на лiкування, якого не потребував, але iншого способу побачити моїх кумирiв не було. Зрозумiло, вони про мене нiчого не знали, а я, побачивши їх бiля фонтана, мало не остовпiв. У мене був iз собою трофейний фотоапарат «Фолклендер» i я упрохав Райкiна та Утьосова на мить затриматися. Завiв автоматику фотоапарата, встановив його на якийсь висотi й став помiж Райкiним та Утьосовим. Апарат клацнув, але плiвку, як ви розумiєте, нiде було проявити.
 
Узагалi ж поява в санаторiї Райкiна та Утьосова стала катастрофою для вiдпочивальникiв, та й артистам не принесла радощiв: вiдпочивальники чiплялися до артистiв, i вони були не в змозi вiдмовити людям. Райкiн, примiром, показував кумеднi iсторiї та сценки, на їхнiй основi написав сценарiй фiльму «Ми з вами десь зустрiчалися», i вже не лише вiдпочивальники, а й уся країна смiялася над його кумедними пригодами.
 
Аркадiй Ісаакович, треба сказати, був замкненою людиною, близько нi з ким не товаришував, у стосунках тримав дистанцiю, а про те, щоб побувати в нього вдома, i мови бути не могло. Пряма протилежнiсть йому Леонiд Йосипович Утьосов — вiдкрита, щира людина, спiлкування з якою приносило неабияке задоволення. Я швидко здружився з ним, а моя Мара стала найкращою подругою Оленi Йосипiвнi, його дружинi.
 
А одна з наших зустрiчей закiнчилася драмою: у 1960 роцi Леонiд Йосипович виступав зi своїм оркестром на сценi Одеського українського музичного драматичного театру з програмою «30 рокiв потому». Ми з Марою вирiшили пiднести сюрприз подружжю Утьосових, i по закiнченнi гастролей запросили їх на комфортабельний лайнер «Тарас Шевченко» в круїз по Кримсько-Кавказькiй лiнiї.
 
Пасажири не давали проходу нам обом, i ми вирiшили виступити в музичному салонi. І раптом вiд замикання високовольтного дроту виникла пожежа. Одразу ж панiка, всi кинулися до виходiв. Вбiгли матроси, я кричу їм: «Рятуйте Утьосова!» Вони вибили боковий iлюмiнатор, витягли Утьосова з дружиною, а потiм i нас iз Марою. Ви не уявляєте, який у всiх нас залишився осад...

Потiм уже Леонiд Йосипович запросив нас у подорож по Волзi по «Золотому кiльцю». Ми приїхали в будинок Утьосових, i я вручив йому приголомшливий подарунок: шмат обгорiлих дерев’яних перил iз корабля «Тарас Шевченко». Ви не уявляєте радiсть Утьосова, вiн виставив цей шмат обгорiлої деревини у найвиднiшому мiсцi своєї квартири. Вiдтодi в Леонiда Йосиповича з’явилася дотепна фраза: якщо його кудись пiдганяли, вiн запитував: «А шо таке, пожежа?..»»
 | Коментар = про свiтлину, на якiй зовсiм молодий поруч з [[Райкін Аркадій Ісаакович|Аркадiєм Райкiним]] та [[Утьосов Леонід Осипович|Леонiдом Утьосовим]] в інтерв’ю газеті &quot;Україна молода&quot;  [https://umoloda.kyiv.ua/number/3261/164/119563/ Вiд «Весiлля в Малинiвцi» до «балу» в Одесi: зiрковий шлях актора Михайла Водяного] (16 січня 2018 року) 
 | Оригінал = 
 | Автор    =   }}

{{Q
 | Цитата   = «У вереснi 1952 року [[Дунаєвський Ісаак Осипович|Ісаак Йосипович]] вiдпочивав у санаторiї iменi Чувирiна на 10-й станцiї Великого Фонтана. Вiн приїхав до Одеси, аби краще вiдчути її, бо в цей час працював над оперетою «Бiла акацiя».
 
Напередоднi вiн зателефонував головному iнженеру нашого театру Ізакину Гриншпуну i сказав, що в його оперетi має виблискувати фарцовщик Яшка Буксир. Дунаєвський просив Гриншпуна пiдiбрати актора на цю роль i разом iз ним приїхати до нього в санаторiй. Навiть не роздумуючи, Гриншпун зупинив свiй вибiр на менi й невдовзi представив мене уславленому композитору.
Впадало у вiчi, що Ісаак Йосипович перебував у важкому моральному станi, не знаходячи собi мiсця.
 
У свiтi музики й театру всi знали, що Ісаак Йосипович написав величну «Пiсню про Сталiна», однак самому [[Сталін Йосип Віссаріонович|Сталiну]] ця пiсня не сподобалася. Цього було досить: почалися «проробляння», нищiвна критика, скликали навiть спецiальний пленум Спiлки композиторiв СРСР.
 
Але номер не пройшов, як кажуть в Одесi, Дунаєвського публiчно захистив перший секретар Спiлки композиторiв СРСР [[Хрєнников Тихон Миколайович|Тихон Хрєннiков]], зазначивши, що композитор Дунаєвський — це явище в радянськiй музичнiй культурi, i його треба всiма силами оберiгати. Тут же режисер [[Пир'єв Іван Олександрович|Іван Пир’єв]] запросив його написати музику до фiльму «Кубанськi козаки», а мiнiстр шляхiв сполучення [[Хрульов Андрій Васильович|Андрiй Хрульов]] призначив його завiдуючим музичною частиною Центрального Будинку культури залiзничникiв.
 
Начебто все залагодилося, але душевну травму Ісаак Йосипович вiдчував велику. Ось так ми i познайомилися, i вiн сказав менi: «Лiбрето «Бiлої акацiї» написали московськi автори Масс i Червинський, вони не бували в Одесi, не знають її неповторного гумору». «Я прошу вас, Мiшо, — говорив Ісаак Йосипович, — походiть по Одесi, вслухайтеся в її колорит, зберiть перлинки гумору та вставляйте їх по ходу п’єси — менi треба зробити Яшку Буксира яскравим i дотепним одеситом»».
 | Коментар = про те, що мав чимало знаменитих друзiв, та чи не найголовнiший iз них — [[Дунаєвський Ісаак Осипович|Ісаак Дунаєвський]] в інтерв’ю газеті &quot;Україна молода&quot;  [https://umoloda.kyiv.ua/number/3261/164/119563/ Вiд «Весiлля в Малинiвцi» до «балу» в Одесi: зiрковий шлях актора Михайла Водяного] (16 січня 2018 року) 
 | Оригінал = 
 | Автор    =   }}

== Примітки ==
{{reflist}}
{{Поділитися}}

[[Категорія:Автори-О]]
[[Категорія:Радянські театральні актори]]
[[Категорія:Театральні режисери СРСР]]
[[Категорія:Народні артисти УРСР]]
[[Категорія:Актори Харківського драматичного театру імені Тараса Шевченка]]
[[Категорія:Режисери Харківського драматичного театру імені Тараса Шевченка]]
[[Категорія:Українські театральні актори]]
[[Категорія:Українські театральні режисери]]
[[Категорія:Радянські театральні педагоги]]
[[Категорія:Радянські професори]]</text>
      <sha1>77w8vuuc3wmbzj5bz136boosaat85sm</sha1>
    </revision>
  </page>
</mediawiki>